Як та де в старому Києві жили студенти, розказали у випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».
Зі студентами та їхніми веселими й дещо хуліганськими жартами, Київ познайомився давно. Першими справжніми студентами в нашому місті були учні Києво-Могилянської академії. Коли ж академію перетворили на духовну, світське студентське життя в місті трохи затихло. А прокинулося воно лише тоді, коли в Києві в 1836 році відкрився університет Святого Володимира. Студенти для зручності селилися неподалік цього монументального червоного будинку. Через це, а також через те, що мовою вчення була латина, і саму цю містину кияни називали Латинським кварталом.
Університет Святого Володимира, 1860-ті рр.
До досить бідного Латинського кварталу входили престижні нині вулиці: Володимирська, Велика Васильківська, Шулявська, Тарасівська та інші.
Це був район маленьких будиночків, тихих садків та дешевих квартир. Типову садибу свого кварталу колишні студенти описували як невеличкий ветхий будинок з почорнілим від часу дахом та де-не-де порослим зеленим мохом. Китайські троянди та герань у вікнах, хазяйка – вдова-дячиха з 15-тирічною дочкою, що жили в передній кімнаті за ширмою, та троє студентів, які займали всі три кімнати з осені до літа. Усередині ці квартири теж були простими.
Ось як описував своє колишнє помешкання один студент середини XIX століття: «Низкий потолок с поперечными балками, желтые стены выкрашенные охрой, некрашеный деревянный пол. В углу простая деревянная кровать. На стене большие часы, с пожелтевшим от времени белым циферблатом украшенным на верху синеватими розами и со сломанною стрелкою, давно переставшую уже, за неспособностью, выполнять свою прямую обязанность, и висевшую только как украшение и воспоминание пришлого. Видно было, что нанятая мною комната когда то составляла парадную, приемную комнату. Во всем домике соблюдалась удивительная чистота и царствовала невозмутимая тишина».
Схожі на ці дешеві квартири за три-чотири рублі на місяць передавались у спадок від одного покоління студентів до іншого.
Обов’язковим атрибутом Латинського кварталу були дешеві столові. Розташовувались вони в приватних міщанських будинках. Довідатися про те, що в тому чи в іншому домі пропонують стіл, було легко. Господині заявляли про себе жовтуватими брудними папірцями на воротах з написами «Тута дається стол». Спеціальних студентських столових, які з’явилися в 60-х роках XIX століття, у ту пору, про яку говоримо ми, ще й близько не було. У готелях та трактирах студенти не обідали – це було і дорого, і не заведено так було серед студентства. Мемуарист зберіг для нас ім’я та адресу однієї такої господині, яка за гроші, зрозуміло, годувала чемну молодь. Звали її пані Будераска. Жила вона в маленькому будинку, на розі вулиць Володимирської та Саксаганського (тоді Жандармської).
Ось як проходили обіди в її домі: «Чуть только наступал первый час, Как в доме мадам Будераски отовсюду стекались словно голодные собаки студенты на обед, и за тем до четырех часов и даже более раздавался в нем звон ложек, ножей и тарелок. Корыстолюбием свойственным многим столовницам-мещанам, Будераска не была заражена. При том ей так сильно, кажется, нравилась и сама жизнь соединенная с профессией. Ежедневное вращение среди веселой полной беззаботной беспечности, но честной и разумей молодежи. Будераска всегда такая довольная и веселая, двигалась с борщом и различными легоминками среди обедающих юношей, так и глядя в глаза как бы угодить, что нельзя заподозрить, что жизнь и обстановка эти, ей были не по душе».
Ця жінка і справді була винятком із загального правила. У решті міста господині вимагали плату за стіл на місяць уперед. Обід зазвичай складався з двох або трьох страв. Найчастіше до столу подавалися борщ, зрази та смажене м’ясо. За кухмістерською термінологією – біфштекс. А ще, вареники з сиром, кльоцки для студентів-поляків та різноманітні бабки та пончики. Усе, що готувалося в домі мадам Будераски, було доволі смачним та ситним. Хліба ж тут давали їсти стільки, скільки душа забажає. Такий повний обід коштував три рублі сріблом на місяць.
Але були й інші столові. Студентам доводилося дійсно довго шукати стіл, перш ніж вони знаходили для себе справді хороше місце. Сильно не пощастило свого часу компанії студентів з Волині. Вони оселилися в 1859 році в домі однієї полковниці на Тарасівській вулиці. Обідати компанія вирішила в сусідньому будинку. Це місце сильно відрізнялося від того, чим був заклад пані Будераски: «Скудный обед наш, служа нам пищею на целий день был недостаточен для утоления голода, и не раз приходилось голодным садиться за стол, и таким же вставать из-за него. Случалось не раз, несмотря на сильное желание есть, отказываться от обеда по причине отвратительного вкуса подаваемых блюд. Однажды, я с таким энтузиазмом отскочил от стола, что едва не разломал стула на котором сидел. Причиною тому была жареная картофель, вкус которой явным образом указывал на наличие в ней свечного сала».
Тамтешня господиня не балувала своїх клієнтів. Борщ у цьому закладі готували зі шкарлупок гороху та квасолі. Відмовитись же від того столу було неможливо, адже недосвідчені студенти нерідко платили за кілька місяців наперед.
Паньківщина, фото 1898–1899
Улюбленим місцем прогулянок студентів, як і решти мешканців кварталу, був старовинний байковий гай над Либіддю. Публіка відпочивала тут патріархально, по-сімейному. У тіні вікових дубів вони сиділи із самоварами, милуючись прекрасними панорамами Києва та його околиць.
Либідь на початку XX ст.
Тут же, у Латинському кварталі, поблизу теперішньої Либідської площі студенти відкрили свою першу недільну школу. У ній вони навчали грамоти фабричних та дітей бідних міщан. Утім місцевість ця прославились не лише дешевими столовими та недільною школою, але й своєрідними вільним норовами. У 60-х роках XIX століття ця хвороба вже пройшла, але до того квартал мав славу місця, де здійснювались неймовірні витівки студентів університету.
Зазвичай час дурощів припадав на ніч: починалося все з пиятики. А вранці містом ширилися чутки про чергові буйства молоді. Витівки ці були не завжди безневинними, наприклад, студенти могли вчинити бійку та рознести повністю якийсь бордель, або на ранок здивовані мешканці могли побачити, що всі вивіски на крамницях поміняли місцями. Найвеселішим було те, що спіймати цих хуліганів поліції вдавалося рідко.
Серед ватажків у сорокових роках був особливо відомий якийсь студент Ер. Він глибоко зневажав мордобій та дебош як примітивні й недостойні звання студента заняття. Натомість він любив давати на своїй квартирі на Черепановій горі так звані бали сатани. Запрошувати гостей у будь-якій порі року він їздив виключно на санях. Наставав вечір, скликані на бал гості сходились на Черепанову гору. Дім господаря на той момент набував подоби храму володаря пекла. Далі приходила баба з коромислом на плечах. Вона несла два відра горілки для «первоначального промочения глоток». Далі приходив сам господар, переодягнений євреєм та увішаний з ніг до голови бубликами, ковбасами та кошиками з сиром. Наївшись та напившись, уже весела публіка влаштовувала вихід через вікна в сад, і там на горі вони гуляли до ранку.
Таких легенд про Латинський квартал збереглось доволі багато. Вони хаотично розкидані сторінками мемуарів та записок сучасників. Цей період студентського життя ніколи особливо не цікавив істориків, тож і відомо про нього небагато. А шкода, адже без витівок шибайголів минулого та відомостей про їхній побут історія нашого міста залишається неповною.
Фото: Відкриті джерела
