Коли Богдан Хмельницький вирішив укласти союз з Москвою, він та його соратники зіштовхнулися з несподіваною для них проблемою. Козаки звикли, що будь-яка офіційна угода має скріплюватися присягою сторін, що її уклали, – це відповідало так званому «конвенційному» розумінню самої природи договору. Але московські бояри були категоричними. Мовляв, їхній цар ніколи не присягав і не буде присягати підданим.
Таку різницю в «правовому менталітеті» зазвичай пояснюють традиціями Речі Посполитої, створеними, зокрема, й самими українцями, які для Московії були вочевидь чужими. Але так само чужими для царів насправді були й традиції Русі. Адже «конвенційний» підхід до договорів був цілком звичним на берегах Дніпра ще до монгольської навали. Та й випадки, коли князі присягали підданим траплялися не раз.
Перший з них, зафіксований в літописах (це, звісно, не означає, що подібного не було раніше, але від тих подій збереглися радше натяки на подібну процедуру), датований 1146 роком, – за рік до першої згадки про Москву. Тоді угоду з киянами «скріпив» своєю присягою Ігор Ольгович, правнук Ярослава Мудрого.
Ігор не був київським князем. Він походив з чернігівської гілки династії. Його батько Олег Святославич отримав прізвисько Гориславич – за звичку приводити на Русь ватаги своїх союзників – половців. Половчанкою, донькою хана Осолука, була й друга дружина Олега, мати Ігора – саме тому її сина часто (хоч і не завжди) малюють із східними рисами обличчя.
Більшу частину свого життя Ігор перебував у тіні старшого брата – Всеволода. Людини, варто визнати, доволі авантюрного складу, який поєднував нестримну жагу влади, з неабиякою особистою хоробрістю та справді лисячим талантом зіштовхувати між собою своїх ворогів. Саме завдяки цьому таланту Всеволод здобув і батьківський престол у Чернігові, і трон великого князя у Києві – його на той час розглядали як головний приз в боротьбі між численними Рюриковичами.
У розмові з переяславським князем Ізяславом Мстиславичем Всеволод якось відверто зізнався, що родич має більше прав стати великим князем, але цього, мовляв не допустять інші претенденти. Тож краще вже правитиме в Києві він, Всеволод. Щоб про це не думали самі кияни – вони ставилися до цього володаря щонайменше без ентузіазму, надто «крутий» в того був характер.
З молодшим братом Ігорем Всеволод теж поводився не надто шляхетно. У 1140 році, скажімо, пообіцяв віддати йому княжіння у батьківський вотчині, Чернігові. Проте слова не дотримав. Замість цього – і то лише через два роки – Ігор отримав у володіння… Остер (тоді – Остерський городець). Тож був неабияк ображений. І в черговому конфлікті між князями став на бік опонентів Всеволода. Зазнав поразки, але в якості «відступного» здобув ще й Берестя та Дорогичин.
Але коли Всеволод під час повернення з галицького походу відчув себе зле і зрозумів, що не доїде до столиці, він викликав найповажніших киян до Вишгорода (точніше – на якійсь острів біля Вишгорода) і оголосив, що заповідає престол великого князя саме Ігору. Столичні мешканці були цим, схоже, заскочені – адже вважали спадкоємцем середнього Ольговича, Святослава. Проте заперечувати не стали. І на словах погодилися з рішенням Всеволода.
Цікаво, однак, що коли володар таки помер (це сталося 1 серпня 1146 року), і Ігор – вже на правах нового правителя – скликав на Ярославому подвір’ї київське віче (згідно з літописом йшлося саме про всіх мешканців столиці, а не лише про найповажніших чи найзаможніших), він не наважився виходити до нього особисто, а надіслав все того ж Святослава. Очевидно, підозрюючи, що зустріти його можуть без особливої радості. Брат, який демонстративно поступився місцем великого князя, щонайменше викликав в містян довіру.
Можливо, саме Святослав і запропонував киянам укласти угоду з новим великим князем, яка передбачала б дотримання володарем їхніх прав та виконання вимог. Насамперед йшлося про усунення управлінців – тивунів, поставлених ще Всеволодом, – Ратші у Києві та Тудора у Вишгороді, заміни їх на порядніших адміністраторів, впорядкування мит та інших зборів. Уклавши угоду, Святослав – за традицією, що існувала при закріпленні угод між князями – на знак згоди «цілував хрест» перед киянами. А потім вмовив те саме зробити й Ігора, якому особисто передав умови договору. Так і відбулася перша присяга київського князя перед підданими.
Проблема, однак, полягала в тому, що кожний зрозумів угоду по-своєму. Ігор, вочевидь, вирішив, що поспішати з виконанням обіцянок не має потреби. А кияни зрозуміли згоду володаря як сигнал до прямої дії. І пішли громити двір тивуна Ратші. Той ледве втік – аж до Новгорода. А через багато століть його нащадками оголошували себе одразу кілька родів московських дворян, зокрема й Пушкіни (хоча, як на мене, збоченням видається вже сама ідея пишатися пращуром, хоч і названим, який тероризував та грабував мешканців «матері міст руських»).
Заспокоювати самодіяльних «відновлювачів справедливості» довелося все тому ж Святославу. Але киянам це, вочевидь, не сподобалося. Деякі з бояр вирішили, що володар, який не квапиться виконувати волю киян, їм і не потрібний. Тому тихцем відправили посланців до вже згаданого Ізяслава Мстиславича. Обіцяючи допомогти тому здобути вже давно омріяний ним престол – на який, за зізнанням покійного Всеволода, він мав більше прав, аніж Ольговичі.
Вмовляти переяславського князя, втім, довго не довелося. Вже за кілька днів його військо вирушило в похід. Досить було йому переправитися через Дніпро – як на бік Ізяслава перейшли мешканці Поросся, берендеї та «чорні клобуки» – тюркські племена гузів, що служили київським князям і здавна ворогували з половцями – союзниками Ольговичів. У всебічній підтримці запевнили й мешканці Василева та Білгорода – міст, які контролювали підходи до Києва з півдня і заходу.
Проте з північного сходу на допомогу Ігору вже поспішали чернігівські загони. Про це свого союзника попередили організатори змови в столиці – тисяцький Уліб, воєвода Іван Войтишич та боярин Лазар Саковський. Але вони склавши руки не сиділи – наполегливо переконуючи очільників київського війська залишати Ігора під час вирішальної битви.
13 серпня (тобто менше, аніж за два тижні після смерті Всеволода) Ізяслав був вже під Києвом. Ігор спробував його зупинити біля Надового озера на Либеді (припускають, що воно тягнулося від нинішньої Галицької площі приблизно до початку теперішньої вулиці Борщагівської). Але тюркська кіннота зайшла в тил великому князю і біля Золотих воріт перехопила його обоз.
Цим скористалися підмовлені київські полки – почавши відступати до київських мурів. Чернігівці спробували обійти озеро, але потрапили у засідку. Довершив розгром потужний удар переяславської кінноти на чолі з самим Ізяславом.
Ігор намагався сховатися у хащах Шулявського лісу, де його кілька днів виловлювали переможці. Ізяслав урочисто вступив до Києва вже як новий великий князь. Під радісні вітання киян. Втім, найзавзятіші з містян, як можна було здогадатися, одразу кинулися громити двори князів і бояр – прихильників скинутого володаря. Тих з них, кого встигли схопити, відправили до в’язниць – комусь таким чином можливо й зберегли життя.
Недовге правління Ігора Ольговича завершилося так стрімко, що вклалося в межі одного місяця – ще й запасом. Тож його цілком можна назвати «серпневим князем» – подібно до того як «зимовим королем» чехи іменують свого короля-невдаху Фрідріха Віттельсбаха.
Київського втікача схопили за кілька днів, скориставшись тим, що Шулявського лісу він добре не знав (все ж був не місцевим) і врешті-решт потрапив до трясовини, – можна навіть припустити, що переслідувачі врятували йому життя. В полоні (жахливі умови якого потім описували найчорнішими фарбами) він пробув недовго – Ізяслав відпустив його, як тільки Ігор погодився прийняти постриг та стати ченцем Феодорівського монастиря.
Брат Ігора Святослав із поразкою не змирився й продовжив боротьбу, залучивши на свій бік заліського князя Юрія Долгорукого, – саме запрошення Святослава до якогось «Москова» і вважають першою згадкою про нинішню російську столицю. А вже за кілька місяців прихильники Ольговичів у столиці (а вони залишилися попри розправи) спробували підняти повстання.
Обурені кияни, впевнені, що метою змовників є відновлення на престолі Ігора, закликали до розправи з ним. Сам Ізяслав намагався заспокоїти містян – адже чернець ніяким чином не демонстрував бажання повернутися до світського життя. Марно. Кияни увірвалися до монастиря і схопили Ігора просто під час літургії.
Брат князя Володимир відбив його в юрби та спробував сховати його в своєму палаці. Але розлючений натовп виламав ворота і забив свого колишнього володаря посеред двору. Засліплені ненавистю містяни, копаючи вже мертве тіло, поволокли його до Десятинної церкви, а потім повезли на Поділ і кинули на торжищі. Лише ввечері його перенесли до церкви, а наступного дня поховали у Симеоновому монастирі.
За кілька років Святослав Ольгович вивіз останки до родового гнізда Ольговичів, Чернігова і перепоховав у Спасо-Преображенському соборі (вони й зараз знаходяться там – зовсім поруч із нещодавно встановленим пам’ятником). Врешті-решт загиблого навіть оголосили святим – і вшановували не лише на батьківщині, а й в інших куточках Русі.
Проте для киян історія з Ігорем Ольговичем стала наочним прикладом того, що навіть присяга володаря підданим не віддає їх цілком під його владу. Що вже казати про самовільне захоплення цим володарем влади. І, схоже, продемонстрували незмінність цього принципу вже за десять років після розправи над Ігорем – адже серед версій смерті Юрія Долгорукого найпопулярнішою є свідоме отруєння на бенкеті в київського осьменика Петрили.
Олексій Мустафін
