Про історію одного з них — Володимирську гірку – йшлося у випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».
Власне, Володимирською цю гору в давнину ніхто не називав. Після того, як у XII столітті тут збудували Михайлівський Золотоверхий монастир, цей пагорб отримав назву Михайлівського. Між іншим, у ті часи, коли гора належала монастирю, її схили були рясно засаджені виноградниками.
Згодом у XVII-XVIII століттях тут розташовувалася фортеця. Ще якийсь час потому ця місцина стала дикою, занедбаною та перетнутою покинутими фортечними валами. Поки нарешті, десь ближче до середини XIX століття, цій горі не вирішили дати лад.
Краєвид з Володимирської гори на Поділ, 1870-ті
Почали з того, що укріпили схили, які весь час сповзали вниз на Поділ. Проклали такі-сякі доріжки в так званому регулярному стилі та назвали це місце парком. Звичайно, на відміну від розкішного Шато де Флер, тут було нецікаво, проте й за вхід грошей не брали. Тож публіки на гірці завжди вистачало.
Очевидно, для того, щоб хоч якось прикрасити місто та зробити парк на тодішній ще Михайлівській гірці більш популярним, генерал-губернатор Києва Дмитро Бібіков вирішив встановити тут пам’ятник святому князю Володимиру. Та трапилося так, що сам ініціатор спорудження ніколи не побачив втілення свого задуму. А все через те, що облаштування цього, як тоді казали, найкращого парку у світі затяглося майже на чверть століття. Причиною стала не чиновницька недбалість, а неймовірно гучний скандал, що розгорівся довкола майбутнього монумента.
У 1842-му році генерал-губернатор нашого міста Дмитро Бібіков звернувся до царя з офіційним листом. У ньому він просив дозволу на встановлення пам’ятника рівноапостольному князю Володимиру. Спочатку місто сприйняло цю ідею схвально, та коли ж кияни побачили погоджений проєкт, то їхньому обуренню не було меж.
Річ у тому, що до цього в Києві пам’ятників видатним особам якось не встановлювали. Тож, міркуючи про вшанування пам’яті Володимира, кияни думали, що це буде церква, а в проєкті було зображено фігуру людини. Містом відразу почали ширитися чутки, що імперська влада збирається встановити на київських схилах нового богопротивного ідола, прикриваючись ім’ям ідолоборця. Князь Володимир скинув поганських кумирів з київських гір, а петербуржці хочуть встановити нових.
Імперська влада, як їй і належить, спершу не зважала на незадоволених міщан. Але все змінилося після того, як до армії обурених приєднався київський митрополит Філарет Амфітеатров. Авторитет цієї людини в місті та навіть в усій державі був беззаперечним. Тож ображати її ніхто не наважувався. З огляду на всі ці обставини, і мови не могло бути про те, щоб бодай хтось зі священнослужителів наважився освятити цю скульптуру. Тож уряд, витративши величезні кошти на саму скульптуру та на укріплення гори, змушений був вдатися до принизливих хитрощів. Встановлення та освячення монумента пов’язали до відкриття ланцюгового мосту через Дніпро. І ось 28-го серпня 1853-року митрополит київський повів хресну ходу з Лаври до Дніпра для освячення мосту. Усе було обставлено так, що його благословення нібито поширилось і на затаврований церквою пам’ятник.
Ми вже звикли до вигляду пам’ятника Володимира, без нього гірка була б не та. Проте кияни старих часів його недолюблювали. Ось що писав про цей монумент тогочасний історик та мистецтвознавець Кость Широцький: «Памятник сделан по проекту Клотто и рассчитан на внушительность и эффект. Но некрасив. Основанием памятника служит чугунная площадка со ступенями. На площадке утвержден восьмиугольный постамент совершенно не идущий по своему характеру к эпохе святого Владимира так как выполнен в виде часовенки московского стиля. Наверху постамента колоссальная статуя долженствующая изображать князя Владимира. В руке статуя держит княжескую шапку в виде мономаховой, хотя такие появились несколько столетий спустя после смерти Владимира. Правой рукой он поддерживает громадный крест освещаемый по вечерам электрическими огнями».
Цей скандал мав свої наслідки насамперед для облаштованого на Володимирській гірці парку. Досить довго про нього зовсім мовчала преса. Міська влада теж відвернулася від нього й роботи з облаштування повністю припинилися. Парк довго пустував, і саме жалюгідний його стан спонукав київських підприємців час від часу звертатися до міської думи із пропозицією взяти парк в оренду та створити з нього платний сад відпочинку.
Ідея отримувати гроші від Володимирської гірки була вельми привабливою, але це означало б, що місто позбавилося єдиного безплатного місця для гулянь. І ось тоді дума прийняла соломонове рішення. В оренду парк нікому не віддали, натомість вирішили зробити його не гіршим за комерційні. Було задумано: «Устроить в назначенном месте общественный сад, в котором население чувствует настоятельную потребность в следствии того, что бывший городской сад в настоящее время недоступен публике. В саду около памятника святому Владимиру всякую продажу питий и трактирные, увеселительные заведения, вроде Шато де Флёр, исключить».
Та як би не старалась міська дума підтримувати цю прекрасну оазу в центрі Києва, силами самих киян усе нищилось та зводилося нанівець. Поміж дерев вільно паслися корови та свині, а в затінку відпочивали загони богомольців та різного бездомного люду. Паркові кущі ж відігравали роль клоачних місць та поганили повітря своїми міазмами. Самі ж кияни теж не переймалися охайністю парків.
Живі огорожі та бузок, що з року в рік висаджували на Володимирській гірці, безжально топталися натовпом, коли ті збирались подивитися на хресні ходи. А для того, щоб вмоститися на такому схилі зручніше, люди вибивали під собою площинку. Тож неважко уявити, наскільки жалюгідний та зритий вигляд мала гірка після подібних стихійних гулянь. І попри все, цей парк був найпопулярнішим у місті. До речі, у ньому завжди грав духовий оркестр, проте інших розваг тут не було.
Переломним в історії парку став 1888-й рік, коли при думі було створено садову комісію на чолі з міським архітектором Володимиром Ніколаєвим. Саме йому вдалося буквально з перших днів налагодити справи так, що невдовзі Володимирська гірка перестала бути збитковою.
Продавати спиртне в муніципальному саду було заборонено. Тож тут влаштували чайні павільйони, поставили будки з водою та почали торгувати фруктами та квітами. Тут же розводили для продажу саджанці дерев, а десь у закутку Володимирської гірки було влаштовано склад непотрібних матеріалів.
До цього складу звозилася цегла з усіх розібраних будинків, старі віконні рами, двері, дошки та інший непотрібний, але придатний до вжитку мотлох. Тепер усе це не викидалося, як раніше, а йшло на будівництво будиночків для наглядачів парків, на будівництво парників, конюшень, огорож та іншого. Що й казати, садова комісія примудрялася робити все дешево, вигідно, та, як тоді казали, «хазяйственним способом».
Парк ріс та прикрашався з року в рік. Його перепланували та зробили в незвичайному для Києва стилі швейцарських гір. Особливими родзинками Володимирської гірки стали 3 чудові альтанки, фонтан та схожа на килим клумба, на якій було зображено герб Києва.
Час іде, а Володимирська гірка так і залишається одним із найкращих та найулюбленіших у Києві парків. Прогулюючись його доріжками, неважко уявити, як колись, років 100-150 тому, цими ж стежками ходили кияни тих часів. А в альтанках у кріслах сиділи пишні дами та прості киянки.
Фото: Відкриті джерела
