Про людину, якій не треба доводити свою нескореність змаганнями, йшлося у сюжеті КИЇВ24

Сергій, як і безліч українців, на початку повномасштабного вторгнення був цивільною людиною. Ніколи не служив у ЗСУ.

«Але коли прийшла біда в наш дім, то кожен чоловік, я вважаю, повинен так би поступити. Ми йшли захищати свою сім’ю, свій будинок, своє місто, свою країну», – каже він.

У перші дні чоловіки збиралися під’їздами, кликали знайомих, хто мав зареєстровану зброю.

«Але потім побачили, що багато людей ще більше збирається, формуються там бригади, ТРО. І я долучився до них», – пригадує Мицик, як це було у лютому 2022 року.

Чоловік став бойовим медиком у протитанковому взводі. Діставав поранених з “нуля”. Переламним стало літо 2023 року. Наші військові відбивали позиції у росіян, йшли у наступ. Сергій пішов за пораненим, але потрапив під мінометний обстріл серед замінованого поля.

«Зрозуміло, що мені кудись потрібно діватися, бо на відкритій поверхні я мішень дуже гарна. І зліва від мене була воронка від розриву снаряда, я вирішив туди дострибнути, щоб вкритись хоч якось. Я не дострибнув туди сантиметрів 30, став у траву ногою, а там міна була. На цьому моя служба закінчилась», – розповів він.

Мицик зупинив кровотечу, наклав турнікет, випив знеболювальне. Попросився в евакуацію. Але ж це — вороже заміноване поле, яке під постійним обстрілом.

«Був розрахунок тільки на себе. Якщо зможу виповзти, то зможу. Оцю ділянку, яка від воронки до стежки була, прийшлось простукати палкою, щоб не було повторного вибуху міни. А вже на стежці, коли я вже на одній нозі до посадки дострибав до наших позицій», – поділився спогадами Сергій.

На евакуаційну групу довелося чекати 5 годин. Ще 4 години Сергія несли до місця, звідки б могла забрати техніка. Процес переривався постійними обстрілами.

«Я до повномасштабного прочитав книгу Віктора Франкла про його перебування в концентраційних таборах. Коли в людей не було взагалі надії ніякої, навіть жодного відсотка на те, що вони виживуть, а він вижив. І як він це робив, він все описує. І я його реально згадав, коли був поранений», – каже він.

Далі на Сергія чекали 7 місяців реабілітації у Мексиці. З часу її закінчення не минуло й року, а чоловік вже ходить по 10 тисяч кроків на день. Справа не лише у силі волі, а й у підготовці: як фізичній, так і моральній.

«Фізична підготовка грає дуже велику роль. Фізична підготовка – це ж і дисципліна, і все сюди входить. По-друге, читайте, всім рекомендую, читайте. Читайте стоїків, філософів. Знайдете багато відповідей. Читайте просто цікаві книги. Готуйтесь! Завжди потрібно готуватись до цього. Навіть тим, хто не планує йти», – радить боєць.

Попри ті розколи, які ширяться у суспільстві, Сергій каже: на фронті цього немає. Військові виконують свою роботу і готові продовжувати, скільки знадобиться.

«Контраст дуже великий, коли поїхати на схід і приїхати сюди. Контраст дуже страшний. Військові, мотивація в них є, тому що за ними їхні сім’ї, їхні домівки. І військові будуть до кінця битися. До переможного кінця», – підкреслив Сергій.

Сам ексвійськовий зараз допомагає українській діаспорі у Мексиці шукати тих, хто потребує протезування. Звикає до нового життя, продовжує працювати.

«Я працював керівником відділу продажу в торговельній компанії, яка займається продажем промислового обладнання електричного. Я там же працюю і буду працювати. Я це вмію, мені це подобається», – каже він.

Анастасія Халецька