1068 рік увійшов до вітчизняної історії як рік великих потрясінь. Сини Ярослава Мудрого разом виступили проти нового ворога Русі — половців, але зазнали від них нищівної поразки у нічній битві річці Альта і змушені були тікати з поля бою. Святослав сховався у Чернігові, Ізяслав і Всеволод – у Києві.
Кияни, яким пощастило повернутися додому живими, скликали на столичному торговищі віче. Від Ізяслава, який був великим князем, збори вимагали роздати людям зброю і коней — щоб вони могли захистити рідне місто. Але той відмовився. Обурені кияни повстали, розгромили двір тисяцького і звільнили з ув’язнення поважного бранця — полоцького князя Всеслава Брячиславича. Вже наступного дня Ізяслав поквапився залишити столицю. І містяни оголосили Всеслава великим князем.
Половці до Києва, щоправда, не дійшли. Святослав Чернігівський, оговтавшись, взяв реванш і навіть полонив їхнього хана. А Ізяслав знайшов прихисток в Польщі, у свого кузена Болеслава II. Наступного року разом з польським військом він рушив на Київ — повертати собі престол. Але Всеслав, як виявилося, за нього не надто й тримався. У вирішальний момент він просто повернувся до рідного Полоцька. «Обезголовивши» цілком прихильне до нього столичне ополчення.
Розгублені кияни, розуміючи, що тепер їх чекає кривава розправа, у відчаї звернутися до інших Ярославичів – Святослава і Всеволода — з проханням заступитися за них перед братом. Але прохання містило в собі й погрозу. Містяни попереджали князів – якщо ті не відгукнуться, в мешканців столиці не залишиться іншого виходу, як… «спалити град свій і рушити до Грецької землі».
Історики вже кілька століть ламають голову над тим, чи була ця погроза лише риторичною формулою, чи містяни і справді планували мігрувати. І чому саме до Греції – тобто володінь візантійського імператора (не обов’язково до Константинополя, є версії, що йшлося про Придунав’я або ж Крим). Бо зрештою ніякого переселення не відбулося.
Святослав і Всеволод прислухалися до киян, що, втім, не врятувало їх від покарання. Син Ізяслава жорстоко стратив причетних до звільнення Всеслава, а інших осліпив, за повідомленням літописів, без суду й слідства. Частина Подолу – осердя повстання – була піддана вогню. Але можна лише гадати, було це справою рук карателів чи спробою самих киян втілити свої погрози.
Проте, що спонукало киян хоча б на словах міркувати про «вихід» до Візантії? Прикладів переселення цілого міста, ще й на таку велику відстань, навіть у світовій історії небагато. Чи був це натяк на біблійний сюжет про втечу євреїв з Єгипту? Чи йшлося про вітчизняний прецедент із планом Святослава Хороброго перенести столицю на Дунай? Але ж навіть літопис дорікав князю за подібні наміри і «занедбання» власної землі. А тут володар і піддані ніби мінялися місцями…
Як там не було, але історія за «виходом» мала доволі несподіване продовження. Вже невдовзі до Візантії таки довелося вирушати – але не киянам, а одному з князів. До того ж не з власної волі.
Річ у тім, що син вже згаданого Святослава Ярославича Олег внаслідок інтриг родичів залишився взагалі без володінь. Тому вирішив укласти союз із половцями. Та разом із ними захопив Чернігів. Втім, довго затриматися в ньому не зміг, бо був розбитий об’єднаним військом руських князів на Нежатиній ниві і змушений був тікати до своїх степових союзників. Та зрештою половці вирішили замиритися з Києвом, а Олега схопили і відправили у заслання… до Константинополя.
В наших сучасників заслання, звісно, асоціюється з якимись загумінками, а тут столиця імперії! Зрештою, самі візантійські володарі теж час від часу висилали своїх ворогів – але ж не до Константинополя, а до віддалених провінцій. Того ж Криму, наприклад (так, для візантійців це було холодна північ). Втім, імператор Никифор III і справді прийняв вигнанця з Русі у столиці.
Щоправда, характер в Олега був ще той, не дарма його згодом називали Гориславичем. Вже невдовзі в Константинополі спалахнув заколот варязької гвардії. І князь опинився в новому засланні – тепер вже волею імператора, який вирішив, що Олега краще тримати подалі від двору — на острові Родос.
Щоправда, Никифор III і сам невдовзі був позбавлений престолу найкращим своїм воєначальником Олексієм Комніном. А той звільнив родоського бранця. Олег навіть одружився з місцевою аристократкою Феофано Музалон і з отриманим від нового василевса титулом «архонта Матрахи, Зіхії і всієї Хозарії» вирушив до вже відомої йому за попередніми мандрами Тмутаракані. Попри назву і справді загумінковий статус цієї імперської околиці, це «відрядження» вже не було засланням. Тож врешті-решт Олегу вдалося повернутися до Русі і навіть здобути престол у Новгороді Сіверському.
Але експеримент із «покаранням Грецією», схоже, визнали вдалим. І прецедентом вже невдовзі скористався великий князь київський Мстислав Володимирович. Коли в 1129 році полоцькі князі (зокрема й сини раніше згаданого Всеслава) відмовилися надати йому військову допомогу в боротьбі з половцями, він разом і з союзниками вирушив проти них походом. Місцеві мешканці не чинили спротиву та відкрили брами своїх міст перед раттю київського володаря – вочевидь визнавши «провину» своїх правителів.
Полоцький престол Мстислав віддав своєму сину. А полонених князів — Давида, Ростислава і Святослава Всеславичів, а також Василя й Івана Рогволодовичів вивезли спочатку до Києва, а звідси – вислали до Константинополя. Разом з ними до Візантії відправили дружин (ну, не сибірська каторга це була зрештою) і дітей, які могли успадкувати батьківські престоли. Вийшов чималенький караван – тож імператору Іоанну II, сину Олексія I Комніна, вочевидь довелося поламати голову над тим, де всіх цих засланців розмістити.
Втім, рішення врешті-решт знайшли. І тримали в імперії усіх цих «вимушених мігрантів» цілих десять років. Повернутися на батьківщину полочанам дозволили лише після смерті мстивого, вибачте вже за тавтологію, Мстислава та розпаду Русі на окремі землі і князівства. Цілком можливо, що після цього візантійці все ж натякнули, що не «підписувалися» бути тюремниками на службі київських володарів. І надалі заслання до імперії стали радше винятком, аніж правилом.
Відомо, скажімо, що у візантійській Фессалоніці помер Іван Ростиславич, більше відомий за прізвиськом Берладник. Але його перебування «в Грецькій землі» частіше пояснюють спробою сховатися від головного свого ворога – Ярослава Осмомисла. Втім, існує версія, що і Берладника відправили до Фессалоніки в заслання. Проте не родичі — Рюриковичи, а новий василевс, Мануїл I. За кривди, завдані людям кайзера Конрада III. Принаймні Оттон Фрайзінський зберіг інформацію, що кайзер не раз скаржився константинопольським володарям на інцидент, який трапився на Русі, і Мануїл I запевнив його, що винуватець був покараний.
Мануїлу І довелося приймати в своїх володіннях ще й синів Юрія Долгорукого, переслідуваних їхнім старшим братом Андрієм (українцям більше відомим плюндруванням Києва у 1169 році). Проте це вже були не засланці, а радше біженці. Імператор, який взагалі охоче залучав собі на службу іноземців, навіть надав двом Рюриковичам своєрідні «лени». Василько Юрійович отримав чотири міста на Дунаї, а Мстислав – якийсь «осколон».
Сміливі дослідники вирішили, що йдеться про Аскалон у Святій Землі. Який в цей час, однак, належав не візантійцям, а хрестоносцям (які формально в цей час визнали владу імперії, але зовсім не збиралися ділитися з нею своїми землями). Власне, ані в тамтешніх, ані в візантійських джерелах інформації про надання Аскалону комусь у «кормління» немає жодної. Тож в цьому випадку йдеться радше про легенду, викликану вочевидь співзвучністю назви левантійського міста з грецьким словом «скала» або ж «скалон», що означає просто «порт», «пристань».
Як там не було, але це був мало не останній випадок довгого перебування князів з Русі у Візантії. Надалі двом близьким, але все ж віддаленим одна від одної державам було не до співпраці в таких делікатних питаннях. А після здобуття Константинополя хрестоносцями та монгольської навали на Русь у першій половині XIII сторіччя ця сторінка в історії стосунків Києва з Візантією була перегорнута остаточно. Кожний залишився у своїй країні
