Отже, про жарти по-київськи йшлося у випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».

У Європі звичка жартувати, кепкувати з друзів та сусідів у певний весняний день з’явилася дуже давно. А до нашого міста ця традиція прийшла у XVII столітті разом з іноземцями, які наймалися тут на службу. Варто додати, що свято дурнів, а саме так називають 1 квітня в Європі, швидко набуло мало не державних масштабів. Принаймні в Києві газети в цей день дозволяли собі абсолютно в офіційному тоні друкувати різні нісенітниці. Тож на їхні розіграші ловилися не тільки прості громадяни, а й великі міські чиновники.

Так у XIX столітті Київ у всій Російській імперії зажив слави міста гострословів та дотепників. А жарти, надруковані в київських газетах, згодом передруковували в газетах Москви та Петербурга. Та розповідати про старі київські жарти, не навівши жодного прикладу, було б нелогічно. Тож пригадаємо кілька старих анекдотів та анекдотичних історій, що розігрувалися в Києві на перше квітня.

Знайти якісь жарти або кумедні історії на сторінках давніх київських газет було неважко. Ось, наприклад, що було надруковано в одній з них. На якомусь балу одній і тій самій мазурці танцювали мати та донька.

– Какой год вашей матери? – спитав дівчину її кавалер.

– Не смею право отвечать вам на этот вопрос. Судя по всему, матушка с каждым годом молодеет, так что я теперь сделалась гораздо ее старше, – відповідала дівчина.

Ще про один, чи то справжній, чи то вигаданий курйоз писала київська преса минувшини. На сільськогосподарській виставці в 1880 році, що проходила в Києві, кращим пивоваром було визнано представника Волинської губернії та пиво Київського пивоварного заводу. Експертиза пива ознаменувалась таким епізодом: «Один из экспертов, сам заводчик и экспонент на выставке, производя оценку пива по именованных заводах, разлитому в его отсутствие в кружки, находил особенно плохим один сорт пива. По справке оказалось, что это плохое пиво — и есть пиво его же собственного производства».

Неабияке враження справив гумор киян і на видатного російського письменника Олександра Купріна, який жив у Києві. Ось який міський дотеп він якось записав. Передісторія цього анекдоту така: у 80-х роках XIX століття в Києві було створено друге «Товариство пароплавства по Дніпру». Відразу ж почалася жорстока конкуренція між першим та другим пароплавствами. Ось, що записав про це Купрін: «В конкуренции они дошли до того, что понизили цены на рейсы: с 75 копеек для 3-го класса до 5, 3, 2 и даже 1 копейки. Наконец, изнемогая в непосильной борьбе, одно из пароходных обществ предложило всем пассажирам 3 класса даровой проезд. Тогда его конкурент тот час же к даровому проезду присовокупил еще и полбулки белого хлеба».

Такий епізод у київському житті і справді був, щоправда, до безкоштовного проїзду справа не дійшла. А закінчилося все тим, що пароплавства вирішили орендувати приватні пароплави, вбачаючи в цьому єдиний спосіб позбутися збиткової для себе конкуренції.

Варто принагідно згадати й про те, що кияни своє місто в усі часи знали не дуже добре. Принаймні міські чиновники не сильно обтяжували себе тим, щоб знати, який вигляд мають деякі київські архітектурні перлини. Тому один з першоквітневих жартів згодом перетворився на справжній скандал. Ось що було надруковано в одній з київських газет на день дурнів: «Вчера со страшным грохотом рухнула колокольня Андреевской церкви, обломками кирпича завалило всю улицу, спешите видеть».

Андріївська церква взагалі не має дзвіниці

Малося на увазі, що кияни добре знають, який вигляд має цей храм і просто посміються. Проте вийшло інакше. Половина Києва і справді поспішила побачити місце пригоди, а разом із простими киянами до Андріївської церкви з’їхалися й міський голова з чинами міської управи, щоб ліквідувати катастрофу. Особливо обізнаними у високому мистецтві кияни у своїй масі теж не були. І досить часто через це відбувалися різні кумедні історії. Одну таку розмову не дуже освіченої панночки та молодого чоловіка підслухав журналіст на Володимирській гірці.

Чоловік питає дівчину:

– Лиза, вы знаете 9 вал?

– Девятый? Нет. Я знаю только Нижний вал и Верхний вал, там у тети табачная торговля, – відповідає та.

Ніколи не бракувало в нашому місті людей, які радше б довірилися шарлатанам, ніж справжнім лікарям. Ось яка історія трапилася з одним цілителем минувшини. Цей цілитель і справді творив дива. Він лікував ревматизм, мігрені, хвороби шлунку та інше. Кияни стояли до нього в черзі та щедро платили за зцілення. Нарешті, чоловіком зацікавилася й поліція. Ось який діалог відбувся між приставом та магом-цілителем:

– Я слышал вы чудеса творите?

– Творю.

– Но вам, вероятно, известно, что на совершение излечений, хотя бы и чудесных, надо иметь соответствующий диплом.

– Известно.

– Так, как же-с?

– А так же-с. Ради Бога, не сообщайте об этом никому. Если публика узнает, что я получил медицинское образование в здешнем университете, то у меня не будет ни одного пациента, – заблагав маг і витяг з кишені диплом Київського університету, виданий на звання доктора медицини.

Певне, у житті кожного з нас траплялися моменти, коли якась дрібничка так обростала чутками, що зрештою перетворювалася на справжню сенсацію. Одним словом, муха перетворювалася на слона. Так сталося й у Києві із саквояжем однієї панянки. Направляючись пароплавом з Києва до Вишгорода, вона впустила в Дніпро свою дорожню валізку, у якій, окрім різних дрібничок, було й 50 карбованців та кілька золотих прикрас. При пароплаві човна не було, тому валізка, протримавшись на хвилях хвилин 20, пішла таки на дно. Випадок цей дав привід для виникнення фантастичних оповідей про те, що на дно пішов саквояж із десятьма тисячами карбованців. Ця сенсаційна вигадка спонукала місцевих мисливців на скарби обшукувати дно гарпунами та неводами.

Київ — місто багатонаціональне, а насамперед – українське. Причому він завжди таким був. Просто видавати газети, книжки та будь-яку іншу друковану продукцію українською мовою було заборонено. Ось і склалося в сучасників цілком хибне враження. Очевидно, такою ж неправдивою інформацією володіли й москвичі та петербуржці. Тому багато хто з них, приїхавши на Всеросійську виставку 1913 року до Києва, ще довго не міг оговтатися. Отже, ось які діалоги були частими на виставці:

– Гей, панове! Настояні українські медові пряники, паляниці, пампушки та інші галушки.

– Тьху, и тут свинский язык . Эй ты кто?

– Тарас з Полтавщини.

– Не смей со мной так говорить, не люблю свинского язика.

– Немає свинського язика. А от: пампушечки, галушечки. М’ясом не торгуємо.

 Аналогічне спілкування продовжувалося і в ресторанах:

– Просто не узнаю Киев. Пампушечки, галушечки и это на Всероссийской выставке. Тьфу, свинский язик.

– Свинський язик? Такого у меню в нас немає, в жодному ресторані не знайдете. Ніхто не питає. Може масковський під хріном? Можна з пюре.

– Московский язык у вас под хреном?

– Еге, з хріном, хороший, свіжий, щоразу хрін багатьом у носі крутить.

– Господи, куда я попал? От московского языка у них под носом крутит.

Як бачимо, жартувати в старому Києві вміли та любили. Багато з цих старих жартів не втратили своєї актуальності й донині.

Фото: Відкриті джерела