В українській мові є чимало іноземних слів, які настільки давно увійшли до вжитку і «зрослися» з вітчизняною історією, що сприймаються, як «свої», рідні. «Козак», «отаман», «гетьман»… ми навіть не задумуємося зазвичай, звідки вони потрапили до нас. Той, хто цікавиться минувшиною, звісно, здогадується, що більшість запозичень, пов’язаних зі звичаями, побутом та військовою організацією запорожців, «взяті в користування» у сусідів по степу – тюрків. Проте слово «гетьман» має цілком інше, західне походження. Та й до козацтва спочатку не мало жодного стосунку.
Значення німецького «гауптман» цілком зрозуміле — «той, хто головує», очільник, у вужчому значенні — командир (навіть зараз існує одноіменне військове звання, яке українською зазвичай перекладають як «капітан»). Від цього слова походить середньовічна назва військових керівників у порубіжних землях німецької корони – в Штирії, скажімо, вона була відома щонайменше з XIII сторіччя. Першим із сусідів в німців її запозичили чехи (воно й зрозуміло — Богемія входила до складу Священної Римської імперії, разом із тією ж Штирією та Австрією). Гетьманами, зокрема, називали своїх командувачів гусити. Формально таких посадовців в них було аж четверо, але головним вважали все ж славнозвісного Яна Жижку.
Серед нечисленних союзників гуситів (товаришувати з тими, кого папа римський оголосив єретиками, тоді ризикували не всі) особлива роль належала Великому Князівству Литовському і Руському. Відомо, що в Празі навіть готові були запропонувати його володарю Вітовту чеську корону (а той і справді мріяв про королівський титул). Цілком природньо, що між партнерами відбувався і своєрідний «обмін досвідом». Тож чи варто дивуватися, що посада гетьмана невдовзі з’явилася і в Литовсько-Руській державі? З’явилася насправді з цілком прагматичних міркувань. Адже після ліквідації Київського князівства оборону південних земель довелося облаштовувати на нових засадах. Цим і мав зайнятися командувач з особливим статусом – «великий гетьман литовський» (невдовзі із схожих причин посаду великого гетьмана запровадили, між іншим, і в сусідній Польщі)
Першим гетьманом став ніхто інший, як князь Костянтин Острозький. І до речі, він виявився не останнім русином на цій посаді. Через кілька десятків років великим гетьманом призначили Григорія Ходкевича, який перед цим встиг побувати ще й київським воєводою.
Ходкевичі теж не були чужинцями, бо походили з православного боярства Русі. Засновника їхнього роду – Ходка (Федора) Юрійовича довгий час взагалі вважали уродженцем Київщини, і лише відносно нещодавно литовська дослідниця Генуте Кіркєне всебічно обґрунтувала версію про його походження з Гродненщини. Але в будь-якому разі він був русином. А його родина таки була чимось пов’язана з Київською землею. Бо сина Ходка, Івана Ходкевича (діда Григорія) врешті-решт призначили київським воєводою.
На відміну від Острозьких, Ходкевичі, щоправда, не були князівським родом. Але займали досить високе становище й були близькими до двору володаря. Ходко входив до першого десятка литовських вельмож, які завіряли угоди Великого князівства з Польшею та Тевтонським Орденом. За умовами Гродненської унії за ним та його нащадками визнали польский шляхетський герб «Костеша». А Іван Ходкевич одружився на Явнуті Бельській, двоюрідній сестрі Казимира IV, ставши таким чином родичем самого великого князя. І невдовзі довів йому свою вірність реальними справами, допомігши викрити змову, влаштовану іншим Гедиміновичем, Михайлом Олельковичем.
Втім, призначення київським воєводою для Івана стало насправді фатальним. Певний час йому ще вдавалося зберігати приязні стосунки з кримським ханом Менглі Гераєм. Проте вже за кілька років той остаточно зійшовся з московським володарем. Іван III Горбатий підбурив хана напасти на Київ. Розграбувавши і сплюндрувавши місто, Менглі Герай захопив великий полон. Серед бранців був і Ходкевич, який так і помер на чужині.
Олександра Ходкевича – сина Івана та батька Григорія – вважали одним з найвпливовіших православних магнатів Великого Князівства. Він за це навіть постраждав – адже його вважали причетним до нового повстання проти володаря, цього разу на чолі з Михайлом Глинським. Проте опала тривала недовго, і на кар’єрі дітей Олександра не позначилася.
Призначивши Григорія Ходкевича київським воєводою, Сигізмунд II Август, вочевидь враховував його родинну історію – чи не найголовнішим завданням нового посадовця було налагодження оборони Києва та підпорядкованих йому земель від нападів кримців та ногаїв. Справа ця потребувала чималих коштів – не дивно, що між воєводою і киянами постійно спалахували конфлікти навколо податків і мит, містяни міцно трималися за надані їм привілеї та полегшення, Ходкевич невтомно вишукував все нові способи здобуття грошей.
З іншого боку, вже невдовзі великий князь взяв курс на замирення і навіть зближення з Кримом — з огляду на зростання загрози зі сходу, з боку Московщини. І справді, вже невдовзі розпочалася Ливонська війна. Ходкевич поступився посадою київського воєводи сину Костянтина Острозького – Василю-Костянтину. Натомість здобув справжньої слави на полі бою. І не лише як полководець, а й як дипломат. Адже, навіть ставши військовим командиром, він намагався насамперед… переманити на свій бік ворожих воєначальників. Використовуючи ту обставину, що вони, як і Ходкевич, формально були православними.
Треба сказати, що питання віри неабияк цікавили Григорія. І сам він належав до ватажків так званої «православної партії» у Великому Князівстві – разом із вже згаданим князями Острозькими та Михайлом Гарабурдою (близьким до цього кола вважають також Остафія Воловича, але він врешті-решт став кальвіністом). Звісно, це не була партія сучасному значенні цього слова. Радше група вельмож, які обстоювали релігійну та культурну самобутність Русі, дбали про задоволення духовних ( а також політичних – як тоді їх розуміли) потреб своїх одноплемінників, намагалися поширювати грамотність та освіту загалом на землях сучасної Білорусі та України. До того ж Ходкевич був чи не головним ініціатором поїздки до Москви ченця Ісайї Кам’янчанина – офіційним завданням гостя був пошук рукописів і книжок, що могли бути корисними для православних русинів.
Ця мандрівка викликала неабияке занепокоєння серед католиків, які запідозрили Ходкевича у спробах змовитися з ворогом. Контакти Григорія з московськими воєначальниками – «як православного з православними», за його власними словами, – лише зміцнювали ці підозри. Проте Сигізмунд II довіряв своєму протеже і невдовзі упевнився, що недарма.
Чи не найгучнішим військовим тріумфом Ходкевича стала битва на Улі в 1564 році, в який він командував кіннотою і завдав вирішального удару по московитах. В російській історіографії значення цієї перемоги зазвичай намагаються применшити – мовляв до жодного «зламу» у війні вона не призвела, хіба що зупинила московський наступ. Втім, і це «хіба що» було дуже важливим – не дарма переможців так славили і у Великому Князівстві, Польщі та навіть Німеччині. Проте ще глибшими були політичні наслідки Ули. Саме після неї на бік Сигізмунда II перейшов Андрій Курбський, один з найкращих полководців Івана IV. Технологія «переманювання», запропонована Ходкевичем, спрацювала на «всі сто» – і це було яж ніяк не співпадінням, бо контакти з Курбським, схоже, були зав’язані саме через емісара Ходкевича, Ісайю Кам’янчанина.
Втеча Курбського остаточно вивела з рівноваги царя, який відтоді взяв курс на ескалацію терору всередині самої Московії – й тим самим ще більше знекровив її. По суті, Ходкевич здійснив чи не наймасштабнішу диверсію в тилу ворога, справжні наслідки якої стали зрозумілими лише згодом. Але навіть не дочекавшись їх, одразу після Ули Сигізмунд II і призначив його на посаду «великого гетьмана литовського». Цілком заслужено. Врешті-решт, Ходкевич виявився ще й чудовим військовим організатором – досить згадати, що його вважають автором першого військового статуту Великого Князівства – так званих «Артикулів гетьманських». І неабияким стратегом – пропонував, скажімо, перенести війну на терени Московії, наполягаючи, що без цього загроза від неї буде постійною. За іронією долі цей сміливий замисел через півсторіччя спробував втілити в життя інший Ходкевич, Ян-Кароль, внучатий небіж Григорія, але часи тоді вже були іншими, і довести справу до кінця він так і не зміг.
До іншого визначного документа доби – Литовського Статуту 1566 року (щоб відрізняти від Статуту 1529 року його зазвичай іменують Другим) – Ходкевич прямого стосунку нібито не мав. Але текст цього документу редагував Остафій Волович, з яким в Григорія були доволі близькі стосунки. А державним писарем в цей час став Михайло Гарабурда. Тож можна припустити що Ходкевич принаймні підтримував загальне спрямування Статуту, який значно розширив права і можливості литовської та руської шляхти і перетворив Велике Князівство на «шляхетську державу» за польським зразком. Проте зробили це зовсім не для зближення з Польщею. Радше навпаки – щоб позбавити місцеву шляхетську спільноту стимулів для такого зближення. Ходкевич був категоричним супротивником злиття двох держав і принципово відстоював самостійність Великого Князівства.
Прагнучи мобілізувати співвітчизників на захист свої прав, він розгорнув бурхливу просвітницьку і видавничу діяльність. Заснував у своєму маєтку в Заблудові одну з перших у Східній Європі типографію, що мала друкувати книжки з використанням кириличних шрифтів. Для роботи над ними Ходкевич запросив і чергових втікачів з Москви – Івана Федорова та Петра Мстиславця (знову ж таки стали в нагоді зв’язки, встановлені Ісайею Кам’янчанином), а їхнім помічником став син Михайла Гарабурди Василь.
В передмові до виданого в Заблудові «Євангелія учительного» Ходкевич відверто зізнавався, що прагнув «заради врозумління простолюду» перекласти книжки «звичною мовою», хоча люди навчені відмовляли його від цього наміру. Втім, головною його проблемою був аж ніяк не вибір мови чи читацької аудиторії. А дефіцит ресурсів та – головне! – часу для системної і ґрунтовної роботи.
Війна з Москвою дедалі важчим тягарем лягала на Велике Князівство. В нагоді, безумовно, стала допомога союзників, насамперед Польщі. Але тепер поляки вимагали поступок – звісно, «заради спільного блага» – та об’єднання в єдину державу. Сигізмунд II, який був одночасно і польським королем, бачив в унії шанс зміцнити свою владу. Тому теж тиснув на своїх литовських та руських підданих. Посли від Великого князівства на Люблінському сеймі, який мав розглядати умови можливого об’єднання, опинилися по суті під «перехресним вогнем».
Протиставити себе одночасно союзникам та власному монарху і справді було непросто. Але Ходкевич не став ховатися за ввічливими формулами. «Король нічого у питанні про унію не вирішує», – сміливо заявив він. – «Це наша власна справа, бо ми вільні люди та християни. І ніхто не може вести наших справ, окрім нас самих, як це робили наші предки».
Це був відвертий виклик. Сигізмунд II власною волею наказав делегатам від Великого Князівства взяти участь у спільному засіданні сейму майбутньої єдиної держави. Ті відмовилися. Більшість взагалі поїхала з Люблина. Залишилися лише представники Волині і Підляшшя… та Михайло Гарабурда – він все ж був державним писарем. І тоді Сигізмунд II оголосив, що приймає Волинь та Підляшшя під свою владу – але вже не як великого князя, а польського короля.
Союзники та піддані одного монарха почали відкрито готуватися до війни один проти одного – на втіху східному сусіду. Втім, спроби домовитися теж не припинялися. От тільки поляки категорично відмовлялися повертати Великому Князівству Волинь, а потім почали вимагати віддати їм ще й Поділля з Київщиною – підстави для цього знаходили щоразу фантастичніші. Та роздратований Сигізмунд II і в цьому пішов їм назустріч.
Зрозумівши, що від Великого князівства взагалі може нічого не залишитися, його представники поквапилися повернутися до Любліна. А потім і погодилися на трохи пом’якшені королівські умови унії, які загалом співпадали з польськими. Україну литовці втратили остаточно.
Для Ходкевича це, безумовно, була гучна і прикра поразка. Але прийняв він її з гідністю принципової людини. Василь-Костянтин Острозький, якому умови унії подобалися ще менше, врешті-решт вирішив залишитися київським воєводою і під владою польської корони. Ходкевич відмовився від усіх своїх посад, включно з гетьманською. Він усамітнився в своєму маєтку, зосередившись на церковних і видавничих «проектах». А через три роки – виснажений і знесилений, взагалі пішов із життя. Залишившись в історії непохитним захисником Русі. І справді великим гетьманом своєї батьківщини.
Олексій Мустафін
