«Вічним містом» назвав Київ один з найвідоміших французьких письменників XIX сторіччя Оноре де Бальзак. Він порівнював місто на берегах Дніпра із Римом – той іменувався «вічним» ще за часів античності. І це співставлення не може не тішити багатьох українців. Не менш приємним для них є й те, що Бальзак виразно протиставляв Київ російським столицям – Москві, що «лише вступала у вік зрілості», та Петербургу, який він взагалі називав «немовлям». Щоправда, висновок цей зробив насправді ще до того, як побачив місто на власні очі. І саме тому його зауваження складно назвати враженням мандрівника – принаймні в традиційному розумінні цього слова.

«Вічний Рим» – напис на монеті, карбованій за часів давньоримського імператора Адріана

Втім, мова йшла не лише про Київ. А й про Україну в цілому. В чому Бальзак зізнавався відверто. «Я чув про степи, селян, заметілі, євреїв, поєднання цивілізації з варварством, і це були настільки фантастичні розповіді, що Україна почала здаватися мені єдиним місцем у світі, де я зможу побачити справді нових та цікавих людей і отримати неймовірні враження.» Тобто враження про Україну сформувалося в нього раніше. До відвидин цього краю. І з чужих слів. А відтак це була своєрідна «заочна закоханість» чи то пак «роман авансом».  Трохи дивна для пересічної людини. Але не для Бальзака»

Оноре де Бальзак

 

Власне, з письменником це трапилося не вперше. Навіть кохання свого життя він знайшов дуже схожим чином. Так би мовити «по переписці». В буквально сенсі цього слова. У 1832 році він отримав лист від загадкової шанувальниці, що не відкривала свого імені, але із захопленням відгукувалася про твори Бальзака. Лише згодом він дізнався, що їхньою авторкою була поміщиця Евеліна Ганська (в дівоцтві – Ржевуська), яка вийшла заміж за чоловіка, набагато старшого за неї, нудьгувала, втішалася читанням, познайомилася з романами Бальзака та зрештою закохалася у них та їхнього автора.

Евеліна Ганська

Особиста зустріч письменника із шанувальницею відбулася лише за рік, в швейцарському Невшателі, і Бальзак вічув, що справді закохався. Але в Евеліни був живий чоловік, про розлучення з яким не могло бути й мови. Одружитися на ній француз міг лише після його смерті – і чекати довелося досить довго. Звісно, не всі вірять, що йшося лише про «чисте кохання». Бальзак мав репутацію людини меркантильної, та й обставини підштовхували його до «полювання за грошима», без нього він просто не мав би змоги розплатитися з численними боргами. Відомо, що він навіть зізнавався сестрі, що готовий заплатити комісійні тому, хто познайомить його з жінкою, одруження з якою вирішить його фінансові проблеми. Але чи була такою жінкою Ганська? Адже вона насправді не могла навіть вільно розпоряджатися своєю власністю (Бальзак міг жити і її маєтку у Верхівні, але навіть продати щось суттєве із майна вона не могла). І яким би меркантильним не був письменник, він не розійшовся з Евеліною в пошуках заможнішої пасії, навпаки – наполегливо домагався укладання офіційного шлюбу з коханою. І таки домігся свого в 1850 році, хоч на той момент жити йому залишалося лише три місяці.

Костел Святої Варвари у Бердичеві, в якому відбулося вінчання Оноре де Бальзака з Евеліною Ганською

Втім, для того, щоб закохатися в Ганську, Бальзак мав принаймні отримати від неї листа. Київ і Україна зробити цього не могли за визначенням. Хто ж був загадковою «незнайомкою» цього разу. Теж Евеліна? Так, кохана могла розповідати письменнику про свою батиьківщину і тим самим значною мірою формувати його очікуваня. Але захопився Києвом він точно не з її ініціативи. Тож з чиєї?

Астольф де Кюстін

Що відповісти на це питання, доведеться згадати про іншого мандрівника. Теж француза. Щоправда його подорожні нотатки створювалися більш звичним шляхом. Він спочатку приїхав до Російської імперії, а вже потім поділився своїми враженнями. І для імперії насправді саме цей й виявилося проблемою. Бо їхав на схід цей літератор з одним уявленням про «державу царів», а повернувся – зовсім з іншим. Мандрівником цим був Астольф де Кюстін. І його книжка «Росія в 1839 році» стала справжньою європейською сенсацією. Бо він камня на кампні не залишив від міфів, що в той час побутували про Росію, і по суті знищив її репутацію, заявивши, що в цій державі відсутнє головне для щастя людини – особиста свобода, а монархія Романових є нічим іншим як «царством фасадів», за яким ховається свавільна тиранія.

«Росія в 1839 році» – найскандальніша книжка Кюстіна

Найприкріше для петербурзьких урядовців полягало в тому, що вони й гадки не мали, як цій репутаційній катастрофі завадити. Врешті-решт, міністр освіти Сергій Уваров (той самий автор формули «православ’я, самодержавства, народність») запропонував знайти якогось впливого європейського письменника, з яким домовитися про написання книжки, яка спростує «кюстинівські наклепи» або ж хоча б дасть зрозуміти європейській публіці, що «не все так однозначно». Насправді російського міністра не можна назвати винахідником цього рецепта, свого часу єлизаветинський фаворит Іван Шувалов подібним чином «спростовував Монтеск’є», замовивши «Історію Петра Великого» у Вольтера. Але то було в XVIII сторіччі, коли Росії була європейцям майже невідома, а Уваров пропонував «повторити» вже після «особистого знайомства» парижан із російськими козаками, і це трохи ускладнювало завдання.

Сергій Уваров

Щодо кандидатур на роль «анти-Кюстіна» то спочатку ставку хотіли зробити на Александра Дюма. Той якраз написав п’єсу «Алхімік» і натякав, що може навіть присвятити її царю. За однієї умови – якщо той його нагородить. Скажімо, орденом Святого Станіслава – ордени Дюма приваблювали вочевидь більше грошей. Після цього, натякав письменник, він може приїхати до Росії – і написати власні подорожні нотатки, вочевидь потрібного для Петербурга змісту. Але Микола I обурено відкинув саму ідею нагороджувати француза за п’єсу. Мистецькі смаки імператора, втім, були лише приводом – напередодні він дізнався, що давній його агент Шарль Дюран, який запропонував кандидатуру Дюма, «змінив господаря» і став працювати на Луї Бонапарта (тоді ще гнаного опозиціонера, але доволі заможного, якщо він міг «перекупити» агента в самого царя).

Микола I

Микола I вирішив, що Дюма вистачить і царського перстня, відправленого йому як подарунок. Але тепер образився вже сам письменник. «Алхіміка» він присвятив своїй черговій коханці. А в наступному його романі – «Вчитель фехтування» – виявили цілий букет, хоч і завуальованих, але випадів проти російського імператора. На Дюма поставили хрест.

Александр Дюма

І саме тоді згадали про «меркантильного» Бальзака. До того ж саме в цей час помер чоловік Евеліни, і в її коханця зажевріла надія про шлюб. Тому він звернувся за дозволом відвідати царську імперію до російського посольства у Парижі, а звідти одразу повідоміли про нового кандидата в «анти-Кюстіни» до Петербурга. Залишалося узгодити «технічне завдання» – і за «заочними нотатками» Бальзака про Київ та Україну ми можемо зрозуміти, яким воно, зрештою, виявилося.

Микола Кисельов, фактичний керівник російського посольства в Парижі у 40-і роки XIX сторіччя і «рекрутер» Бальзака

Власне, і сам письменник у тексті, що згодом отримав назву «Лист про Київ» (саме у ньому ми й знаходимо вже згадані роздуми про «вічне місто»), доволі відверто розповідає, що від нього чекають «спростування Кюстіна». І намагається підвести під нього якусь «теоретичну базу». Стверджує, що самодержавство йому і справді більше до вподоби, аніж «правління багатьох» – мовляв, одну людину він завжди може переконати, а на багатьох не вистачатить часу й сил. Або переконує, що місцеві селяни (він їх називає російськими, але зрозуміло, що йдеться саме про українських) самі не зацікавлені в тому, щоб бути вільними. Ніби не помічаючи, що особливості господарювання в Україні (де чорноземи приносять врожай навіть без регулярного внесення до ґрунту гною, а на одного селянина припадає набагато більше землі, аніж у Франції) чи особливості національної вдачі (Бальзак був вражений, що селяни працюють, співаючи, мають 77 рецептів виготовлення хлібу і взагалі налаштовані здебільшого оптимістично) зовсім не означають задоволення кріпацтвом.

Маєток Евеліни Ганської у Верхівні в XIX сторіччі

Звісно, багато що залежить від оптики. Українці, виховані на поезії Шевченка, якийс віршував майже в той самий час, коли Бальзак мандрував Україною, навіть зараз розуміють почуття кріпаків краще, аніж французький письменник, що відвідував нашу країну проїздом і подумки вживався в роль якщо не шляхтича, то поміщика, якою насправді була його кохана Евеліна. Ваажати, що селяни мають радіти самій можливості забезпечувати комфортне життя своїх власників, було для Бальзака щонайменше комфортніше, аніж співчувати їхнім нещастям. Співчувати він насправді  вмів – не дарма ж його вважають «батьком соціального роману» – але здебільшого своїм одноплемінникам-французам, яких розумів краще, аніж лубочних пейзан за вікнами виділеного йому у Верхівні мармурового кабінету (Бальзак відверто хвалиться цією «мармуровістю, про яку в Парижі він міг хіба що мріяти).

Сучасний вигляд палацу у Верхівні

Тому до «Листа про Київ», якими б захопленими не здавалися слова гостя про Україну та її давню столицю, варто ставитися насамаперед як до агітки. По-своєму талановитої – Бальзак все ж був першокласним письменником, здатним навіть пропагадистським кліше надавати витонченої літературної форми – але все ж агітки. Це був такий собі роман авансом – в сенсі не лише його «завчасності», а й оплати – не обов’язково грошової, письменнику від імперської влади були потрібні не так гроші, як дозвіл на омріяний шлюб. Сам він, між іншим, двозначність оборудки з царатом цілком усвідомлював. Та й не було для Бальзака секретом, як сприймають його вояж співвітчизники-французи. І «рідна» преса, яка виходила з того, що на тлі сенсаційної популярності книжки Кюстіна французьких письменників до Росії просто так не заппрошують. Від Бальзака і справді чекали тексту, «виправдального» для царату, що мав підтвердити письбменник готовий «продати душу» за рублі….

Рукопис «Листа про Київ»

Тож Бальзак врешті-решт вирішив, що краще не ганьбитися. І навіть обіцяний аванс – яким би він не був – ганьби не вартий. «Лист про Київ» так і залишився незакінченим. Письменник навіть залишив рукопис у Верхівні. Та більше до нього не повертався – лише в 1854 році його переслали до Парижа, де текст опублікувала Ганська. Усе своє житття після смерті письменника дружина присвятила його пам’яті та виданню бальзаківських творів.

Евеліна Ганська у Парижі

Сам письменник зрештою таки доїхав до Києва. Але зблизька він не справив на Бальзака того враження, на яке він, судячи з рукопису, розраховував. Деякі з дослідників пояснюють це тим, що француз дорогою захворів, і йому увесь світ в цей час був немилий. Але будемо чесними – враження багатьох європейців від тодішнього стану давньої столиці Русі під імперською владою також було не на висоті. Тож, можливо, хвороба тут і зовсім ні до чого.

Попри «нерівні» стосунки Бальзака з Києвом, в місті в 2019 році відкрили пам’ятник письменнику

З іншого боку, під час другого свого візиту до міста у 1848 році, коли в Києві відбувався славнозвісний Контрактовий ярмарок, а губернатор Іван Фундуклей влаштував на честь Бальзака масштабний прийом, відверто підлещуючись до гостя, француз відгукунувся про побачене на власні очі набагато приязніше, і в його нотатках проскакує вже щось уже знайоме з «Листа» – аж до зауваження, що місцеві дами можуть дати фору паризьким. Літератори зазвичай люди емоційні та схильні до «перепадів настрою» – нема на те ради. Цікаво, однак, що цього разу вже кияни були радше розчаровані Бальзаком. Вони, вочевидь, очікували більшого. Та зрештою хіба раніше не вібулося щось подібне із самим письменником – що так палко мріяв про зустріч з «православним Римом»? Справді вічним містом – незалежно від епітетів, якими його нагороджують свої та іноземні літератори.

Олексій Мустафін