Боротьба з фейками та спростування пропагандистських міфів останнім часом перетворилася якщо не на окремий фах, то принаймні на постійне заняття сотень, якщо не тисяч людей. Та навіть аматорам зрозуміло, що набагато важче боротися з дезінформацією, яка вже «пішла гуляти планетою». Підхоплена й тиражована через медіа вона перетворюється на стереотип, подолання якого вимагає просто надзвичайних зусиль – які при цьому аж ніяк не гарантують потрібний результат. Що вже казати, коли джерело, яке поширює вигадки, у світі вважають справді надійним і авторитетним, а від заперечень «з місць» просто відмахуються – бо ті нібито «заангажовані вже за визначенням».
Для українців, звісно, ця проблема не є новою. Радше навпаки – з міфами про себе вони стикаються мабуть з тих часів, коли наша країна взагалі з’явилася на сторінках європейських… навіть не медіа в сучасному розумінні цього слова, їх тоді ще не було.. а книжок, дорожніх нотаток, путівників, які в ті часи виконували функції ще не народжених газет та журналів. Та й спростовувати вигадки українці намагаються не одне століття.
Микола Закревський, скажімо, дуже обурювався розповідями про те, що в пізньосередньовічному Києві нібито відбирали в купців товари, які падали з їхніх возів на землю, а іноді спеціально підлаштовували «аварії», аби нажитися на необачних комерсантах. Сам історик вважав це вигадкою Матвія Карпиги. Який був поляком і нібито намагався перебільшити відсталість тодішньої Русі (принаймні тієї її частини, що не входила до складу його держави, а залишалася під владою великих князів литовських) та свідомо приписував їй «варварські» риси.
Щоправда, цитований Закревським в його «Описі Києва» фрагмент належить перу не поляка Карпиги, а словенця Зигмунда Герберштайна, посланця імператора Священної Римської імперії. Який в тексті своєї книжки пояснював, що сам у Києві не був і про згаданий звичай дізнався зі слів Альбрехта Гаштольда, великого канцлера литовського та – в майбутньому – одного з творців Статуту 1529 року. В Герберштайна і Гаштольда вочевидь були інші мотиви, аніж протиставлення нібито «варварської» Русі «цивілізованій» Польщі (Гаштольд взагалі був супротивником надмірного зближення із короною).
Німецького дипломата, звісно, більше цікавили «незвичності», які мали б здивувати читачів і додати популярності його книжці (наші сучасники називали б це, мабуть, «гонитвою за хайпом»). А Гаштольд міг розповісти про них заради того, щоб пояснити, з якими труднощами стикається він у прагненні впорядкувати життя у величезній за тодішніми мірками і строкатій за звичаями державі.
Насправді ж правило, за яким купець втрачав товар, якщо він падав з його возу на землю, було аж ніяк не «київським винаходом». Звичай цей був поширений у Центральній та особливо Північній Європі ще за раннього середньовіччя. І походив, за припущенням істориків, від так званого «берегового права» – за яким мешканці узбережжя здавна привласнювали собі вантажі кораблів (а часом – обертали на рабів їхній екіпаж та пасажирів), які сідали на мілину поруч із їхніми оселями. Вже в ті часи звичай цей вважали «диким», по суті піратським. Проти нього боролися і церква, і королі з імператорами. Але викорінити його ще довго не могли.
Із утвердженням феодалізму –з його принципом «кожна земля має свого володаря» – господарі прибережних земель почали використовувати «берегове право» для привласнення постраждалих суден та їхніх уламків собі – саме тому його почали називати ще й «правом уламків». А «суходільні» феодали, яким «не пощастило» захопити шматок узбережжя, почали поширювати цей «принцип» на випадки не лише з плавзасобами, а й з возами та в’ючними тваринами (зрештою, верблюдів і справді називають «кораблями пустелі» – саме за аналогією). Так з’явилося «дорожнє право» – якщо товар падав на дорогу, його оголошували власністю володаря навколишньої землі – та «мостове право» для тих випадків, коли подібний інцидент траплявся на переправі.
Втім, якими б гучними не були назви цих «прав» – офіційно їх не визнавали ані світська, ані духовна влада. Йшлося радше про напівлегальну практику, яку застосовували – там де могли, звісно – так звані «барони – розбійники», чия поведінка насправді мало відрізнялася від «способу життя» бандитів, не обтяжених «шляхетним» походженням. І безперечно ця практика заважала розвитку торгівлі – збільшуючи й без того чималі ризики для тогочасних торговців.
Поки господарство було здебільшого натуральним – проблема не здавалася вагомою принаймні економічно (що ж до моральної сторони, то церква була однозначно проти від самого початку). Але з розвитком міст, появою ярмарків і зростанням обсягу торговельних операцій, з практикою грабунку комерсантів під надуманими приводами почали боротися. Не дивно, що найрішучіше на забороні зайвих поборів та «дорожнього права» загалом наполягали саме містяни – при укладанні хартій для своїх міст та впорядкуванні загальних зразків «міського права», подібних до любецького чи магдебурзького (останнє набуло поширення, зокрема, й в Україні).
Обіцяли не застосовувати «дорожнє право» і не «узаконювати» грабунки торговців та мандрівників й монархи – насамперед ті, які намагалися привабити до своєї держави іноземних купців та переселенців. Не стало винятком і Велике князівство Литовське. Відомо, що таку обіцянку – ще в XIV сторіччі – дав засновник династії місцевих володарів, Гедимін. Відтак і в Литві це правило, вочевидь, вважали «дикунським». Тим більше на початку XVI сторіччя – за доби Великих географічних відкриттів та становлення вже не суто європейської, а світової торгівлі.
Тож невже Гаштольд просто вигадав, що в Києві – на відміну від інших частин Великого князівства, та й інших європейських країн – цей «варварський» звичай чомусь зберігся? Навряд чи. Адже про його існування згадує й інший тогочасний документ – який до того ж був не довільним записом світських теревенів посадовців (як щоденник Герберштайна, за всієї поваги до автора), а мав цілком собі юридичну силу. Це – грамота великого князя Олександра Ягелончика, датована 14 травня 1499 року. Присвячена саме виплатам і митам, які стягували в той час у Києві.
Серед багатьох пунктів, перерахованих у документі, йдеться й про правило, за яким увесь вантаж купецьких возів, які вирушали з Києва і ламалися в межах міста між Золотими воротами і Почайною, конфісковували на користь київського воєводи. Цю практику, щоправда, великий князь не схвалював. Своєю грамотою він наказав повернутися до попередніх правил – не уточнюючи, втім, до яких саме.
Але навіть такі не надто чіткі формулювання свідчать, що йдеться про правило, запроваджене відносно нещодавно – а зовсім не за якоїсь сивої старовини. І справді, жодних згадок про існування подібних звичаїв за доби давньої Русі – саме в той час, коли «берегове право» було поширене у Західній Європі, – ми не маємо. Навпаки, з договорів із візантійцями знаємо, що вантаж корабля, який зазнав трощі, визнавався власністю його господаря та підлягав поверненню чи відшкодуванню. Дивно, якби щодо возів діяв якійсь інший принцип.
Друга важлива деталь – конфіскація відбувалася на користь воєводи, тобто державної влади, а не міської громади. Відтак самі кияни на необачних купцях точно не наживалися – і в цьому сенсі обурення Закревського спробами видати його співвітчизників за грабіжників здається цілком виправданим.
Але яка саме подія могла тоді викликати запровадження правила, що суперечило історичним традиціям, загальній юридичній практиці цілого Великого князівства і стосувалася саме Києва? З усіх можливих варіантів найімовірнішою видається здобуття та спалення міста – разом із замком! – Менглі Гераєм у 1482 році. Після нього, вочевидь, міський воєвода був змушений взятися за відновлення оборонних споруд – насамперед все того ж замку. Це, звісно, вимагало чималих коштів. В державній скарбниці їх – як це зазвичай буває – коштів не вистачало. Ось і довелося вишукувати альтернативи. І конфіскація «погано прилаштованих» вантажів цілком могла здаватися однією з них.
Інша справа, що захід цей був в усіх сенсах екстраординарним. І обмеженим в часі. Ймовірне намагання воєводи продовжити його на невизначений термін (хто ж з власної волі відмовлятиметься від додаткового джерела доходів!) – цілком могло викликати обурення тих самих купців, які врешті-решт поскаржилися великому князю. Щоб розібратися в ситуації, Олександр і викликав до себе колишнього воєводу Юрія Паца – саме він керував Києвом одразу після нападу Менглі Герая. Надані ним пояснення досить докладно зафіксовані в грамоті 1499 року.
Вочевидь, замок до цього часу значною мірою був відновлений. Або ж роботи були на завершальній стаді. І приводи для застосування грабіжницького правила на постійній основі довелося відшукувати нові. Пац, між іншим, із завданням впорався блискуче – навіть деякі з наших сучасників не помічають очевидної маніпуляції. Воєвода пояснив все… жадібністю купців. Мовляв, змушені сплачувати мито за кожний віз, навантажений товаром, комерсанти намагалися заощадити, використовували меншу кількість транспортних засобів та відповідно перевантажували кожний з них. Тому вози й ламалися на крутих київських узвозах. Відтак конфіскація, зі слів Паца, мала.. виховну мету. Змушуючи торговців уникати перевантажень.
Олександр цьому поясненню, схоже, не повірив. Принаймні правило, яке так обурювало купців, він скасував. Хоча, звісно, це не означає, що воєводи і надалі не конфісковували зламані вози – посилаючись на звичай або ж нечіткість формулювань княжої грамоти. Можливо, саме на таке ігнорування «вказівок згори» і скаржився Герберштайну Гаштольд.
З іншого боку, в повідомленні Герберштайна вперше з`явився натяк, що купців мало не змушували возити твори саме крутими київськими узвозами, які насправді можна було й оминути, – адже був і річковий шлях, і дорога в напрямку Кирилівського монастиря яри оминала. Це вже було подвійне зловживання, і якщо про нього знав (і розповідав іноземцям) Гаштольд, то сваволі київського воєводського уряду, вочевидь, збиралися покласти край. І, схоже, довели таки справу до кінця. Коли саме це відбулося, ми, на жаль, можемо лише припускати. Але цілком ймовірно, що крапку поставило ухвалення в 1529 році Статуту – фактично першої конституції Великого князівства, яка запровадила загальні правила в межах цілої держави.
Після ухвалення Статуту ми й справді не маємо жодних повідомлень про «дорожнє право» в литовських чи українських юридичних документах – ані з підтвердженням, ані з засудженням цієї практики (подібного до вже згаданої грамоти Олександра). Проте як анекдот про «дивні звичаї борисфенських черкасів» – з легкої (чи в даному випадку важкої) руки Герберштайна історія ця зажила в «світовому інформаційному просторі» власним життям.
Адже мандрівники і просто літератори, за поширеною серед них звичкою, не просто переписували її один в одного, а й додавали яскраві – хоч і вигадані – деталі. Андре Теве, скажімо, київські узвози, безумовно, круті, доповнив ще й «жахливими проваллями», і захопливо розповідав, що на купців, які наважаться на цьому небезпечному шляху хоча б зупинити своїх коней, чатують потвори, готові позбавити усього їхнього краму. Опис цей більше нагадував пригоди десь у загумінковій Мишалівці, аніж посеред міста на Андріївському узвозі, на який натякали Гаштольд з Герберштайном.
Втім, згадки про вигадливість жадібних київських воєвод зберегли й самі українці. Багато хто й зараз згадує прислів’я «що з возу впало – те пропало». Так само як вживали його літератори позаминулого століття – Євген Гребінка та Тарас Шевченко. Не в Герберштайна ж чи з грамот литовських князів запозичили його вітчизняні класики – його там годі шукати. Прислів’я це й справді народне.
Можна, звісно, дивуватися тому, що правило, яке проіснувало насправді лише кілька десятиріч, так закарбувалося у народній пам’яті, і не лише київській. Але хіба лише воно? Врешті-решт, у тому ж XV сторіччі була запроваджена ще й заборона використовувати вогонь для освітлення будіинків в темну частину доби. Зрозуміло, що зроблено це було для попередження пожеж у місті, зведеного майже повністю із дерева, – але від того заборона не була менш обтяжливою для киян. Скасував її, між іншим, все той же великий князь Олександр. Тією ж грамотою 1499 року. Бо вважав доцільнішими штрафи за порушення тодішніх «правил пожежної безпеки».
Проте Іван Кочерга у 1930 році написав цілу драматичну поему «Свіччине весіля». Звісно, не без оспівування – в дусі сталінської доби -«життя звичайних робітників» та їхньої боротьби проти експлуататорів та «іноземних поневолювачів». Але й без надмірних перегинів. Бо йшлося в ній саме про перемогу світла над темрявою, а громади, що усвідомлює власні інтереси, – над сваволею влади, яка силою намагається нав’язати свої правила.
Олексій Мустафін
