Після заміни герба на щиті найвищого у Києві монумента його вирішили ще й… перейменувати. Вочевидь назва «Батьківщина-мати» залишає забагато варіантів відповіді, про яку саме батьківщину йдеться. А ось «Україна-мати» звучить безальтернативно. Ще й перегукується з піснею про «батька нашого Бандеру» – виходить своєрідний тролінг тих, в кого ця пісня викликає гикавку…
Пісню «Батько наш Бандера» в Росії і Білорусі оголосили екстремістською
Щоправда, ставлення до цієї ініціативи – так само неоднозначне, як і до заміни герба. Хіба що демонтувати в цьому разі нічого не треба, а отже й закидів у непотрібному витрачанні коштів, хай і недержавних, ніби й бути не може. Проте сам спосіб «переосмислення» радянських пам’яток через перейменування віддає чимось не зовсім природним. І нагадує чи то перефарбування радянських зірок в жовто-сині кольори, чи то «перетворення» однієї з одеських статуй Леніна на пам’ятник Дарту Вейдеру.
Ленін, перетворений на Вейдера
Звісно, навіть в столиці це не перший такий випадок. «Арку дружби» на дніпровських схилах, яку в народі донедавна називали «Ярмом», нещодавно просто перехрестили на «Арку свободи українського народу» – і цього майже ніхто не помітив. А якщо й помітив – галасу було набагато менше, аніж під час демонтажу фігур під аркою або ж навколо перформансу з підсвічуванням її кольорами веселки. А ще раніше радянський музей Леніна став «Українським домом», і теж якось обійшлося без скандалів.
«Арка свободи українського народу»
Чимало українців взагалі ставлять питання – а чи не варто було в рамках декомунізації просто демонтувати «Батьківщину-мати» (разом з аркою), а не намагатися «оголосити» радянське монументальне мистецтво українським, всього лише змінивши декор. Але профільне міністерство не наважилося навіть включити такий варіант відповіді у своє опитування – те саме, під час якого більшість підтримала заміну символіки на щиті.
Встановлення тризуба на щиті скульптури
Неофіційно це пояснювали і складністю самого завдання, і турботою про міцність всієї конструкції – але тим же самим пояснювали «неможливість» демонтажу радянського герба (і монтажу тризуба, відповідно), що, однак, на завадило зробити це зараз ще й у надзвичайно стислий термін. Суттєвішим аргументом міг бути завеликий кошторис демонтажу – до того ж буквально напередодні президент заветував закон про добудову Музею голодомору, а тут витрати взагалі на руйнування.
Меморіал жертвам Голодомору у Києві
Втім, якщо прибрати радянський пам’ятник неможливо, то чому його неодмінно треба намагатися зробити частиною новітньої національної легенди? До якої він не належить навіть естетично, що вже казати про сенси. Чи не знецінюємо ми тим самим саму цю легенду, чи не надаємо їй отієї самої штучності? Зрештою – чи не поспішаємо ми занадто, коли намагаємося зібрати «все крошки в ладошку»?
Монтаж скульптури «Батьківщини-матері»
Можливо, я людина упереджена. Бо для мене (та й для багатьох представників мого покоління) ця скульптура ніколи не була навіть «Батьківщиною». В моєму колі спілкування її називали не інакше, як «клепаною матір’ю». Символом пізньої брежнєвщини, коли ніщо офіційне вже не сприймалося всерйоз.
Брежнєв і Щербицький відкривають Музей Великої Вітчизняної війни у Києві в 1981 році
Я, звісно, не можу виключати, що колись ставлення до неї таки зміниться – але в майбутньому. Як, скажімо, в багатьох змінилося ставлення до «Галі», що увінчує колону на Майдані Незалежності. Абсолютно кічевий витвір доби Кучми і Омельченка таки набув нових сенсів після двох революцій.
Майдан Незалежності у 2000 році
Але ж студентське голодування не дало, скажімо, нове життя пам’ятнику Жовтневій революції, що в 1990-му бовванів на тому самому місці, де зараз височіє «Галя»? Пам’ятник розібрали одразу після здобуття незалежності – і правильно зробили. То чому ми зараз вважаємо, що печерську «матінку зі щитом» майбутні покоління українців неодмінно визнають «своєю»? Може краще залишити це рішення за ними?
Демонтаж пам’ятника Жовтневій революції у Києві у 1991 році
Так, в Києві є чимало пам’яток, зведених за часів Російської імперії, для утвердження, не побоюся цього слова, величі цієї імперії – та ж Лаврська дзвіниця, Андріївська церква чи Маріїнський палац будувалися зовсім не тоді, коли Україна була незалежною. Зараз ми сприймаємо їх як частину української спадщини зовсім не тому, що їх колись перейменували (навпаки, вони зберігають імена, дані їм за часів, а іноді й на честь російських володарів). Це наслідок усвідомленого рішення. Так само як усвідомленим було рішення не відновлювати Десятинну церкву у тому вигляді, який вона мала за часів імперії, а Церкву Богородиці Пірогощі відбудувати так, як вона могла виглядати за часів давньої Русі.
Без Лаврської дзвіниці вже неможливо уявити панораму Києва
До того ж ми не одні у цьому світі і на цьому континенті. От естонці, скажімо, вирішили зберегти зведений росіянами просто на пагорбі Тоомпеа собор Олександра Невського. Як на мене – з його розмірами він в місцевий архітектурний ансамбль просто не вписується. Але свою думку я залишаю при собі. Що стоятиме в естонській столиці – вирішувати лише естонцям.
Собор Олександра Невського і мури таллінського замку Тоомпеа
Так само як суверенним правом поляків було рішення розібрати православний собор в центрі польської столиці. І навпаки – залишити сталінський «Палац культури і науки» в центрі тієї ж Варшави. От тільки «подарунок Сталіна» не оголошують «проявом польського генія» чи «символом польської незалежності».
Може, й нам не квапитися?
Олексій Мустафін
