«Нема пророка у своїй вітчизні». Ці слова мимоволі спадають на думку, коли згадуєш історію археології. Піонерами цієї науки в конкретних країнах зазвичай були саме іноземці. Досліджувати єгипетські та фінікійські старожитності, скажімо, почали не мешканці самого Близького Сходу, а французи. «Розкопувати» Месопотамію – британці. Трою і Мікени відкрив світу не хтось із греків, а німець Генріх Шліман, Кносс – знов-таки британець Артур Еванс. Тож чи варто дивуватися, що й в колі «батьків-засновників» української археології одне з чільних місць займає чех. Вікентій Хвойка.
Його часто називають «українським Шліманом», натякаючи зокрема й на той факт, що Хвойка, подібно до великого німця, не був, власне, професійним археологом чи навіть фаховим істориком, лише таким собі «аматором». Щоправда, Шліман із дитинства марив героями гомерівського епосу і прагнув віднайти місця їхніх битв. А ось про захоплення чимось близьким до археології хлопця з Семіна, що у Північній Богемії, жодних спогадів не зберіглося. Сказати, що родина Хвойок була цілком байдужа до історії, звісно, теж не можна. Принаймні в сімейному колі плекали легенду про пращура-шляхтича, що нібито брав участь у сумнозвісній битві при Білій Горі – своєрідного чеського аналогу української Полтави – після якої незалежність країни надовго залишилася в минулому. Але копання в глибинах пам’яті археологією назвати можна хіба що умовно…
XIX сторіччя було часом національного відродження у цілій Європі. І Чехія винятком не стала. Зацікавився на лише родовим корінням, а й минулим цілого свого народу і юний Хвойка. Відомо, що певний час він іменував себе не записаним у метриці іменем Вінцент (або Ченек, як скорочено-пестливо кликали його родичі), а Честославом або ж Чеславом. Можливо, ідеї чеських «будителів» і справді знайшли відгук в його серці. До того ж він багато – разом із друзями мандрував батьківщиною. Та врешті-решт опинився… на берегах Дніпра.
Чому так сталося, сказати напевно ми не можемо. Зберіглося кілька романтичних оповідок, за якими юнак чи то поїхав слідом за коханою, чи то навпаки втік з Чехії, коли дізнався, що його хочуть одружити всупереч його волі (як бачимо, навіть у ті патріархальні часи подібне траплялося не лише із жінками). Але цілком ймовірно, що легенди ці були вигадані вже згодом, можливо й самим Хвойкою. Є й версії з набагато прозаїчнішими мотивами, про які майбутній археолог, вочевидь, волів не говорити – аж до намагання уникнути мобілізації до австрійської армії (цим, між іншим, іноді пояснюють і зміну імені, і блукання Чехією, і врешті-решт рішення поїхати за кордон).
Насправді доволі масова чеська міграція до України тривала щонайменше з 60-х років XIX століття. Парадоксальним чином сплеск переселенських настроїв теж був пов’язаний з національним піднесенням. Адже багатьом із тих, хто усвідомив себе чехом, в цей час стало «затісно» в державі Габсбургів, де права меншин були обмежені. Частина мігрантів цілком щиро покладалася на «слов’янську солідарність» – і цю карту залюбки розігрувала царська Росія, зацікавлена в працьовитих і при цьому лояльних переселенцях.
Хвойка, схоже, був одним з тих, хто шукав кращої долі на сході. І навіть те, що він довго не міг визначитися із постійним заняттям, свідчить на користь цієї версії. Він намагався, скажімо, викладати німецьку мову (іронія долі – тих, хто на батьківщині міркував про німецьке засилля, в Російській імперії сприймали як «майже німців»), малювання, навіть навчати дітей місцевих шляхтичів фехтуванню. Але зрештою обрав фах, що цілком вписується навіть в сучасний український стереотип щодо чехів. Став агрономом, що спеціалізувався на вирощуванні культур, необхідних для виготовлення пива – хмелю та особливого різновиду проса (росички). Повернувшись, між іншим, до першого свого імені, лише трохи переінакшеного на місцевий лад – у Києві Хвойка був відомий вже як Вікентій.
Для завзятого експериментування нові київські знайомці агронома – чеська за походженням родина Дефоренів – дозволили йому створити своєрідну «лабораторію» на їхній заміській дачі в Петрушках. Та вже невдовзі вона згоріла – разом з обійстям. «Щасливець» Хвойка приїхав на згарище, коли рятувати вже було нічого. Аж раптом у попелі та сажі він помітив блискучі скельця. Виявилося, що дача знаходилася на місці якогось давнього поселення, і «завдяки» пожежі в руках агронома-погрільця опинилася справжня археологічна знахідка – жіночі браслети часів князівської Русі, за які чи то перекупник, чи то колекціонер-антиквар віддав йому одразу 60 рублів – суму на тій час, аж ніяк не маленьку.
Дехто саме з цієї події починає відлік кар’єри Хвойки як археолога. Хоча насправді справжніх розкопок в Петрушках він не проводив. Для цього у чеха не було ані знань, ані навичок. Проте людиною він був допитливою та енергійною. Про свій намір стати археологом – дослідником минувшини краю, в якому волею долі опинився, він написав батьку вже в 1891 році.
В нагоді стали й нові знайомства Хвойки. Із Богданом Ханенком, цукрозаводчиком, колекціонером і меценатом (чиїм ім’ям тепер називають створений ним і дружиною мистецький музей) – його допомога, зокрема й фінансова, була аж ніяк не зайвою. І з фаховими науковцями, насамперед деканом історичного факультету Київського університету Володимиром Антоновичем. Саме до Антоновича Хвойка звернувся, коли йому вчергове пощастило «зустрітися з минувшиною». І це була справді неймовірна зустріч!
Спостерігаючи у 1893 році за видобутком глини зовсім поруч із своїм будинком, Хвойка звернув увагу на дивну пляму на схилі кар’єру. Кинувшись до неї, він був приголомшений знахідкою – в його руках опинилася кістка викопної тварини (як швидко з’ясувалося, бивень мамута), ще й з видряпаним на ній малюнком. Так – цілком випадково – була віднайдена славнозвісна Кирилівська стоянка.
Антонович, який на прохання Хвойки теж приїхав на місце знахідки, підтвердив, що йдеться про справжнє відкриття і порадив йому звернути увагу на ззовні не такі вже примітні кам’яні знаряддя давніх мисливців, які ймовірно знаходились поруч. Археолог-початківець і справді назбирав їх цілу колекцію. Згодом знахідки були представлені на виставці у Парижі та викликали справжню сенсацію, адже нічого подібного до того часу в цій частині Європи просто не знаходили!
Втім, світове визнання було ще попереду. А в перші ж дні після свого відкриття Хвойка змушений був вирішувати зовсім іншу, проте нагальнішу проблему. Про дивні кістки дізналися пересічні кияни, які кинулися до розкопу, щоб відшукати щось і для себе. Уявлення про історичну, а тим більше археологічну науку, в містян були доволі химерні (і зізнаємося чесно – в багатьох вони збереглися і досі), натомість їх з дитинства виховували на переказах про чудодійні мощі та легендах про дивовижні ліки з товчених кісток. Тільки-но знайдена історична пам’ятка опинилася під загрозою повного знищення.
Якщо диво й сталося, то полягало воно насамперед в тому, що Хвойці вдалося врятувати хоч щось від знайденого. І це чималеньке «щось» стало світовою сенсацією. Сам же відкривач майже миттєво став з початківця, яким і був насправді, справжнім метром археології, тим самим «українським (а точніше київським) Шліманом» – це були ті дивні часи світанку цієї науки, коли подібні метаморфози траплялися. Втім, визнання мало й практичну користь – тепер кияни і мешканці сіл довкола міста, з якими зустрічався Хвойка ставилися до нього і до його роботи з великою повагою. І це принаймні полегшувало працю дослідника.
Вже під час розкопок на місці Кирилівської стоянки, у верхніх шарах землі Хвойка знайшов чимало уламків яскраво розписаної кераміки. А в 1895 році в Трипіллі відкрив пам’ятку, яка цілком належала до цієї ж культури, яку сам археолог назвав за місцем знахідки – Трипільською. Серед професійних істориків вистачало тих, хто чи на кожну знахідку Хвойки відгукувався із погано прихованою заздрістю – мовляв, знову цьому аматору «пощастило». Але «випадкове щастя» чеха пояснювалося просто – мало хто міг зрівнятися з його допитливістю, наполегливістю і працелюбністю. Пам’яток в українській землі навіть зараз вистачає на багато поколінь майбутніх археологів. Однак кількість та головне – розмаїття – знахідок невгамовного чеха не може не вражати.
Іноді навіть здається несправедливим, що публіка запам’ятала його насамперед завдяки Кирилівській стоянці та трипільським знахідкам – безумовно яскравим, але не цілком оригінальним, якщо відверто, відкриттям. Стоянки палеолітичних мисливців на Заході були відкриті ще за кілька десятиріч до розкопок у Києві. Та й «культуру мальованої кераміки» дослідники виокремили ще до Хвойки – у Галичині, де печера Вертеба була відома ще з початку сторіччя, та в сусідній Румунії. Врешті-решт румунська назва цієї культури – Кукутень – у західній літературі і досі є поширенішою за звичне для нас Трипілля.
При цьому в затінку популярності залишилися інші, багато в чому вагоміші для науки здобутки Хвойки. В 1898 році він, скажімо, розкопав скіфське Пастирське городище. За рік йому «пощастило» відкрити Зарубинецьку культуру, а в 1900 році – Черняхівську. І це були не окремі, хай і важливі відкриття. Фактично це були ланки, за якими можна було відтворити усю праісторію України та й цілого слов’янського світу. А саме в цьому бачив своє покликання археолог, що ніколи не забував про своє чеське коріння.
Кількість знайдених – і не лише одним Хвойкою – історичних артефактів зростала настільки швидко, що постало питання про створення публічної експозиції. В 1899 році був заснований Київський музей старожитностей і мистецтв – теперішній Національний музей історії України. Його археологічний відділ був сформований на основі приватної колекції вже згаданого Бориса Ханенка, а Хвойка став його першим хранителем. Своє власне зібрання археолог невдовзі змушений був продати – для продовження досліджень були потрібні кошти, але Хвойка дуже тішився тим, що викупити колекцію вирішила влада Києва – міста, що стало для нього справді рідним.
В 1907 році дослідник наважився розпочати розкопки у самому серці столиці давньої Русі – на Старокиївській горі, де в той час був сад міського лікаря Петровського. І знову Хвойці «пощастило» – він знайшов залишки язичницького святилища, братську могилу захисників міста від монгольської навали, а трохи згодом фундаменти князівського палацу – точніше кількох будівель, що належали до палацового комплексу, руїни ремісничих майстерень і навіть цеглу з тризубом – особистим знаком володаря (гербом незалежної України він став лише згодом).
Преса одразу оголосила про відкриття «руського капітолія» – провівши аналогії з славнозвісним осердям стародавнього Рима. Доповідь на археологічному з’їзді, що зібрався наступного року у Чернігові викликала фурор і серед наукової спільноти. Делегати окремо подякували за відкриття Хвойці та підтримали заклик до імператора викупити садибу лікаря за державний кошт – аби мати змогу продовжити розкопки. Цар погодився. Але досліджувати київські старожитності доручили не Хвойці, а «перевіреним» фахівцям-великоросам.
Бо тепер йшлося не тільки і не стільки про науку. А насамперед про політику. Російські монархи вважали себе спадкоємцями Володимира Великого і Святої Ольги – тому доручати дослідження «руського капітолія» могли лише «стовідсотково своїм». Навіть «корінних киян», та й українців загалом після революційних подій 1905-1907 років могли підозрювати в «прихованому сепаратизмі». А Вікентій Хвойка, хоч і мешкав в Російський імперії не перше десятиріччя, залишався взагалі «інородцем», колишнім австрійським підданим і мав викликати недовіру вже за визначенням.
Для маститого археолога, втім, це було відвертою образою. Що перекреслювала мало не все його життя, принаймні ту його частину, яку він присвятив історії. Брутальність, з якою Хвойці «вказали на його місце», змусила його навіть задуматися над новою еміграцією. Тим більше, що знаного дослідника з радістю готові були зустріти і надати можливості для роботи в інших слов’янських країнах – зокрема Болгарії та Сербії. Хвойка ідеєю захопився і навіть встиг з’їздити «на розвідку» до Стамбула. Проте саме в цей час спалахнули Балканські війни, і проект довелося згорнути. Тоді здавалося, тимчасово. Але виявилося, що назавжди.
В жовтні 1914 року Вікентія Хвойки не стало. Поховали його на католицькій ділянці (її часто називають польською, але ховали там не лише поляків) Байкового цвинтаря, недалеко від брами. Зовсім поруч із Протасовим яром, в якому за десять років до своєї смерті невгамовний дослідник знайшов… залишки палеолітичної стоянки, подібної до Кирилівської. І дуже шкодував, що за браком часу не зміг дослідити їх ґрунтовніше.
Олексій Мустафін
