Кожне місто у світі має свої традиції. Іноді вони бувають смішними, іноді – цікавими чи веселими. А інколи ці традиції бувають досить небезпечними та дещо хуліганськими. Наприклад, пробіжка вулицями в стаді розлючених биків напередодні Кориди в Іспанії. Був і в Києві свій досить жорстокий звичай — кулачні бої.

Вуличним бійкам у старому Києві присвячено випуск радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».

Саме по собі явище сяк-так організованої вуличної бійки – не унікальне. Подібні криваві церемонії були характерними для багатьох міст Європи аж до XIX століття. Деякі історики вважають, що саме так у Британії виник бокс. У Києві особливого виду спорту з цієї варварської традиції не вийшло. Мабуть, саме через це кулачні бої в нас існували протягом усього XIX століття. Описами тих бійок рясніють сторінки тодішніх газет. Билися просто, натовп на натовп, особливих правил не було. І в бійці важко було встановити, хто б’ється чесно, а хто пускає в хід ніж чи кастет. Різниці між глядачами цього видовища та бійцями, як такої, не було. Якщо справа заходила зовсім далеко, то очманілий натовп розганяла поліція. На місці ж побоїща нерідко знаходили важко поранених та мертвих. Та ці старовинні вуличні бійки не треба плутати зі звичайним хуліганством. Це були швидше своєрідні турніри.

Обов’язкові ритуальні бійки в Києві чоловіча частина населення в XIX столітті влаштовувала на святки, Фомин день та інші свята. Міщани, випивши трохи горілки, розбивались на паті й тут же із задоволенням лупцювали одне одному пики. Подібне в ті часи вважалось чимось абсолютно нормальним і навіть корисним. Вважалось, що така незломна бійка допомагала людям випускати пару та знімати роздратування. Ось що писала з цього приводу газета «Київський телеграф»: «Мне рассказывали, что на кулачных боях мстят друг другу за обиды, нанесённые в продолжении года. Обиженные ждут времени кулачных боев, и за все обиды нанесённые ему, он даёт почувствовать себя своему врагу. И если не в силах сам, то находит себе товарищей за кварту водки».

Та бувало так, що вуличні бійки організовувались і не у святкові дні. Наприклад, під час весілля. У таких випадках бійку починали у дворі, а потім вона вивалювалася на вулицю, де сусіди поспішали підтримати своїх. У запалі чоловіки витягували кийки з огорож та крушили все на своєму шляху. В інших випадках про бій домовлялися заздалегідь і сходилися в певному місці в певний час. Як не дивно, починали розвагу діти та підлітки. Потріпавши одне одного та втомившись, діти відходили вбік, даючи місце більш досвідченій молоді. І лише потім за бійку бралися серйозні дядьки. Найзавзятіших із цих зубодробителів знали в усьому місті та з повагою називали кулачними бійцями.

У цих турнірах діяли прості правила. Не можна було бити лежачих, у спину та нижче пояса. Також заборонялось витягати кастети та ножі. Та навіть за таких умов час від часу ці небезпечні розваги закінчувались каліцтвом, а то й кладовищем.

Деміївка в кінці XIX ст.

У кулачних бійках суперники були традиційними. Деміївці билися із байківцями. На Байковій та Батиєвій горах. Лук’янівці сходилися із шулявцями поблизу Кадетського шосе. Лук’янівці билися також з мешканцями Татарки, а байківці – із солом’янцями. Полем бою старого міста були яри поблизу Обсерваторного провулку. Зараз це перетин вулиць Гоголівської та Павлівської. Тутешні кулачні бої іменувалися «вуличними війнами» і організовувалися з невеличкою претензією на театральний ефект.

Так у 80 роках XIX століття бійці з’являлись на місце бою з дерев’яними шаблями, списами та пращами. Вони ставали один навпроти одного на схилах яру. Кожен загін під своїм знаменом. Починали бій скиданням каменів, кийків та списів. Коли ж запас зброї вичерпувався, починалася рукопашна. Важко сказати, хто перший здогадався надати вуличним бійкам вигляду театральності, можемо лише припустити, що ініціатором цього було міське начальство, яке намагалося приборкати невгамовні бійки. Та нічого путнього з цього не вийшло. Від того, що газети почали називати кулачні бої вуличними війнами чи грою у війну, кількість скалічених та забитих до нестями не зменшилася. А панібратство вищого керівництва з міськими хуліганами призвело лише до того, що останні стали почуватися ще впевненіше. Натомість солідні мешканці старого міста почали засипати редакції газет скаргами та вимогами припинити бійки.

Для того, щоб якнайкраще уявити собі, на що були схожі ті бійки поблизу Обсерваторної, звернемося до тодішньої преси. Ось що писала про це газета «Киевлянин»: «Постоянно, в праздничные дни и воскресенья у Обсерваторной горы разделённой глубоким оврагом, примыкающим с одной стороны к Обсерваторному переулку, а с другой к Лукьяновскому участку, собираются громадные толпы мальчишек и взрослых. Нередко их число доходит до трехсот душ, для игры в войну. Между воюющими можно встретить детей различных возрастов и классов, гимназистов, мастеровых и прочих. Вся эта толпа разделяется на два лагеря, помещающихся по разным сторонам оврага. Насколько опасны эти игры можно судить по следующему факту. 13 ноября атакующие ворвались в Обсерваторный переулок и камнями попали в голову проходящей мимо женщины. Она упала без чувств и была на руках перенесена домой случайно очутившимися солдатами. В играх этих принимают участие и взрослые, а потому последствия могут быть ещё более серьезными».

Гімназисти Першої гімназії

Якось непомітно кулачні бої увійшли в життя київських гімназій. Невеличкі турніри, єдиною метою яких було помірятися силами та з’ясувати, хто сильніший та сміливіший, були тут звичною справою. Але раз на рік, здебільшого восени, учні влаштовували справжні побоїща. Особливо прославилися колективними побоїщами Перша гімназія, нині її приміщення є так званим Жовтим корпусом КНУ.

Як правило, бій гімназистів починався з неприродної гробової тиші в гімназії. Коридори миттєво порожніли. Усі гімназисти відправлялися до саду. А через деякий час лунав крик – це був сигнал до бою. Уся сторожа гімназії бігла до саду рознімати бійців, а вуличні хлопчаки радо верещали.

Усі ці бійки гімназистів відбувалися в сусідньому Миколаївському сквері. Теперішньому парку Шевченка. У цих побоїщах суперники дотримувалися жорстких лицарських правил. Старші ніколи не чіпали молодших, троє на двох не нападали, а двоє мали право бити трьох.

Будинок на Ярославовому Валу в Києві, де розташовувалася приватна гімназія Володимира Науменка

Скільки б не билися учні Першої гімназії, слава про них ніколи не була дурною. А ось про так званих «науменківців» казали, що правил бою вони не дотримувались. «Науменківцями» в ті часи називали учнів приватної гімназії Науменка, у якій, до речі, навчався Максим Рильський. Пояснювали це тим, що там, мовляв, училися самі лише барчуки. Проте шляхетних та заможних учнів вистачало й у Першій гімназії. Вочевидь, «науменківцям» не могли пробачити їхнього українофільства і тому розповсюджували про них різні ганебні чутки.

Невідомо, скільки б ще тривали ці ритуальні мордобої, та кінець їм поклала Перша світова війна. На фоні цього кошмару ритуальна кров виглядала досить жалюгідно, і бажання грати в подібні ігри відпало само собою.

Фото: Відкриті джерела