У черговому випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM» розказали, що і як читали кияни, коли ще не було бібліотек.

До шістдесятих років XIX століття в Києві публічних бібліотек не було зовсім. Любителі почитати книжки собі купляли, а ось по свіжу іноземну пресу чимчикували до кав’ярень. У XIX столітті це було певним неписаним правилом.

Книжковий магазин видавця Л. Ідзіковського на Хрещатику, № 35, кінець XIX ст.

Відвідувач заходив до кав’ярні не стільки по тістечка чи по чашку кави, скільки почитати газету. Поки одні читали, інші замовляли напої та наїдки й чекали. Так газети переходили від одного столика до іншого.

Функцію бібліотеки виконувала так звана «Аптека для душі». Належала вона капітану у відставці пану Довжикову. У різні часи розташовувалася вона в різних будинках Києва, але завжди – у центрі життя міста.

Перехрестя Сагайдачного та Ігоревської, де була «Аптека для душі» Довжикова, кінець XIX ст.

Спочатку на Подолі, а згодом переїхала на Хрещатик. Відверто кажучи, «Аптека для душі» сильно відрізнялася від теперішніх та від тодішніх бібліотек. Вона швидше нагадувала літературний салон. Відвідувач міг прилягти з книжкою на дивані й тут же викурити люльку.

Книжки з «Аптеки для душі» додому не видавалися. А самі відвідувачі рідко дотримувались звичних для бібліотеки правил. Так, за свідченнями очевидців, дехто з читачів засинав на диванчику й заважав решті своїм хропінням.

Узагалі ж, «Аптека для душі» не могла задовольнити потреб університетського міста. А саме на таке почесне звання претендував Київ. Ось що зазначалося з цього приводу в пам’ятній книжці Київської губернії на 1858 рік: «Публичной библиотеки в Киеве до сих пор ещё нет. Тем временем, по огромному числу жителей в ней есть срочная потребность. Кабинет для чтения Довжикова не может удовлетворить выбором книг всех читателей, разных по воспитанию, возрасту и образованию. В кабинете есть только газеты, журналы, романы и рассказы. Но книг учёного содержания практически совсем нет».

Згодом, окрім бібліотеки Довжикова, у місті відкрився ще один схожий заклад купця Борщевського з російською періодикою. Існувала ще лекторія в університеті Святого Володимира. Але цього було замало для такого великого освіченого міста, як Київ.

У результаті в 40-х та 50-х роках XIX століття в Києві читали вкрай мало. Один зі студентів університету Святого Володимира згадував, що ніяких інших газет, окрім урядових, у місті не було. Література ж цілком поступалась місцем життю, житейським проблемам, побуту, дружнім вечіркам та сердечним бесідам.

Щодо молоді, то вона, за спогадами сучасників, була глухою до всього, що відбувалося за стінами університету. Такою була ситуація напередодні створення в місті першої публічної бібліотеки.

Ідея створення в Києві міської публічної бібліотеки належала цивільному губернатору Кознакову. У вересні 1864 року він звернувся до дворянства Київської губернії з пропозицією сприяти йому в цьому питанні. Дворянство ідею відразу ж підтримало та почало збирати кошти на приміщення та літературу. Зрештою, через два роки, 19 лютого 1866 року міська публічна бібліотека відкрилась у будинку дворянських зборів на Хрещатицькій площі.

Алея Героїв Небесної Сотні у 1872 році

Зараз на цьому місті стоїть Будинок профспілок із велетенським електронним годинником нагорі. Ось у тому будинку бібліотека й проіснувала цілих 25 років. Утримувалась вона коштом невеличкої субсидії з казни, та від тих коштів, що надходили від місцевого дворянства. Як і годиться, протягом усіх цих 25 років, бібліотека змушена була відбивати численні спроби виселення.

На її місце претендували різні магазини та прибуткові розважальні заклади, але, на щастя, дворянство підтримувало бібліотеку не лише матеріально, а й морально. До свого 25-річного ювілею бібліотека мала вже 15 тисяч примірників книг. Серед них були й рідкісні дорогі видання. Проте, загалом, через постійний брак коштів бібліотека не могла похвалитися своїми фондами. Не рятувала становище й благодійність. Особливо страждав відділ періодики. Він поповнювався виключно коштом бібліотеки та видань з пожертв редакції «Київської старовини».

Витрачаючи значну частку своїх скромних коштів на передплату газет, журналів та альманахів, бібліотека не мала можливості поповнювати фонди фундаментальними науковими працями та художніми творами. Через це в 1888 році бібліотека змушена була запровадити незначну платню за відвідування. Дві копійки за один візит, 30 копійок за місячний абонемент та три карбованці за рік.

Та попри всі негаразди, Київська публічна бібліотека вважалася непоганою. Хоч кияни змушені були миритися із тим, що поповнювались фонди виключно російськомовною літературою. Оскільки в згадані часи імператор Олександр II усіляко запроваджував русифікацію. Особливо після циркуляра міністра Валуєва та Емського указу. У бібліотеці були видання лише на державній «великоруській» мові. Іншомовні видання і насамперед українські були заборонені.

Найбільш популярними серед читачів були саме періодичні видання. Контингент читачів був найрізноманітнішим. Бібліотеку радо відвідували і жінки, і чоловіки, студенти та чиновники, військові та священники. Не допускали в стіни бібліотеки лише дітей, а особливі привілеї мали вчителі міських та сільських училищ. Вони відвідували читацьку залу безплатно.

У 1891 році Київську публічну бібліотеку передали в підпорядкування до Міністерства внутрішніх справ. Її було переведено до Міської думи, що стояла поруч. Це приміщення, на жаль, зовсім не відповідало потребам бібліотеки. Зберігати літературу не було де. Тому вона просто лежала на підлозі.

А проте в Думі бібліотека пробула цілих 20 років, перш ніж для неї збудували окремий будинок у Царському саду. Між іншим, цей будинок і досі використовується як бібліотека. Наразі вона називається парламентською бібліотекою.

Уявити собі, на що саме була схожа перша публічна бібліотека Києва, просто неможливо без описів очевидців, її безпосередніх відвідувачів. Ось що писала про бібліотеку її постійна відвідувачка, Надія Полянська: «За два шага от козьего болота была городская публичная библиотека. Помещалась она в здании Думы на первом этаже. Окна были большие, от тротуара до потолка. А само помещение очень маленькое. Это был небольшой зал, темноватый, длинный. Зал делился на две половины. По обе стороны среднего прохода стояли столы для читающих. Над столами – лампы под зеленим скромным абажуром».

Завідував бібліотекою старий серйозний бібліотекар на прізвище Чермінський. Він любив свою справу й був суворий до відвідувачів. У маленькій, скромній бібліотеці царювала повна тиша. Тільки було чути, як перегортають сторінки.

Ось такою є історія першої публічної бібліотеки в Києві. Промайнули роки, її фонди неодноразово горіли та розграбовувались під час революції та воєн. А все ж таки, вона стоїть, там, де й колись. Після кожного лиха її працівники сумлінно відновлювали та поповнювали фонди. У її залах, як і колись раніше, панує тиша та спокій. Наче темп життя за її вікнами зупинився та почав рухатися у звичному для кінця XIX-початку XX століття ритмі.

Фото: Відкриті джерела