Потужний і небезпечний ворог зі сходу, який не приховує своїх намірів захопити Європу. Невелика, ще й послаблена внутрішніми чварами держава, що першою опинилася на його шляху, волає про допомогу. Захід вагається, чи варто вплутуватися в конфлікт, і тягне час, висуваючи зустрічні вимоги прохачам. Щоб схилити шальки терезів на свій бік, переконувати потенційних союзників вирушає поважна делегація…
Ні, це не про сучасну війну, Україну чи Сполучені Штати. Це про далеке вже XIV сторіччя. Тоді по допомогу до Заходу звертався не Київ, а Константинополь, і вирушали візантійці не за океан, а до куди ближчої Італії.
Імператор Іоанн VIII Палеолог (в образі волхва Валтасара) на фресці Беноццо Гоццолі
Втім, для того часу і така мандрівка здавалася неабиякою подією. Прибуття посольства на чолі з самим імператором і патріархом константинопольським настільки вразило тодішніх італійців, що Беноццо Гоццолі і через кілька десятиріч згадував побачене, розписуючи флорентійській палац родини Медічі. Фреска, відома як «Хода волхвів», – це своєрідна світлина, хіба що відтворена по пам’яті. Але потрапили на неї не лише очільники делегації та їхній почет. Гоццолі зобразив і своїх замовників – Медічі, і самого себе. А зовсім поруч із собою… київського митрополита Ісидора.
Натовп, що йде за волхвом Каспаром на фресці Беноццо Гоццолі
Це взагалі один з небагатьох портретів людини, яка зіграла величезну роль у тодішній європейській політиці і дипломатії. Дії та навіть наміри якої і сьогодні викликають палкі суперечки. Зокрема й в Україні. Досить лише згадати яку реакцію в православному середовищі викликала пропозиція предстоятеля УГКЦ Святослава Шевчука перенести останки Ісідора до Києва – і це при тому, що вони й досі не знайдені, відомо лише, що похований він був у Римі.
Святослав Шевчук
З місцем народження майбутнього київського митрополита, між іншим, теж не все однозначно. Традиційно його вважають уродженцем Солуні (Фессалоніки, сучасник Салонік) – саме тому іноді називають Ісидором Фессалонікійським. Проте інші джерела кажуть про Монемвасію, що на Пелопоннесі, чи більш розмито – Південну Грецію. Освіту Ісидор здобував у Константинополі – при цьому коло його інтересів не обмежувалося богослов’ям і філософією, він цікавився також історією, медициною, хімією та астрономією.
Монемвасія
В 1410 році він залишив столицю і прийняв чернечий постриг в Михайлівському монастирі в Монемвасії, проте не припинив активної наукової і громадської діяльності – листувався як з видатними вченими свого часу, так і з церковними ієрархами та світськими володарями, подорожував, та зрештою повернувся до Константинополя, ставши на чолі імператорського монастиря великомученика Дмитра Солунського.
Константинополь на італійській карті початку XV сторіччя
Як би не ставилися до особистості Ісидора його сучасники та пізніші дослідники, усі вони відзначають і його видатні інтелектуальні таланти, які перетворювали його на справжню «людину Відродження», і його щирий патріотизм. Він і справді не шкодував сил, намагаючись врятувати свою батьківщину, Візантію, від османської загрози.
Візантійські володіння на початку XV сторіччя
Звісно, Візантія часів Ісидора була блідою тінню колишньої «імперії ромеїв». Під владою своєю владою імператори ледь утримували свою столицю з околицями. Втім, навіть Константинополь був в занепаді, так і не оговтавшись від руйнувань, завданих війнами і епідемією «чорної смерті». У візантійців не було вже потужної армії, лише загони найманців, але і їм платити було нічим, скарбниця імперії була порожня.
Святий Меркурій в обладунках візантійського вояка XV сторіччя
Єдиною надією залишалася допомога близьких і далеких християнських володарів – адже османи були мусульманами, і зі здобуттям Константинополя під владою іновірців опинилися б його численні християнські святині. Інша річ, що більшість потенційних союзників були католиками, а «латинократію», встановлену у візантійських володіннях після четвертого хрестового походу, греки пам’ятали як режим окупації і жорстокого визиску. Тож звернення по допомогу до Заходу було для них кроком вимушеним, майже відчайдушним.
Хрестоносці під мурами Константинополя
Натомість самі католицькі монархи і ієрархи сприймали ці звернення мало не як визнання «заблукалими братами» свої помилок, за які вони, вочевидь, були покарані «нашестям агарян». А гіпотетичну допомогу «братам у Христі» – як продовження шляхетної (з точки зору римської церкви, звісно) «хрестоносної практики» – не дарма ж походи проти османів теж називали «хрестовими». Тож цілком логічною їм видавалася зустрічна пропозиція – об’єднатися не лише у зброї, а й у вірі, повернувши втрачену колись єдність християнської церкви.
Делегати Базельського собору
В цих умовах для ведення переговорів імператору були потрібні не лише видатні дипломати, а й справжні віртуози богослов’я. Сам таким йому видавався Ісидор. Тож не дивно, що його включили до складу делегації, що вирушила до Базеля, де саме в цей час зібрався собор західної церкви.
Базель на початку XV сторіччя
Сповнений надій, Ісидор виступ перед його делегатами з вітальним словом, в якому закликав припинити чвари між європейцями (зокрема й війну між Францією і Англією, що увійшла в історію під назвою Столітньої) і з’єднати «тіло» церкви, поки ще є надія, що «рани загояться». Але з’ясувалося, що сам собор знаходиться в конфлікті із папою Євгеном IV, який поквапився розпочати власні перемовини з Константинополем. Із здивуванням поспостерігавши за цим «перетягування канату» візантійські представники все ж домоглися принципової згоди на скликання нового собору – цього разу спільного для католиків та православних, і вирушили додому.
Печатка Базельського собору
Втім, у Константинополі Ісидор пробув недовго. Його майже одразу висвятили на єпископа і поставили на Київський митрополичий престол, що якраз «осиротів», ще й за доволі моторошних обставин, – попереднього митрополита Герасима за наказом князя Свидригайла спалили живцем. В Литовсько-Руській державі в цей час взагалі тривала громадянська війна. Але Київська митрополія охоплювала не лише її, а й православні приходи Польщі, Пскова, Новгорода та Залісся (Московського й сусідніх з ним князівств).
Свідрігайло сходить на князівський престол
Московський князь Василь II Темний теж намагався скористатися загибеллю Герасима, щоб утвердити власного кандидата на посаду митрополіта, рязанського єпископа Йону. Але константинопольський патріарх згоди не дав, закликав прийняти Ісидора, а Йону пообіцяв зробити «запасним» (в тому разі, якщо з Ісидором «щось трапиться»).
Василь II Темний зустрічає Ісидора
Ісидор особисто прибув до Москви, щоб переконати Василя II в тому, що християнський світ як ніколи потребує єдності. Той на словах погодився – і навіть надав йому супровід для поїздки на спільний з католиками собор. Ісидор також відвідав Твер, Новгород та Псков, і через Лівонію та Німеччину вирушив до Італії – адже Євген IV на той час оголосив зібрання у Базелі розпущеним і визначив місцем для проведення спільного з православними собору Феррару.
Саккос, подарований Ісидором Євгену IV
Ісидор був налаштований оптимістично. На знак доброї волі він подарував папі саккос (священницькі шати), що й тепер зберігається у ватиканській скарбниці. Щоправда вже невдовзі у місті спалахнула епідемія і засідання перенесли до Флоренції. Але обговорення були жвавими і до них долучилася делегація візантійців на чолі з імператором і патріархом (та сама, яка справила враження на Гоццолі).
Зустріч константинопольського патріарха Йосипа II (в образі волхва Мельхіора) на фресці Беноццо Гоццолі
Щоправда, католики відмовлялися йти на компроміси, а візантійці були позбавлені маневру – бо добре знали, що османи збирають сили для вирішального удару. Тож змушені були погоджуватися на все нові поступки. Зрештою угода була укладена по суті на умовах папи. І Ісидор, який тепер був не лише київським митрополитом, а й став місцеблюстителем антиохійського патріаршого престолу, був чи не головним її промоутером.
Євген IV у соборі Санта-Марія-дель-Фйоре
Зрештою унія з православною церквою була проголошена у липні 1439 року папською буллою «Летентур целлі» («Радіють небеса») у соборі Санта-Марія-дель-Фйоре. Під її текстом поставили свої підписи 33 візантійських представники, і Ісидор був з них найповажнішим (адже патріарх Йосип на той час вже помер, а нового ще мали обрати). Одразу ж після проголошення унії він був іменований на кардинала, а згодом призначений легатом папи не лише на теренах Київської митрополії, а й сусідньої Лівонії.
Булла «Летентур целлі»
Ісидор був впевнений, що тепер в католиків немає підстав відмовити візантійцям у збройній допомозі. Не було сумнівів і в тому, хто міг очолити католицьке військо в поході на схід – адже саме в цей час австрійський герцог Альбрехт II Габсбург об’єднав в своїх руках чеську, угорську і німецьку корони. Він навіть почав збирати рицарів, проте несподівано захворів дизентерією та помер – просто у військовому таборі під Комарном.
Альбрехт II Габсбург
Дружина Альбрехта II в цей час вже була вагітна і невдовзі народила сина. Проте у візантійців вочевидь не було часу чекати, коли той підросте і зможе очолити війько. Ісидор вирушив до Буди – щоб домогтися обрання угорським володарем польського короля Владислава III. Той теж був неповнолітніх, але хоча б досяг 15-річчя. До того ж до майбутнього походу міг залучити і своїх підданих.
Владислав III Ягеллон
З Угорщини Ісидор попрямував до Польщі, а звідти – до Русі. Але навіть місцеві католики зустріли його доволі прохолодно. Можливо тому, що він представляв папу Євгена IV, а ті більше співчували «базельцям» та обраному ними «альтернативному» понтифіку Феліксу V. Конструкція «загальнохристиянського об’єднання», здавалося, розповзалася на очах.
Фелікс V
Єдиний, хто прийняв новоспеченого кардинала радо, був київський князь Олелько Володимирович. Можливо тому, що сподівався на повернення постійної резиденції митрополита до Києва (попередники Ісидора постійно «мандрували» між Володимиром-на-Клязьмі і Вільнюсом). Олелько урочисто передав йому маєтності Софії Київської, а ім’я Ісидора було внесено до пом’яника Печерського монастиря.
Олелько Володимирович
Натомість московський князь вирішив, що настала слушна нагода остаточно підпорядкувати місцеву церкву своїй владі – навіть ціною розриву із світовим православ’ям. Варто було Ісидору прибути до Москви і оголосити про рішення Флорентійського собору з амвону, як Василь II наказав його схопити і ув’язнити в Чудовому монастирі. Звідти київському митрополиту вдалося втекти до Твері, а потім і виїхати до Литви. Судячи з усього, князь навіть цьому посприяв, адже це дозволило йому нарешті проголосити «власним» митрополитом свого ставленика Йону. Це сталося у 1448 році – і з того часу московська церква відділилася від константинопольського патріархату таперебувала у «відколі» аж до самого кінця XVI сторіччя (коли був створений окремий московський патріархат).
Самочинне проголошення Йони митрополитом
Ще перебуваючи в Литві, Ісидор домігся нарешті оголошення Євгеном IV хрестового походу проти турок. Військовим командувачем експедиції став Владислав III, а папським легатом при війську – Джуліано Чезаріні (він свого часу головував на Базельському соборі і грав ключову роль у перемовинах у Феррарі та Флоренції). Сам Ісидор, коли дістався Буди, наполіг, щоб король видав буллу про зрівняння у правах католиків і православних в своїх володіннях. Проте мешканці Константинополя і надалі були налаштовані проти унії з католиками. Імператор Іоанн VIII так і не наважився оголосити папську буллу у своїй власній столиці, хоча й Східні патріархи в 1443 році унію відкинули навіть офіційно.
Джуліано Чезаріні
Час значною мірою було втрачено. І хоча хрестоносці мали певні успіхи, а під Нішем навіть здобули над османською армією перемогу, головні їхні сили в 1444 році були вщент розгромлені під Варною. Король і папський легат загинули в бою.
Османська перемога під Варною
У 1448 році угорці зазнали остаточної поразки на Косовому полі. А через одинадцять днів, можливо й під впливом цієї новини пішов з життя Іоанн VIII. Візантійський престол перейшов до його брата Константина XI. Втративши сподівання дочекатися нового хрестового походу, Ісидор в 1452 році прибув до Константинополя на чолі загону з двохсот лучників, зібраних ним особисто. Отримавши згоду імператора, він врешті-решт оголосив унію між католиками і православними у соборі Святої Софії.
Собор Святої Софії
Мешканці міста на церемонії здебільшого мовчали. А командувач Лука Нотара зауважив, що волів би за краще бачити Константинополь «під турецькою чалмою, аніж під папською тіарою».
Константин XI
У квітні 1453 року султан Мехмед II остаточно взяв візантійську столицю в облогу, а в травні розпочав штурм. В лавах оборонців билися і Лука, і Ісидор, і сам Константин XI. Імператор загинув. Ісидор потрапив у полон, але його не впізнали – за кардинала прийняли когось із загиблих і відрублену голову носили по місту, святкуючи перемогу. Тим часом Ісидор підкупив охоронців, прослизнув на італійський корабель і відплив на захід.
Облога Константинополя Мехмедом II у 1453 році
Захопленого в полон Луку султан спочатку зробив керівником здобутого ними міста. Але коли той прибув до нового володаря з багатими подарунками, Мехмед II здивовано запитав «чому ж ти не хотів допомогти своєму імператору і батьківщині, і дати ці багатства їм?» та наказав його стратити. А вже невдовзі султан наказав обрати нового православного патріарха, що не перебував би в унії з Римом.
Мехмед II підтверджує привілеї константинопольської патріархії
За кілька місяців після падіння Константинополя завершилася Столітня війна, до припинення якої закликав Ісидор у Базелі.
У 1458 році Ісидор склав з себе обов’язки київського митрополита. На його місце «унійний» патріарх, який тоді перебував у Римі, призначив Григорія Болгариновича. Москва вимагала від литовського князя його не приймати, але без успіху.
В 1470 році, вже після смерті Ісидора, Григорій разом із митрополією «повернувся» під омофор константинопольського патріарха, що унію не визнавав.
До ідеї об’єднання православної та католицької церков повернулися лише наприкінці XVI сторіччя. Але про єдність усього християнського світу тоді вже не могло бути й мови – в Європі тріумфувала Реформація.
Олексій Мустафін
