Про те, звідки в киян взялась любов до читання, ішлося у випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».
Якось уже так сталося, що з давніх-давен у людства виникла нестримна потреба записувати свої знання, спостереження, роздуми та фантазії. У різні часи люди робили це по-різному. Спочатку – на глиняних табличках, потім – на папірусі, і ось, зрештою, навіть винайшли друкарський верстат та почали видавати книжки великими накладами. Історія книжок у нашому місті досить давня.
У Київській Русі їх, як і в усій тодішній Європі, переписували від руки. Створювалися ці рукописні фоліанти довго, важили багато та й коштували стільки, що мати їх могли лише найзаможніші люди. Проте, ані висока ціна, ані відсутність книжкових шаф не зупиняла давньокиївських книголюбів. І кожен, хто вважав себе людиною освіченою, намагався охазяйнуватися хоч би якоюсь бібліотекою.
Найбільшу та найкращу з усіх мав колись київський князь Ярослав Мудрий. Знайти його легендарне зібрання книжок дослідники мріють і донині.
Починаючи приблизно із XVII століття, головним осередком книговидання та книжкової торгівлі в Києві була Печерська Лавра.
Справа в лаврських монахів була налагоджена настільки вдало, що книжки з їхньої друкарні продавалися не лише по всій Україні, а й у таких собі «фірмових» магазинах у Москві, а згодом і в Санкт-Петербурзі.
Головними конкурентами ченців у справі розповсюдження літератури були київські воєводи. Їм книжковий бізнес теж був до снаги, і вони не вагаючись відправляли до Москви цілі вози книг. Займалися книготоргівлею і міські осередки освіти. Так, на Подолі, у київському братстві завжди можна було придбати свіженькі твори тодішніх українських та іноземних учених. Не гребували книжковою торгівлею в Київському магістраті. Тут продавали літературу будь-якої тематики з Польщі, Австрії та Голландії. Ось так книгодрукування та торгівля розквітали в Києві до кінця XVIII століття.
Усе змінилося у XIX столітті. Спершу помалу почала занепадати лаврська друкарня. Вона остаточно перейшла на друкування літератури винятково церковного змісту. Довершила справу нищівна пожежа 1811 року. Врятувати не вдалося не лише самі книги, а й будинки.
Від усього Подолу тоді лишилося з десяток кам’яниць. Тож, уся торгівля в місті, а з нею і книгарні, змушені були переселитися на Печерськ. Проте це були вже зовсім інші книгарні. Торгівлю в них вели не купці зі старовинних київських родин, а московити, які заселили цілу московську слободу на Печерську.
Особливо бурхливу діяльність на Печерську вдалося розгорнути одному з великоруських купців Степану Івановичу Літову. Неподалік від дзвіниці Микільського монастиря, там, де зараз стоїть готель «Салют», він влаштував книжкову крамничку. І невдовзі якось непомітно прибрав до своїх рук увесь місцевий книжковий ринок. Книгарні своїх конкурентів, київських громадян Щепанського та Лапицького він спромігся швидко перекупити. А вже після цього магазини Літова з’явилися і на Подолі, і на Європейській площі.
Можливо, зараз у це важко повірити, але асортимент книжок у тодішніх крамницях був неймовірним. Скрізь на полицях лежали зовсім різні за форматом, часом та способом видання книжки з усього світу. Так, кияни читали не лише польською та українською, а й італійською, німецькою та французькою мовами. Вочевидь, російські купці, зокрема той самий Літов, вважали за потрібне цю ситуацію переламати. Сучасною мовою говорячи, Степан Літов вирішив просувати на київський ринок російську літературу. Отже, виключно для продажу російських видань він відкрив окремий магазин на Хрещатику.
Та кияни все одно купляли лише те, що хотіли. Причому навіть там, де хотіли. Книжкових крамниць у першій третині XIX століття в Києві було замало. Тож продавати книги могли в будь-яких інших магазинах. Наприклад, двотомник Адама Міцкевича польською мовою купити можна було лише в кондитерській «Фінке» на Хрещатику. Крамниця ж Літова впродовж 30 років була єдиною в місті, де можна було придбати російські книжки.
Робота тодішніх магазинів дещо відрізнялася від теперішньої. Бажану літературу можна було передплатити, замовити та навіть за певну суму взяти почитати.
До речі, своїм процвітанням фірма Степана Літова значною мірою мала завдячувати тому факту, що вона видавала підручники зі стародавньої, середньої та нової історії професора Київського університету Василя Шульгіна. Адже тривалий час ці книжки були чи не єдиним джерелом для вивчення історії в Києві і в усій імперії. Звичайно, Степан Літов був не єдиним, хто мав у Києві книжкову торгівлю. Проте, єдиним його більш-менш значним конкурентом був магазин батька та сина Ідзіковських.
Леон, а згодом і Владислав Ідзіковські, не лише продавали, а й видавали книжки. Їхнім головним козирем було видавництво музичної та української літератури. Треба зауважити, що в ті часи, тобто в середині XIX століття, видавнича справа на теренах України була фактично вбита царською політикою. «Зелена вулиця» давалися лише російськомовним творам. А все-таки саме завдяки старанням Леона Ідзіковського в імперії видавалося по кілька книжок українською мовою на рік. Ось, наприклад, що друкувала фірма Ідзіковських: «Збірник танків та веснянок» Миколи Віталійовича Лисенка, «Енеїда» Котляревського, «Сербські народні думи та пісні» в перекладі Михайла Старицького. Узагалі ж, за всю історію свого існування фірма Ідзіковських видала майже всі твори українських композиторів. А також більшість підручників.
А ще, при одному з магазинів Ідзіковських, що розміщувався на Хрещатику в будинку номер 29, працювала приватна бібліотека. У ній за 50 копійок можна було взяти почитати одну зі ста тисяч книжок або часописів.
Хоч як важко було видавати та продавати книги в Україні, справа ця в нашому місті трималася на досить високому рівні. До того Київ посідав третє місце в Російській імперії за кількістю виданих книжок. Далеко позаду в цьому сенсі залишилася Одеса, Харків та навіть Варшава. Наведемо деякі цифри. Наприкінці XIX століття в нашому місті налічувалося 30 книгарень. А в усій імперії їх було близько 700. Водночас у Європі, у місті Лейпцигу, літературу можна було придбати в одному з дев’ятисот магазинів на вибір.
Здавалося, це так нераціонально – витрачати дорогоцінний час на читання чиїхось химерних фантазій. А проте, виявляється, людям у всьому світі це подобається. Хтось любить детективи, хтось – любовні романи, а комусь до вподоби серйозні наукові твори. Ілюстрацією престижу, вихованості та інтелектуальності міста завжди були та залишаються книжкові магазини.
Фото: Відкриті джерела
