Історик, публіцист, журналіст та медіаменеджер Олексій Мустафін на прохання порталу kyiv24.news ділиться своїми думками про повернення історичних назв топонімів
У Москві на рішення поляків відреагували, однак, нервово. Назвавши його «чимось на межі божевілля». Цікаво, втім, що три місяці тому схоже рішення ухвалило… Міністерство природних ресурсів КНР. Згідно з його розпорядженням, на китайських картах використовуватимуть давні назви міст і районів Далекого Сходу, окупованих Російською імперією наприкінці XIX сторіччя. Владивосток, наприклад, іменуватимуть не незграбним «Фуладивоситоке», а Хайшеньвай – тобто «затока трепанга». І, що цікаво, жодних окриків з Кремля не пролунало.
Може, там і досі насолоджуються поетичним звучанням нового імені своєї «тихоокеанської столиці»? Запопадливе ж роз’яснення на рівні клерків російського МЗС зводилося до того, що «нічого нового» в такій практиці немає і про територіальні зазіхання Китаю «не може бути й мови».
Та хіба поляки щось казали про територіальні претензії? Максимум – про почуття гидливості. Бо й справді – називати «місто поблизу польського кордону» (так його позначено в пресрелізі комісії) іменем Калініна, людини, співвідповідальної за розстріл у Катині польських офіцерів, співвітчизникам загиблих просто бридко. А сама ця назва є нічим іншим, підкреслюють автори рішення, як «маркуванням символічного простору» ще радянськими, а тепер ось російськими керівниками.
У Кремлі, звісно, можуть цим обурюватися, але їхнє обурення зараз уже мало кого турбує….
Зрештою, у минулому існували й куди блискучіші імперії. І їхнім володарям справді могло здаватися, що будуючи свій світ – римський, британський чи німецький, вони приходять назавжди, а сусіди – що вже казати про підданих – мають підлаштовуватися під них та слухняно шикуватися за імперськими лекалами. Але для народів навколо вони залишалися зайдами, про панування яких вони мріяли забути, як про жахливий сон. Разом і з накинутими ними знаками й іменами.
Сьогодні словенці, скажімо, називають свою столицю Любляною, а не по-німецьки Лайбахом, хорвати кажуть Загреб, а не Аграм, словаки – Братислава, а не Пресбург (чи угорською – Пожонь). Хоча можуть залишатися при цьому щирими шанувальниками німецької або ж австрійської культури. Індійці навіть розмовляти можуть англійською, але наполягатимуть на назвах Колката, Ченнай та Мумбай. А в колишніх метрополіях до цього змушені прислухатися. І це при тому, що Габсбургів від влади усунули понад сто років тому, та й британський колоніалізм залишився в минулому столітті. Ностальгувати за ними можуть, але здебільшого в приватному колі.
Зараз лише в Москві вирішили на державному рівні косплеїти імперію Романових, ще й у фашистській уніформі «російського світу»… І погрози тамтешнього зіц-президента повернути польським містам назви, що останні раз вони мали за часів Третього Рейху (лише про Кенігсберг він чомусь при цьому не згадав) лише вчергове демонструють, з якою потворою європейці зараз зіткнулися.
Але тим природнішим є бажання українців нарешті звільнитися від згадок про СРСР, Росію та їхні символи на карті своєї країни. Як би це не називалося – «декомунізацією», «дерусифікацією» чи «деколонізацією». Найлогічніше, звісно, повернутися до звичних, історичних назв міст і селищ, які існували раніше, а іноді століттями зберігалися навіть під окупацією – поки до них не дотягнулися руки більшовиків.
І йдеться не лише про зміну імен, іноді навіть про повернення вимови. Згадаймо про те, як багато хто з самих українців з подивом дізнався, що правильно казати Бахмут з наголосом на останній, а не перший склад. Або ж як наполегливо українці борються, щоб і в інших мовах нашу столицю називали саме Київ, а не використовували кальку з російської – Kyiv, а не Kiev чи Кiew. Зрештою, саме так називали його й за літописної давнини – Кыѣвъ.
Є, звісно, і ті, хто обурюються цією наполегливістю. Бо, на їхню думку, подібні дискусії в часи війни «не на часі». І не так уже важливо, як вимовляти назву міста, за яке йдуть зараз найзапекліші бої, – важливіше його втримати. Перемога і справді важливіша. Але в усі мови світу воно вже увійшло саме як Бахмут.
І лише російські пропагандисти чіпляються за радянську назву Артьомовськ. Іноді це виглядає аж надто демонстративно. Коли воєнний злочинець Євген Пригожин погрожує своєму фюреру, він каже, що «вагнерівці» підуть з Бахмута, а коли натякає на порозуміння зі своїм військовим міністерством – запевняє, що вони «ще трохи побудуть в Артьомовську».
Загарбники взагалі дуже «прискіпливо» ставляться до символів – не лише пам’ятників, а й назв. Скажімо, одразу після захоплення Маріуполя вони перейменували сусіднє селище Нікольське знову на Володарське (хоча хто такий Володарський більшість з них навряд чи згадає, головне – що радянський діяч) і заходилися змінювати таблички на в’їзді до міста – з українських на російські. Великого розголосу набула й спроба разом повернути всі радянські назви вулицям Мелітополя – попри те, що чимало нових, «декомунізованих» були цілком нейтральними. Для окупанта це неважливо, головне – «помітити територію», повернути її хоча б символічно до часів, коли «України і бути не могло».
І це насправді своєрідна відповідь скептикам і тим, хто вважає, що «не до перейменувань». У війні екзистенційній, у якій вирішується, бути чи не бути нашій країні й нашому народу, «символічний простір» є частиною поля бою, утримати який потрібно за собою. Бо досвід попередніх тридцяти років незалежності свідчить – якщо відкладати звільнення від маркерів минулого, минуле може повернутися до залишених ним «міток».
І добре, що від багатьох з них ми вже встигли звільнитися. Уже нема навіть Новоград-Волинського, як перед тим попрощалися з Комсомольськом, Дніпропетровськом чи Кіровоградом (оминувши, на щастя, імперські «паліативи» на кшталт Катеринослава та Єлизаветграда). Але чимало «міток» залишилося, навіть у «глибокому тилу». А ще більше – не територіях, окупованих ворогом з 2014 року.
Чимало топонімів, які досі використовують окупанти, щоправда, уже змінили законом – і після звільнення нас вочевидь чекає чимало історій на кшталт згаданої вже бахмутсько-артьомівської. Але дивним чином повернення історичних назв кримських поселень чомусь… відклали. У сподіванні на компроміс? Компроміс з ким, цікаво? І це при тому, що йдеться здебільшого про невеликі поселення. Хоча й імена великих кримських міст є насправді штучними, вигаданими в кращому разі за Катерини II. Невже щелепи наших політиків не в змозі вимовити мелодійні імена Акмесджит, Ак’яр, Кезлев чи Кафа? І це ті самі політики, зауважу, які мало не співають назви Крулевець і Хайшеньвай…
Між іншим, а що там з українськими картами? Ми й надалі будемо бачити на них Калінінград і Владивосток?
Автор – Олексій Мустафін
Фото: Вікіпедія, відкриті джерела
