Усі ми живемо в Києві і є киянами або від народження, або віднедавна. Проте, навряд чи хтось скаже, що ми всі схожі на киян, які мешкали в Старому Києві. Здавалося б, ну що за думка – вивчати, чим мешканці одного міста відрізняються від мешканців іншого. Люди як люди. Скрізь є хороші та погані. Але письменники XIX століття, наприклад, Куліш, Лєсков, Нечуй-Левицький та інші, чомусь звертали особливу увагу на характер саме мешканців Києва. А один з тодішніх російських письменників у своїх оповіданнях навіть виокремив так званий «київський тип особистості».

Що ж це за такий тип особистості, розповіли у випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».

Якщо довіритись спостереженням письменників, то в нашому місті існувало кілька типів особистостей. І якщо Олександр Купрін називав їх просто «київськими типами», то його колега по перу Микола Лєсков знаходив так званих «київських Антиків». У давнину «Антиками» називали стародавні грецькі та римські скульптурні портрети. Художники минулого бачили в них найбільш досконале віддзеркалення людських типів й у своїй творчості прагнули до них, як до ідеальних взірців. Щось схоже панувало колись і в літературі.

Ось як описував київський характер у своїх етнопсихологічних начерках лікар Іван Пантюхов: «Основной чертой психики киевских славян, украинцев, всегда было необыкновенно развитое чувства личности. Личность каждого была так самостоятельна, что не могла подчиниться никакому режиму. В следствие этого — разбитые и враждующие друг з другом племена киевские, никогда по собственной инициативе не могли сплотится. Нравственно не порабощались, как некоторые, а сохранили внутреннюю свободу».

А ще, за спостереженнями лікаря Пантюхова, кияни, як і більшість українців, завжди були іронічними щодо будь-якої влади. Чи то своєї, чи то іноземної. У них бачили виключно хижаків та хабарників. Кияни, на його думку, знаходили розраду в піснях і мріях та зберегли притаманну собі делікатність та людяність. Найбільш характерними носіями «київського типу» особистості доктор Пантюхов вважав корінних куренівських огородників.

Цікаво, що так само вважали й інші письменники. На думку багатьох з них, київська ментальність позначилась і на діяльності Київської академії, і на подвижниках Лаври, і на університетській професурі. Та навіть на просвітниках громади.

Напевно, єдиним неприємним винятком з милих та приємних київських типів були так звані «старорежимні» люди. Це були люди «миколаївської закваски». Тобто виховані в часи правління Імператора Миколи першого. Найбільше у світі вони цінували порядок та дисципліну. Вони самі жорстко слідували будь-яким наказам керівництва й від інших вимагали такої ж поведінки.

Державні службовці на Хрещатику, друга половина XIX століття

Людина формації 40-х років XIX століття, за словами письменника-поліцейського Федора Ясногурського була наполегливою, самовпевненою та з рідкісною силою волі. З приходом ліберальних часів особи цієї формації стали чимось на зразок правої опозиції й чинили усілякі перепони реформам. Їм не подобалися нові порядки, звичаї та моди.

Найбільше в Києві старорежимники не любили ліберального генерал-губернатора Іларіона Васильчикова. Він любив їздити у своїх справах без кучера, сидячи на козлах, копав грядки в городі, та не звертав жодної уваги на студентів, які розгулювали вулицями в розстібнутих мундирах. Останнє особливо дратувало стару «миколаївську гвардію».

Гімназисти на вході до Саду купецького зібрання, кінець XIX ст.

Адже за іншого генерал-губернатора, Дмитра Бібікова, за такий проступок на два роки віддавали в солдати. Любителі деспотії сумували за старими часами. Їм здавалося, що ось прийде сильний правитель та як стукне кулаком по столу – усі затремтять від жаху. І лише тоді настане порядок та справжнє життя. Варто додати, що цей тип київської особистості живий і донині, хоча вже вкрай слабкий. Ще й досі є люди, які сумують за залізним тюремним ладом старих часів.

Ще одним цікавим моментом життя Старого міста була мова, за допомогою якої спілкувались його мешканці. Іноді може скластися враження, що починаючи з XIX століття місто знало одну мову – російську. Насправді ж, це далеко не так. Російською і справді багато писали. Але спілкувалися нею важко.

Кияни на Володимирському, 1892 р.

У XIX столітті, особливо в першій третині, людина, яка володіла російською мовою, була в Києві рідкістю. Міщани спілкувалися українською та польською, трохи знали їдиш. Шляхта здебільшого говорила польською. А ось російська мова звучала виключно в колах чиновників та губернського керівництва міста. Хоча й тут часто переривалася французькою. Навіть студенти університету Святого Володимира погано розуміли лекції, читані російською. Що серйозно хвилювало вчену раду.

Обов’язки навчати молодь державної російської мови взяв на себе ректор університету Михайло Максимович. Він працював до того в Московському університеті та водив дружбу з кращими письменниками Росії. Пізніше великим знавцем російської мови вважався професор філософії Новицький. Студенти слухали його із захопленням. Проте сам він був українцем і знав російську тільки з книжок, часто застарілих. Проте в Києві чудернацькі промови Новицького не викликали подиву. Київська інтелігенція почала переходити на російську мову в побуті лише із 60-х років XIX століття. Проте «рідною» державна російська майже нікому не була.

Кияни на схилах Дніпра в Царському саду, кінець XIX ст.

Тому «російською» називалася суміш українських та російських фраз. Тож у 80-х роках у місті, у міщанських домах говорили особливою мовою – суржиком. Суржик став мовою міста, яке вже перестало бути суто українським, і так і не стало російським. Вершки київського суспільства соромилися суржику, але побороти його не могли. Говорити двома мовами одночасно було неможливо. А віддати перевагу якійсь одній київські міщани ніколи б не погодилися.

На Прорізній, початок XX ст.

Роль законодавця міської мови в середині та наприкінці XIX століття в Києві брала на себе офіційна газета «Київські губернські відомості», яка неодноразово таврувала суржик. Її редакторам ставало особливо соромно за киян, коли до міста з’їжджалося багато гостей із Росії. Ось що писав один із кореспондентів цієї газети в 1854 році: «При первом моем посещении Контрактового дома я был поражен, отуманен, увидевши и услышавши все, что там происходило. Разные фразы замечательны: «Прощайте, мы пойдем додому», «Нет не идите, вы еще, кажется имеете видеть пана Стрижелицкого», «Перестаньте, ну вы все смеетесь с меня», «Вот сюдою-сюдою пойдемте», «Нет, лучше тудою».

Вулиця Городецького, 1903 рік

Навіть на початку XX століття, коли русифікація українських міст досягла межі, мова киян була далекою від досконалості. Особливо прискіпливі особи називали мову киян «нелепой смесью польского и еврейского языков с малороссийским».

Ось, що писав один такий панок у своїх спостереженнях: «Самое чудовищное ударение. Родительный падеж вместо винительного. «Дай мне ножа», «сам» в смысле один, «скучаю за тобою». Все это слышно на каждом шагу и даже в устах интеллигентных лиц».

І в наш час російська мова в Києві не завжди є російською. Хоч і українську в побуті ми чуємо не завжди, утім дедалі частіше. Кияни, як і сто років тому, мало вірять вищому начальству та політикам. Вони такі ж незалежні в думках, як і мешканці того Старого міста. Можливо тільки, що наші предки були добрішими та терплячішими одне до одного, ніж ми з вами. А втім, якщо добре подивитися, то можна побачити: типи старих київських антиків і досі живі в нашому суспільстві.

Фото: Відкриті джерела