Два роки, що минули з початку масштабного російського вторгнення не змінили мети кремлівського керівництва – знищення України. Хіба що тепер про це кажуть відкрито, не ховаючись за словами на кшталт «денацифікація» чи «демілітаризація», сенс яких пропагандисти так і не змогли пояснити російському загалу (та, схоже, й самим собі). Тепер українські землі – і не лише окуповані – просто оголошують «своїми». І водночас продовжують їх методично плюндрувати. Руйнуючи, перемелюючи на порох міста та села, до яких можуть «дотягнутися» якщо не артилерією, то дронами, бомбами і ракетами.
Це, звісно, нагадує шизофренію – адже знищують саме те, що прагнуть привласнити. Проте Кремль не відчуває жодного дисонансу. Бо потрібна йому в першу чергу територія, простір, хай навіть порожній чи випалений дощенту, – було б лише, де встромити свій триколор, зафіксувавши «прирощення лебенсрауму». А якщо ні – зійде насправді й прапорець на карті в кабінеті якогось з московських очільників.
І цьому не варто дивуватися. Бо це – своєрідне продовження російських «традицій», які нараховують шість століть. Мало не від часу своєї появи Москва зростала, обертаючи своїх суперників – починаючи з найближчого свого сусіда, Твері – на попіл. І при цьому захоплювала спсутошені нею ж землі.
Московське ставлення до Києва цілком лягає у річище цієї «звички». Вже Іван III Горбатий проголосив давню столицю Русі…. своєю «отчиною» – «обґрунтовуючи» претензії тим, що сам він належав до однієї з молодших гілок династії Рюриковичів. Дарма, що сама вона у той час на цілком законних – і куди вагоміших, аніж в московського володаря – підставах належала Великому князівству Литовському та Руському.
Івана III це, звісно, не зупиняло. Врешті-решт йому навіть вдалося відібрати в ослабленого сусіда Новгород-Сіверський та Чернігів, хоча «права» на них він мав ще ефемерніші. От тільки дотягнутися до самого Києва довжини кінцівок у цього «нащадка Довгорукого» таки не вистачило – «не по Сеньці» виявилася шапка давньоруських володарів.
Проте він доклав чимало зусиль, щоб… «знецінити» здавалося такий жаданий трофей. Чужими, щоправда, руками. Спалення Києва Менглі Гераєм у 1482 році – на наполегливе прохання московського володаря – було такими нищівним, що його згадували і через століття. І що показово – плюндрування церковних святинь «матері міст руських» чи спалення книжок, «спадкоємця Рюриковичів» зовсім не засмутило. Навпаки – він з радістю прийняв у дар частину захопленої «здобичі». Щоб видати її за частину «законного спадка».
Онук московського горбуна, Іван IV Лютий у своїх амбіціях діда перевершував. І хоча пізніші дослідники навипередки доводять, що він зовсім не поділяв ідей«третього Риму», все ж прийняття титулу царя (яким до того в Москві називали лише великих ханів і візантійських імператорів) та наполегливе вмовляння константинопольського патріарха визнати це «звання» свідчать про те, що до спадщини василевсів він таки придивлявся. Звісно, про здобуття «самого» Царгороду московитами тоді ще не йшлося. А ось побажання бачити Івана IV «государем на Києві» висловлювали цілком відверто.
Чи готувався цар і свою столицю перенести на береги Дніпра? Можемо лише здогадуватися. І відповідь радше буде негативною. За Москву Іван IV, звісно, не так щоб тримався надто сильно – інакше б не переїжджав, скажімо до Александрової слободи, створюючи опричніну. Але Київ залишався все ж за кордонами його держави. І Іван IV міг на нього хіба що облизуватися. Бо всі свої сили кидав на експансію в інших напрямках – спочатку у Поволжі, а потім на Балтиці, де врешті-решт «загруз» аж до кінця свого правління.
А невдовзі після смерті «грізного царя» пішов з життя бездітним і його син та єдиний визнаний усіма спадкоємець Федір (якого називали Простакуватим або ж навіть «Дураком» – останнє, втім, могло означати не відсутність розуму, а те, що він був наймолодшим сином свого батька). Відтак навіть такий хиткий «аргумент» як походження від володарів давньої Русі, московські монархи втратили.
Мрії ожили вже за часів Олексія I Тишайшого – другого царя з династії Романових. Він теж був не проти записати Київ до своєї «отчини», проте навіть йому вагомішими здавалися інші, зовсім не «генеалогічні» обґрунтування. Звернення українців по допомогу до «одновірців» Москва воліла трактувати як прохання «Малої Русі» прийняти її «під царську руку» – подібно до того, як російський престол Романови здобули «із волі землі російської», за рішенням Земського собору. Литву, між іншим, Олексій I мріяв отримати подібним чином – через обрання його великим князем місцевою шляхтою.
«Литовським планам», щоправда, здійснитися не судилося. Українці теж швидко розчарувалися в «союзниках». Але за них цар вже вчепився мертвою хваткою і віддавати вже загарбане відмовлявся навідріз. Врешті-решт, все завершилося змовою Москви з Варшавою та роздиранням України навпіл. Проте найгірше для Олексія I було в тому, що Київ, в якому вже по-хазяйськи отаборилася царська залога, за умовами Андрусівської угоди він все ж повинен був віддати Речі Посполитій.
Щоправда поляки – як перед цим українці – на власному досвіді змогли упевнитися, що угоди з Москвою не варті паперу, на якому вони написані. Царські війська з Києва так і не пішли. Перемовини тривали майже двадцять років, і московські дипломати врешті-решт вмовили короля давню столицю Русі їм… продати. За величезну суму, яку возами перевозили до Польщі майже рік. Остаточно Київ залишили за Росією взагалі за часів Петра I – й то, вже після Полтави.
Щоправда, навіть після завершення всіх формальностей він залишився «містом на кордоні» – володіння польської корони починалися одразу за Ірпенем. Для людини авантюрного складу, яким був Петро I, це, можливо, й не було б вирішальним аргументом, якщо б хтось із радників (той же Феофан Прокопович, скажімо) й підказав йому ідею зробити Київ столицею його імперії. Але цар почував себе на берегах Дніпра незатишно. І на той час вже зробив вибір на користь Петербурга. Після ж ганебної поразки на Пруті і пропонувати йому варіант із Києвом навряд чи хтось би наважився. Україна, як і її давня столиця, в планах Петра I могла бути лише занедбаною провінцією, покараною за «непослух».
Тим більше не мали бажання грати у ці ігри перші його спадкоємці. На певний час царський двір взагалі повернувся до Москви. А про Київ через два десятки років загадала лише імператриця Єлизавета – й то завдяки своїм «амурним» стосункам з Олексієм Розумовським. Російська володарка навіть приїхала до України, формально – саме на прощу до давніх київських святинь. Ось тоді чи не вперше поповзли чутки про перенесення столиці імперії на дніпровські береги.
Якщо за часів небоги Петра I, імператриці Анни, в Києві будували переважно церковні споруди – найвідомішою з яких стала нова Лаврська дзвінниця, то тепер почали зводити й цілком світські палаци – Кловський та Маріїнський. Місце для останнього Єлизавета обрала особисто – а поруч з ним уява «вірнопідданих киян» малювала майбутні будівлі сенату, синоду, академії та університету. Втім, жодного проєкту – в існуванні яких є величезні сумніви – ба навіть згадки про подібні плани не збереглися. Достеменно відомо лише те, що імператриця була присутня й при закладці першого каменя майбутньої Андріївської церкви. Але робити з цього висновки про справжні наміри зробити Київ столицею імперії – щонайменше ризиковано.
А ось Катерина II про «переїзд» і справді міркувала. Не так із власної ініціативи, як під впливом свого оточення. Зрештою, ідея ця цілком відповідала рішучого повороту політики імперії з «непривітної півночі» на південь – до Черного і Середземного морів, до Балкан і все того ж Константинополя, здобуття якого, на відміну від часів Івана IV, російській володарці здавалося цілком досяжною метою.
Проте, перед тим, як ухвалювати рішення, імператриця вирішила пропозицію «випробувати на собі» – приїхавши до Києва разом із своїм величезним почтом. Врешті-решт, і єлизаветинські палаци на той час вже були забудовані, і в Речі Посполитій московські війська почували себе настільки вільно, що жодної загрози в близькості «польського кордону» Катерина II вже не бачила. Провела російська володарка у давній столиці Русі кілька місяців – і перебування це запам’яталося безкінечними урочистостями, що мали символізувати тріумф імперії та самої імператриці.
Проте особисті враження в гості залишилися переважно неприємні. Київ виявився ворожим для неї навіть на підсвідомому рівні – Катерина II скаржилася, що втомилася «розшукувати місто» серед руїн та фортець, розкиданих на великий території. Та й місцеві мешканці сприймали «душительку української волі» насторожено, якщо не відверто вороже – варто згадати лише історію з пожежею в Межигір’ї просто перед тим, як туди мала навідатися імператриця.
Навіть у Кременчуку, за її власним зізнанням, Катерина II відчула себе комфортніше. Проте переносити столицю до цього міста вона вже точно не збиралася. Теоретично столичний статус можна було, звісно, прикласти до Херсона чи Катеринослава (в останньому випадку на це натякала й назва, що відверто перекликалася з іменем Петербурга, як «міста Петра»), але жодних рухів в цьому напрямку імператриця так і не зробила – попри масштабні містобудівні та архітектурні проекти її фаворита Григорія Потьомкіна.
Кінець катерининського правління відзначився ще й остаточними поділами Речі Посполитої, внаслідок яких Київ втратив прикордонний статус навіть формально, опинившись в глибині імперії, що тепер прагнула панувати над цілою Європою. Правління Олександра I запам’яталося хіба що грандіозною пожежею, поза якою місто жило вже цілком провінційним, «загумінковим» життям.
Тим несподіванішим стало зацікавлення ідеєю надання Києву статусу столиці з боку іншого онука Катерини II – Миколи І. Хоча, звісно у цьому теж можна знайти певну військо-чиновницьку логіку – саме в «миколаївському» дусі. Якщо, скажімо, цього імператора іменували «жандармом» цілого континенту, то чому б йому не мати «будку» поруч із своєї «дільницею»? Від Києва до інших країн Європи й справді було ближче – не дарма тут квартирувала «перша армія», яку муштрували саме на випадок революцій в інших країнах.
А невдовзі спалахнуло ще й Листопадове повстання поляків. Щоб «убезпечити» себе від подібних інцидентів в майбутньому влада взялася за викорінення «польського духу» в південно-західних – тобто українських губерніях імперії. Спосіб визнавався лише один – русифікація, або ж «обрусіння» краю. Київ відтак мав бути перетвореним на «російську твердиню» – якою він насправді не був ані за складом населення, ані за своїми традиціями чи звичками. Втім, Микола I із підданими взагалі спілкувався переважно мовою наказів, не надто опікуючись їхньою власною думкою.
Ще за півроку до польського повстання імператор затвердив проект зведення нової фортеці на печерських пагорбах. А після нього до Києва був переведений коллегіум з Кременця (заснований колись Петром Могилою) – «деполонізований» і перетворений на класичний університет, який отримав ім’я князя Володимира. За кілька років його доповнили Інститут шляхетних дівчат та Кадетський корпус. А з 1837 року усе місто почали перебудовувати за царським смаком (чимало будівель того часу і досі зберігає улюблене Миколою I поєднання білого декору з жовтим кольором стін). Навіть каштан, за легендою, став символом Києва лише тому, що місцеві керівники злякалися монаршого гніву і напередодні візиту імператора викопали вже посаджені дерева. Які одразу ж розтягнули по своїх обійстях підприємливі містяни.
Масштабну перебудову кияни сприймали як ознаку майбутньої зміни статусу міста. Та й сам імператор з 1835 року говорив про перетворення Києва на столицю (як варіант – одну з трьох, поруч із Петербургом та Москвою) як про справу майже вирішену. Залишалися нібито лише дрібниці, але вони кожного разу змушували відкладати остаточне рішення – поки не почалася Кримська війна і Миколі I остаточно стало не до адміністративних експериментів.
Повернулися до цієї ідеї вже після його смерті. Ініціатором цього разу був Олександр Барятинський, який вважав, що таким чином новий імператор, Олександр II «виправить помилку Петра I» і повернеться таки «до джерел», якими тодішні царедворці безумовно вважали давню Русь. Але цими намірами обурилися… славянофіли. На чолі із самим Іваном Аксаковим. Ні, на словах вони взагалі були за єдність усіх слов’ян. Але центром імперії мислили навіть не Петербург, а улюблену ними Москву.
Імператор пропозиції Барятинського теж відкинув. Пояснивши, що й уявити собі не може перепоховання своїх пращурів на берегах Дніпра. Схоже, як прабабця, Олександр II теж насправді відчував Київ для себе чужим – хоча на публіці цього й не демонстрував. Україна, на його переконання, мала залишатися провінцією імперії, до того ж цілковито асимільованою – не дарма саме на правління цього імператора припали і Валуєвський циркуляр, і Емський указ.
Втім, якими б не були наміри Олександра II, свідомі українці вперто трималися за свою мову та плекали власну культуру. Тож, коли в Петербурзі наступного разу – через півстоліття – згадали про ідею столиці у Києві, спрямована вона була вже не проти «польського духу», як за Миколи I, а саме проти українського самостійництва. І звернувся до неї ніхто інший, як тодішній керівник уряду Петро Столипін. Щоправда, й у нього ці плани не пішли далі слів. А за іронією долі його і вбили саме в Києві. Який так і не став столицею Російської імперії.
Звісно, і після смерті Столипіна у Золотоверхому залишилося чимало «російських патріотів», готових кричати «ура!» і оголошувати місто «неформальною» столицею імперії лише тому, що в ньому проводилася якась «загальноросійська олімпіада», або загальноімперська ж промислова виставка. Проте фальш цих радощів ставала все помітнішою. А за кілька років не стало і самої імперії Романових. І Київ – вже цілком природним чином, без ініціатив «згори» – став столицею Української народної республіки, а потім – і Української держави.
Відтоді про ідею перенесення на береги Дніпра столиці Росії згадували лише відверті «екзоти» – на кшталт москвофіла Адріяна Копистянського (той щоправда, все життя мріяв про приєднання до Росії рідної для нього «Карпатської Русі», а без утримання Києва в російських руках це навіть теоретично уявити було важко). Навіть більшовики довгий час остерігалися розміщувати в Києві навіть маріонетковий уряд УСРР – бо вважали його «занадто українським та самостійницьким». Інша справа Харків, хоча б фізично ближчий до Радянської Росії, здатної одразу втрутитись, якщо щось «піде не за планом».
І лише тепер, коли зусиллями кривавих «кремлівських мрійників XXI сторіччя» з домовини витягнули навіть не напіврозкладене тіло СРСР, а побитий хробаками кістяк Російської імперії, згадали й про дрібніші прожекти давно померлих володарів. Але хто? Російські чи підросійські пропагандисти – на кшталт вже покійного Сергія Доренка, або заблукалого в хитросплетіннях власних думок Олексія Арестовича. Або ж депутати-клоуни з Державної Думи, які ще тішаться вологими мріями «деукраїнізувати Україну». Навіть після того, як найгучнішу поразку у цій війні загарбники отримали саме під Києвом.
З іншого боку – десь у себе перед дзеркалом і сам кремлівський недомірок може вдягати і стрій Миколи I, і навіть сукню Катерини II. От тільки навіть його кумирам не вдалося здійснити те, чого нинішні московські очільники й поготів зробити не в силах.
Олексій Мустафін
