Про День Незалежності, коли Сашко став залежним від протезів, про Ігри нескорених, до яких уже готується, ішлося в сюжеті телеканалу «Київ».

Після 24 лютого Олександр «Терен» Будько вступив до лав ЗСУ, не маючи бойового досвіду, і воював під Ізюмом. Під час звільнення Харківщини хлопець втратив обидві ноги. Зараз він продовжує адаптацію до ходьби з протезами та проходить курс реабілітації.

Повномасштабна війна застала Олександра в Києві, де він працював баристою в одному із закладів Подолу. Також чоловік навчався на графічного дизайнера. Він мав відпрацювати останні 4 зміни наприкінці лютого і з першого березня шукати роботу за навчальною спеціальністю. Ці плани змінила повномасштабна війна.

24 лютого Олександр прокинувся від дзвінка коханої дівчини. Вона сповістила йому, що почалась війна. Терен мав знайомих, які станом на 24 лютого служили в лавах ЗСУ. Тоді біля військкоматів були значні черги й Олександр намагався максимально швидко потрапити на фронт.

«Я прийшов в одну організацію, в котрій обіцяли видати зброю, амуніцію, нічого не видали, один раз тільки видали, коли відправили на одне із завдань охороняти одну із державних будівель в центрі міста, і в той момент я зрозумів, що це війна, бо нам просто видали автомати, видали патрони, видали цинк із гранатами, і сказали: все. Займайтесь. Після того там нічого не відбувалося, я зрозумів, що буде більш така робота з ІПСО, можливо, на такому рівні, соціальному дуже, я звідти пішов», – розказав він.

Так Сашко й потрапив у «Карпатську Січ».

«Я написав в Карпатську січ, маючи вже певний досвід якийсь, розказав їм про свій досвід, і вони написали: добре, приходь до нас, тут був штаб в Києві, я прийшов, зареєструвався, дві ночі там переночував і на 3 день виїхали на фронт. Пізніше приїхали на Харківщину, там ще ми були як добровольчий батальйон, і з 1 червня, якщо не помиляюсь, то Головнокомандувач надав нам таку можливість бути окремим батальйоном в складі ЗСУ, і я підписав контракт, десь це було 12 червня, приїхали ми туди 19 травня, я та мій іще побратим, 12 червня я вже підписав контракт з частиною», – каже боєць.

У батальйоні Карпатська січ Олександр став мінометником.

«Там запропонували обрати, хто хоче спробувати себе мінометником, якби ніхто не підняв, то обрали б самі, тому мене підбив мій старший побратим, котрий теж доброволець, там спеціальність, яка не яка, в піхоту завжди можна піти. Я не скажу, що я був в захваті від цього, ну мені подобалось, але це, мабуть, не те, чим я хотів би займатись», – зазначив Будько.

24 серпня, на День Незалежності, Олександр зазнав поранення, щось прилетіло в окоп, де він приліг відпочивати.

«Всі лягали завжди в одну сторону, і я завжди лежав в ту сторону, а там просто в той момент світило сонце, і якось я був дуже втомлений насправді, і я вирішив, мабуть, я туди не ляжу, щоб не пекло мені в голову, тому запекло в ноги», – розказав історію порятунку Сашко.

Та тоді найбільше переживав не за поранення, а за те, що не звільняв місто разом з побратимами, які вже через два тижні були в Ізюмі.

Свою історію від початку повномасштабної війни до моменту поранення Олександр розповідає в автобіографічній книзі. Він хоче допомогти військовим, які зазнали поранень, не втрачати оптимізм, вірити в майбутнє, та не ставити хрест на собі після протезування.

«Допомогти військовим зрозуміти, щоб вони не втрачали якийсь моральний дух, і розуміли, що вони треба цьому суспільству, бо багато хто думає, де я тепер себе знайду. Де я там буду працювати, що я нікому не потрібний, і якби доношу до них цю думку, що всі вони потрібні, кожен може знайти себе в цьому суспільстві», – ділиться ветеран.

Розповідь Сашка неочікувано перервав хлопчик, який приніс записку: «Якби ви знали, як мені хочеться вас обійняти і подякувати за вашу мужність. Слава Україні, героям Слава».

Фото: Відкриті джерела