Детальніше про хлопця зі сталевим характером йшлося у сюжеті КИЇВ24.
Андрій Ткачук до повномасштабного вторгнення не мав військового досвіду. Його життя було пов’язане з ресторанною сферою. У лютому 2022-го якраз працював в Одесі.
«Я все своє життя працював в ресторанній сфері. Я був шеф-кухарем, я працював в багатьох закладах Києва, Одеси. Перше, що я зробив, це почав збирати рюкзак. Декілька разів там перезбирав його. Ну необхідні речі, які… Я одразу планував йти служити, тобто в військомат», – розповідає боєць.
В Одесі жоден військкомат не приймав хлопця. Тоді він поїхав до столиці, звідки сам родом. Так і потрапив у 112 бригаду.
«Я прийшов з ще одним хлопцем якраз в двох. Ну, вже були сформовані взводи, роти. В двох хлопцем ми прийшли одночасно. І був вибір, типу, кулемет або автомат, звичайний. Ну, другий хлопець був маленький. Я більший, то мені одразу: «ти не маленький, от тримай кулемет», – пригадує Андрій.
Відсутність навичок не була проблемою для Андрія. Досить було бажання.
«Наразі є YouTube, як мінімум. Тут я навчався, як його розбирати, бо ми всі були без військового досвіду. Його дали, як він працює, ніхто не знає. Є YouTube. Всьому можна навчитись, було б бажання», – каже він.
Спочатку підрозділ, в якому служив Андрій, був у Мощуні під час визволення Київщини. Наступний виїзд – влітку 2022-го.
«Перше саме бойове розпорядження, перший виїзд, це була деокупація Харківщини вже. То там вже так, там ми відчули, так скажемо, війну, що це таке, коли прям по тобі вже летить цілеспрямовано. Ну, ти до всього звикаєш», – розповідає військовий.
Андрій каже, що поступово притуплювався страх. Військові ставали справжніми побратимами, опорою один для одного. Та найвирішальніший бій для Андрія стався у напрямку Кремінної у березні 2023 року.
«Ми виходили вже з позиції. Ми були в групі прикриття. І на точці евакуації пішов обстріл. І щось прилетіло. Я не знаю, мене відключило. Дякую, були поруч побратими, які натягли турнікети, які пальцями затискали артерію, які мене довезли до лікарні і там вже мені врятували життя», – розповів боєць.
Прийшовши до тями, Андрій дізнався: ампутація надзвичайно велика і складна. Хлопець переніс близько 30 операцій.
«Я був в Києві в лікарні десь 4,5 місяці, кожні 5-6 днів в мене була операція. Після того мене направили в Львівську область, в реабілітаційний центр, і звідти мене фонд забрав на протезування в США», – ділиться Андрій.
Зараз реабілітація військового ще триває. Він звикає до протеза, і вже думає про те, коли зможе повернутися в бригаду. Це можливо у разі служби за контрактом.
«Важко зрозуміти взагалі думки інших людей. Хтось боїться, хтось сам по собі, скажімо так грубо, не має яєць. І він знаходить собі відмазки, що там не навчають, там ще щось. Вибачте мені, було два роки, два з половиною роки вже час навчитись», – каже він.
Андрій має надзвичайну силу волі. Постійно повторює, яким ефективним є наявність бажання. Тому й іншим радить не сумніватися, а діяти, вірити в себе.
«Логічне мислення, фізпідготовка і довіряти тим, хто поруч з тобою. Це найголовніше. Якщо в тебе є логічне критичне мислення, ти вмієш швидко зреагувати на якусь подію. Фізична підготовка, ну вона має бути. Вона має бути, це тобі легше буде. Якщо ти будеш фізично більш загартований», – переконаний Андрій.
Разом з тим, хлопець не забуває про свою колишню справу. І вже знає, як видозмінить її після війни.
«Я хочу брати на роботу саме ветеранів, щоб в мене працювали тільки ветерани. Я всіх навчу всього, бо я в цій сфері пів свого життя пропрацював. Я буду вчити їх і планую відкрити заклад саме про них і для них», – поділився планами кухар.
Анастасія Халецька
