Словосполучення «дружба народів» в наш час багатьма сприймається з роздратуванням. Саме тому з карт Києва зник і Бульвар Дружби народів, і однойменна станція метро. Але є в українській столиці місця, в яких цей, здавалося б цілком радянський наратив звучить зовсім по-іншому. Скажімо, на меморіальній дошці, встановленій у Кріпосному провулку – просто навпроти Центрального будинку офіцерів. Дошку встановили на місці, «де у 1868-1869 рр. жив один із засновників дружби українського та дагестанського народів, національний герой Дагестану Шаміль».

Меморіальна дошка, встановлена на честь Шаміля у Києві

Імам Шаміль і справді жив у Києві, хоч і не довго. Легенди стверджують, що саме тут він познайомився з творами Тараса Шевченка. І не лише з «Заповітом» (який імам нібито навіть вивчив напам’ять), а насамперед з «Кавказом», який оспівував відчайдушний опір горців російським намаганням підкорити їхній волелюбний край, опір, який протягом кількох десятиріч Шаміль очолював особисто.

Ілюстрація Іллі Репіна до поеми «Кавказ»

Нам, вихованим на творчості Шевченка, здається природним розуміння українцями почуттів іншого народу, поневолюваного імперією. Чи може бути інакше? На жаль, може. Бо «підкорення Кавказу» відбувалося руками не самих лише росіян. Серед російських генералів і керівників колоніальних установ було й чимало українців – досить лише згадати імена Івана Гудовича, Петра Котляревського або ж Івана Паскевича. А на землях, відібраних в тубільців, облаштовувалися серед інших і пересічні вихідці з України – насамперед чорноморські козаки. Багато з них і зараз пишаються своїм походженням від запорожців. Але це не заважає їм бути «кримнашистами» – чому дивуватися, якщо для них завжди була й «Кубань-наша» (втім, і в нас вистачає мрійників про державу «по Кавказ» – у буквальному сенсі, із приєднанням нинішнього Краснодарського краю).

Чорноморські козаки

Імперські амбіції Росії, втім, Кавказьким хребтом не обмежувалися. Петро I, скажімо, мріяв позмагатися з європейськими державами… за Індію та Мадагаскар. Щоправда, його морська експедиція до Південних морів завершилася ледве почавшись, її кораблі отримали пробоїни ще в Балтиці і з ганьбою повернулися назад. А ще раніше новоспечений імператор намагався дістатися до Індії так би мовити «пішки» – навпростець через Персію. Яка в цей час була максимально послаблена боротьбою останніх Сефевідів з афганцями.

Каспійське море на голландській карті XVIII сторіччя

Саме під час цього походу російські війська чи не вперше рушили через Кавказ. Сам Петро I в 1722 році дійшов до Дербента, але потім захворів (а може й не захотів ризикувати повторенням прутської катастрофи 1711 року) і вирішив керувати військами «дистанційно». Наступного року росіянам вдалося таки «відхопити» в персів майже все узбережжя Каспію – з Баку і Рештом.

Петро I на каспійському березі

Напередодні походу, розуміючи усю непевність становища своїх військ у ворожій країні Петро І залучив на свій бік місцевих християнських володарів – царя Картлі Вахтанга VI і князя Сюніка Давид-бека. Проте, коли на їхні володіння невдовзі напали османи, імператор поквапився укласти з султаном перемир’я і в обмін на визнання власних загарбань на Каспії погодився на османську окупацію решти Південного Кавказу, з Картлі і Сюніком включно.

Вахтанг VI

Зрада союзників, втім, росіянам не допомогла. На завойованих ними територіях розпочалася партизанська війна, а за кілька років новий володар Персії Надір- шах повернув їх собі. Росіяни відступили до Тереку – південної межі їхньої держави ще з часів Івана Грозного. А за новим договором із султаном змушені були урочисто визнати незалежність Кабарди – найпотужнішого черкеського утворення на Північному Кавказі та непорушність кордонів Кримського ханства, якому належала уся «кубанська сторона».

Надір-шах

Після гучних поразок відновити експансію на кавказькому напрямку Росія наважилася лише за часів Катерини II. Щоправда, цього разу до загарбань підійшли ґрунтовніше. Почали з найближчого сусіда – Кабарди, на землях якої без згоди тубільців у 1763 році збудували фортецю Моздок. Кабардинці заявили протест, їхніх посланців у Петербурзі прийняли і навіть спробували підкупити, але ті, повернувшись на батьківщину на очах співплемінників кинули «подарунки» цариці у гірський потік і заявили про розрив з Росією.

Кабардинський вершник

В ситуацію втрутилися османи і таки змусили росіян зруйнувати укріплення фортеці, проте в 1768 році між двома імперіями спалахнула війна – і до Кабарди увійшли російські загони під командуванням Йоганна фон Медема. Інструкція від імператриці була однозначною – край за будь-яких обставин має стати частиною Росії.

Йоганн фон Медем

Одночасно іншій загін, під керівництвом Готлоба Тотлебена через Дар’яльську ущелину рушив у Картлі, нібито на «допомогу» картлі-кахетинському царю Іраклію II. Той зустрів «помічників» дуже гостинно і допоміг їм зайняти сусідню Імеретію, але у вирішальний момент російський генерал залишив царя один на один з османами, а сам почав домовлятися опозиційно налаштованою до володаря знаттю. Катерина II Тотлебена поквапилися відкликати, але й Іраклію II довелося миритися з султаном самотужки.

Іраклій II

Готлоб Тотлебен

За Кючук-Кайнарджийським миром 1774 року османи змушені були поступитися своїми опорними пунктами в Криму, визнати самостійність Кримського ханства і дати згоду на приєднання до Росії Кабарди (хоча та їм і не належала) – за згоди хана. Медем, щоправда, згоди чекати не став, та й  місцеві князі відмовилися їхати до нього на зустріч. Почалася відкрита війна. У 1779 році під Георгіївською фортецею кабардинське військо потрапило в оточення і було розгромлене, тільки представники вищої знаті загинуло більше п’ятисот. Мирна угода була укладена на російських умовах.

Георгієвський трактат

У 1783 році Катерина II анексувала Крим разом з володіннями хана на «кубанській стороні». За кілька місяців Іраклія II змусили підписати Георгіївський трактат (у тій самій, «злощасній» для кабардинців фортеці) за яким визнавав російську «протекцію» – аж до затвердження Петербургом наступних царів на картлі-кахетінському престолі. Щоб контролювати «розвіданий» Тотлебеном  шлях через Дар’ял збудували фортецю Владикавказ.

Владикавказ наприкінці XVIII сторіччя

Подальші наміри навіть не приховували. Астраханську губернію «авансом» перетворили на Кавказьке намісництво. Олександр Суворов просто винищив ногайців, які мали нещастя опинитися на землях, підвладних російській короні. А від Дона до Терека і далі до Каспія звели суцільну лінію фортець та редутів, першим командувачем якої призначили Петра Текелі, того самого, який «відзначився» ліквідацією Запорізької Січі. План був зрозумілий –, використовуючи, а іноді і розпалюючи конфлікти між тубільцями, крок за кроком просувати цю лінію на південь, розширюючи межі імперії.

Ставропольська фортеця

Втім, суть плану швидко зрозуміли не лише росіяни. Невдовзі вони дізналися про появу по інший бік кордону популярного лідера, шейха Мансура, за походженням чеченця, який закликав мешканців Північного Кавказу згуртуватися перед обличчям «загрози з півночі». А щоб племінні звичаї не розсварили місцеві народи між собою – об’єднатися під прапором ісламу.

Шейх Мансур

Росіяни спробували швидким набігом захопити небезпечного для них ватажка, але самі потрапили в пастку. Далі їхні фортеці штурмували вже тубільці – як відплату за підступні напади колонізаторів. Війна тривала шість років, Мансур змушений був пребратися з Чечні до Кабарди, звідти – до «закубанських» черкесів, а останнім його прихистком стало чорноморське узбережжя, де він намагався заручитися підтримкою османів, що почали чергову війну з Росією. В полон він потрапив після захоплення Анапи новим командувачем Кавказької лінії, вже згаданим Іваном Гудовичем.

Іван Гудович

Місцеві християнські володарі ціну російської «протекції» теж зрозуміли досить швидко. Коли на державу Іраклія II напав новий об’єднувач Персії, засновник каджарської династії Ага Мохаммед-хан, Катерина II не кинулася захищати свого «підопічного». Лише після того, як перси сплюндрували Картлі та Кахетію, вирізали мешканців Тбілісі і пішли, імператриця надіслала невеликий «допоміжний» загін.

Ага Мохаммед-хан здобуває Тбілісі

І не те, щоб росіяни не хотіли воювати. Просто, як і за Петра I, головні сили вони кинули на каспійське узбережжя, де здобули Дербент і Баку та один за одним змусили визнати російську зверхність місцевих ханів. При цьому не соромилися приймати військову допомогу і від зрадженого ними Іраклія II.

Присяга новошемаханського хана

Втім, і цього разу їхні успіхи були непевними. До того ж невдовзі Катерина II померла, і надіслані нею війська змушені були забратися додому. Здобутки чергового «перського походу» обмежилися визнанням васальної залежності від Росії прибережних держав Дагестану.

Георгій XII

Погоджувався стати васалом і син Іраклія II, хворобливий Георгій XII. Але в нового імператора Павла I були інші плани. Вже в 1799 році він увів до Картлі-Кахетінського царства російський військовий контингент під командуванням Івана Лазарева. А після смерті Георгія XII просто анексував його державу і включив її до складу своєї імперії під назвою «Грузинського царства» (картвелів в Росії здавна називали грузинами). Тимчасове управління краєм очолив Лазарев.

Російські війська входять до Тбілісі

Щоправда, невдовзі Павла I вбили змовники, проте його син та спадкоємець Олександр I підтвердив рішення батька. «Грузинське царство» стало російською губернією. Щоправда, новий маніфест наважилися оприлюднити лише через півроку – вочевидь остерігались заворушень. Місцеву шляхту змусили присягнути імператору, тих, хто відмовлявся, чекав арешт. Водночас, щоб заспокоїти нових підданих черговим керівником анексованого краю призначили «московського грузина» – генерала Павла Ціціанова.

Павло Ціціанов

Всіх законних претендентів на престол поквапилися вивезти до Росії. Супроводжувати вдову Георгія XII Маріам мав вже згаданий раніше Лазарев, але він поводив себе настільки брутально, що цариця вбила його ударом кинджалу. Маріам таки депортували, імператор «милостиво» ув’язнив її в монастирі – хоча його самого теж звинувачували у вбивстві рідного батька.

Цариця Маріам вбиває кривдника

Побачивши, як колонізатори обійшлися з сусідами, цар Імеретії Соломон II відбивався від «протекції» Петербурга, як міг. Але Ціціанов домігся визнання російської зверхності його найбільшим васалом – володарем Мегрелії, а потім просто окупував Імеретію – і в царя не залишилося іншого способу утримати престол, аніж визнати владу імперії. Силою зброї захопили й Гянджинське ханство.

Штурм Гянджі

Перський шах Фатх-Алі, який вважав себе сеньйором і Картлі-Кахетинського царства, і Гянджі, у відповідь оголосив Росії війну. Але Ціціанов до цього був готовий і один за одним приєднав ще кілька сусідніх ханств. Від успіхів він, щоправда, втратив пильність і невдовзі загинув під мурами Баку. Місцевий хан навіть відправив його голову шаху в подарунок. Проте загалом війна засвідчила надзвичайну слабкість Персії, яка зрештою змушена була укласти ганебний Гюлістанський мир та відмовитися від влади над усім Північним Азербайджаном, не кажучи вже про Дагестан.

Фатх-Алі з синами

Невдалим виявилося повстання, яке спробував підняти в Імеретії Соломон II. Його царство теж ліквідували, перетворивши на Імеретинську область. Князь Гурії поквапився визнати владу імперії добровільно. До того ж росіяни скористалися усобицями в Абхазії і захопили Сухумі. Зрештою, у 1811 році картвельску православну церкву позбавили автокефалії і підпорядкували петербурзькому Синоду. За лічені роки під російською владою опинився майже весь Південний Кавказ. Але не Північний!

Сухумі у XIX сторіччі

Можливо тому, що на Півночі не спрацьовував звичний для колонізаторів рецепт – підкупити чи залякати володарів, які переконають або ж змусять своїх підданих змиритися з владою загарбників. Це був світ вільних племен чи навіть родів, кожний з яких був вільним у своєму виборі. Не дивно, що в 1811 році російське підданство визнала лише Кабарда, зруйнована і знесилена десятиріччями воєн. Поза владою Росії залишалися Чечня і гірський Дагестан на сході і землі, заселені черкесами та спорідненими з ними народами, на заході (за винятком тієї ж Кабарди та Абхазького князівства).

Землі кавказьких народів поза владою імперії (позначені жовтим)

Упокорити «зухвальців» (чиє «зухвальство», власне, полягало лише в прагненні залишатися вільним) взявся генерал Олексій Єрмолов, безумовно хоробрий, але брутальний до солдафонства і надзвичайно ласий до слави. «Єрмоловські» способи боротьби з горцями були продовженням його характеру – він буквально тероризував їхні аули, прагнучи до того, щоб кожний напад завдавав тубільцям якнайбільше шкоди і водночас набував якнайбільшого розголосу.

Олексій Єрмолов

Не дивно, що ім’ям генерала вже невдовзі чеченці й черкеси лякали дітей, а серед російської публіки виник справжній його культ. Гучні фрази Єрмолова на кшталт «слову російського чиновника горці мають слідувати більше, ніж корану» в столичних вітальнях викликали захоплення, проте в горах лише відлунювали ненавистю.

Горці перетинають річку

Суттєвого поширення влади імперії на Північному Кавказі він так і не домігся – хіба що на порядок зросла кількість жертв серед його мешканців і втрати російських військ. А ще в Дагестані та Чечні почав поширюватися мюридизм, ісламське вчення, послідовники якого вимагали керуватися лише настановами шаріату – навіть для не надто релігійних горців коран важив точно більше, аніж слово колонізатора.

Іван Паскевич

Новий імператор Микола I змушений був замінити Єрмолова на Паскевича. І хоча тот перебував на Кавказі недовго, він надав терору проти горців системного характеру, одночасно відсунувши кордони імперії далі на Південь. Зазвичай більше уваги приділяють його перемогам над персами і приєднанню Ериванського і Нахичеванського ханств (за що він навіть отримав додаток до прізвища – Паскевич-Ериванський), але не менш важливими були успіха на «османському напрямі». Зрештою, за Адріанопольським договором 1829 року султан відмовився від влади над північно-східним узбережжям Чорного моря і будь-яких претензій на Черкесію.

Іван Паскевич і спадкоємець шахського престолу Аббас Мірза підписують Мирний договір між Росією і Персією

Певною мірою за було повторення попередньої історії з Кабардою, яка теж османам ніколи не належала. За легендою, один з черкеських старійшин так і відповів російському генералу – мовляв, це все одно, що подарувати вільну пташку. Але тепер в імперії була можливість взяти непокірних горців у кільце – досить було доповнити Кавказьку лінію (яка тепер проходила течією річки Кубань) таким самим ланцюжком фортець з боку моря.

Кордони Росії на північному сході Кавказу до укладення Адріанопольського договору 1829 року

Допомогти черкесам, які опинилася у пастці, вирішив шотландець Девід Уркварт, за плечима якого була участь в Грецькій революції і активна діяльність у Стамбулі. Переконаний супротивник царату, він інформував західну публіку про події на Кавказі через пресу, налагодив канал постачання горцям зброх і водночас намагався об’єднати черкеські племена для спільної боротьби з російським наступом. Уркварта називають навіть автором (чи принаймні співавтором) прапору об’єднаної Черкесії із золотими стрілами і зірками на зеленому тлі.

Одне з найстаріших зображень прапору об’єднаної Черкесії

Британський уряд не хотів сваритися з Росією і відмежувався від ініціативного шотландця, а той звинуватив міністра закордонних справ Генрі Палмерстона в отриманні від росіян хабара… Як там не було, але допомога Уркварта була не зайвою. Черкесам вдалося навіть відбити в росіян кілька приморських укріплень, а з початком Кримської війни вони самі пішли з узбережжя.

Девід Уркварт

Тим часом лідер мюридів Газі-Мухаммад проголосив себе імамом Чечні та Дагестану і почав створення  нової, суто теократичної держави – імамату. Росії він оголосив «священну війну» – газават, і вже невдовзі йому вдалося взяти штурмом не лише резиденцію найбільшого дагестанського васала імперії, а й фортецю Кизляр на Тереку. Проти Газі-Мухаммада росіяни кинули всі наявні в них сили і під час штурму його «столиці», аула Гімри, імама вбили.

Штурм аула Гімри

Проте йому одразу обрали наступника – Гамзат-бека, а коли й той загинув, імамом став Шаміль, якому дивом вдалося вирватися з оточення у Гімри – між іншим, рідного його аула. Імамат Шаміля проіснував 25 років – попри те, що проти нього діяла величезна російська армія. Змінилося кілька командувачів, Микола I програв Кримську війну і довів себе до смерті від розпачу, а горці все ще трималися.  Лише у вересня 1859 році імам і чотири сотні його послідовників були оточені в аулі Гуніб та вимушено склали зброю.

Шаміль складає зброю

Росіяни, навчені досвідом майже сторічної війни з кавказькими народами остерігалися помсти в разі загибелі Шаміля, тому прийняли капітуляцію на найпочесніших умовах. В Чугуєві імама прийняв імператор Олександр II, який подарував йому інкрустовану коштовним камінням шаблю, призначив пенсію і визначив місцем проживання бранця Калугу, де для його родини орендували великий будинок.

Шляховий палац у Чугуєві, де відбулася перша зустріч Шаміля з Олександром II

Щоправда, калузький клімат не припав Шамілю до душі. Він мріяв здійснити хадж до Мекки, а перед тим переселитися в якесь інше місце. Варіант з «мусульманською» Казанню імператор одразу відкинув – реакцію одновірців на появу імама навіть передбачити було важко. Тому зупинилися на Києві – подейкували, що не без надії, що місцеві святині вплинуть на полоненого і він навіть зможе змінити віру.

Шаміль у 1861 році

Шаміль і справді відвідував Софійській собор і лаврські печери. Але радше як екскурсант. А загалом Київ йому сподобався. За власними словами імама, високі міські пагорби нагадували йому про батьківщину. Втім, і київська публіка у більшості своїй співчувала боротьбі народів Кавказу за свободу – тож присутність почесного бранця і справді сприяла змінення дружніх почуттів між українцями і його одноплемінниками.

Андріївський узвіз у 60-х роках XIX сторіччя

Для Шаміля було важливо, що з України було ближче й до Мекки. За кілька місяців, дочекавшись імператорського дозволу і звільнення Дніпра від криги, він вирушив пароплавом до Одеси, а звідти – через Стамбул і Каїр – до Аравії. Важко хворий, але з почуттям виконаного обов’язку він помер у Медині.

Доля більшості горців не була такою благосною. Після підкорення Чечні і Дагестану взялися за черкесів. Від них вже навіть не вимагали покірності – їхні землі просто вирішили «очистити» від тубільців і заселити росіянами (до яких також зараховували українців і чорноморських козаків). Виконавцем цього відверто геноцидного плану став генерал Микола Євдокимов, призначений в 1860 році командувачем військ на Кубані.

Микола Євдокимов, великий князь Михайло Миколайович та Дмитро Святополк-Мирський – керівники геноциду черкесів

Він розпочав фронтальний наступ усіма наявними в нього силами, зганяючи тубільців з рідних міст і змушуючи відступати далі в гори. Горців обстрілювали з гармат, поранених добивали багнетами, чимало біженців гинуло від голоду і холоду. Дороги та гірські стежки були завалені тілами, але коли про це нагадували Євдокимову він роздратовано відповідав, що «про це знає». Вже на  кінець 1861 року чисельність черкесів зменшилася до двохсот тисяч.

Бій з черкесами

Того ж року за ініціативи ватажків убихів неподалік від Сочі були скликані «великі і вільні збори» черкесів, від імені яких до Європи було відправлене посольство із закликом про порятунок. Проте відгукнулися лише… поляки, які самі в цей час готували повстання проти імперії. А роздратоване російське командування тепер зосередило головну увагу на знищенні убихів та інших черкеських народів, що мешкали на узбережжі.

Зустріч ватажків убихів і абхазів в долині Сочі

Одночасно через засніжені перевали гнали залишки черкесів, які мешкали на північ від Кавказького хребта. Десятки тисяч біженців заповнили приморські поселення, сподіваючись хоч якось вибратися із штучно створеного росіянами пекла. Чимало з них там і залишилося, бо померло від голоду і хвороб. А коли біля берегу почали швартуватися кораблі, прислані за втікачами з «одновірної» Туреччини, з’ясувалося, що їх мало для того, щоб вивезти усіх охочих.

Горці залишають свій аул

І хоча російські солдати підганяли переселенців, перевезення розтягнулося на кілька місяців. При цьому кораблі зазвичай були перевантажені і часто тонули, а деяких нещасних просто викидали за борт. Кількість біженців, які опинилися на дні була такою великою, що черкеси і досі не торкаються риби, виловленої в Чорному морі.

Розселення черкесів в османських володіннях

Жертвами влаштованого росіянами геноциду за кілька років стало більше п’ятисот тисяч людей. На бенкеті, влаштованому одразу після перемоги над убихами (що опиралися росіянам довше за інших) Євдокимов похвалився, що на Кавказі «більше немає черкесів». Втім, і це насправді була лише спроба «відзвітувати перед начальством», адже тодішній намісник, великий князь Михайло Миколайович не соромився публічно пояснювати, що «заспокоїти край» можна було лише перетворивши його на «російську землю», «очистивши» від горців.

Великий князь Михайло Миколайович зачитує маніфест про завершення Кавказької війни

Щоправда, в момент цього «тріумфу» з’ясувалося, що в горців залишається невелика «шпарина» – у вигляді хоч і васального до Росії, але автономного Абхазького князівства, де мешкали і деякі убихи, та й самі абхази були народом, спорідненим з черкесами мовно і культурно. «Помилку» похапцем «виправили», князівство ліквідували, перетворивши на «Сухумський військовий відділ», а полосу майбутньої колонізації переселенцями з Росії в планах намісника поквапилися розширити аж до річки Інгурі.

Михайло Гамуд-бей

Останнього князя Михайла Гамуд-бея заарештували і вивезли до Воронежа. Проте, коли на батьківщині дізналися про його смерть у полоні, спалахнуло повстання – мало не останнє в історії підкорення Росією Кавказу. Заворушення, втім, придушили силою зброї. А більшість абхазів повторили долю своїх родичів-черкесів – із переселенням до Туреччини та загибеллю великої кількості біженців в чорноморських хвилях…

Абхазські вояки, що змушені були залишити батьківщину

Втім, на злочини царату у світі вже звикли заплющувати очі. А сама Росія навіть пишалася знищенням тубільців як «тріумфом цивілізації над первісною дикістю». Кривавий фундамент, закладений геноцидними практиками XIX сторіччя, дозволяє Москві й зараз утримувати Північний (і не тільки Північний) Кавказ під своїм контролем. Ба більше – теперішні єрмолови і євдокимови намагаються використати ламані їхніми попередниками кавказькі народи для придушення прагнення до свободи інших – і в самій Росії, і за її межами.

Меморіальна дошка, встановлена на честь Астамура Гумби (позивний – «Абхаз»), який загинув в бою за Україну у 2022 року

Тим ціннішим видається кожний приклад спільної боротьби народів, колись поневолених імперією, проти спроб її відновлення. Чимало вихідців з Кавказу і зараз воюють в лавах ЗСУ, багато з них вже заплатили своїм життям за нашу свободу. Саме так народжується справжні, а не паперові дружба та братерство –не лише між націями, але й між людьми.

Олексій Мустафін