Що по собі залишив митець і як його справу планують продовжити далі волонтери, йшлося в сюжеті телеканалу «Київ».
У середмісті Києва посеред нескінченних офісів заховалось незвичне подвір’я з дивовижними скульптурами: найбільше — про смерть та холодну Арктику. Це — спадок відомого українського скульптора Володимира Мельниченка. Днями, на 91 році життя, його серце зупинилось. І тепер продовжувати його справу взялись друзі скульптора.
Володимир Мельниченко народився ще в 1932, а відомим у Києві став на початку 50-х. Закінчивши Київську художню школу імені Шевченка, він вступив до Художнього державного інституту. Там почав створювати скульптури й познайомився зі своєю дружиною Адою Рибачук. Відтоді вони все життя працювали в тандемі.
В. Мельниченко позує для роботи «Закохані»
«Вони там познайомилися, їздили на літню практику на острів Колгуєв, що біля Баренцевого моря. І потім наскільки вони захопилися цим народом ненецьким, що вони протягом 7 років їздили і поверталися. І значна частина колекції робіт нашого музею – це люди півночі», – розповіла голова правління фонду Ади Рибачук та Володимира Мельниченка (АРВМ) Ксенія Кравцова.
А. Рибачук позує для роботи «Закохані»
Пара створила панно київського центрального автовокзалу, оформлювала інтер’єр Палацу дітей та юнацтва. Але найголовнішою роботою, у яку подружжя вклало свою душу, є Стіна Пам’яті на Байковому кладовищі.
«Первинно мова йшла про потребу міста у крематорії. Але вже говорилося вони як художники не хотіли братися за роботу таку суто утилітарну, їм і не цікаво це було, плюс це мало дуже такий неприємний резонанс. Бо люди після Другої світової війни, слово крематорій у них асоціювалось зовсім з іншим», – розказав працівник фонду АРВМ Інокентій Воровий.
Подружжя вирішило створити Стіну Пам’яті за проєктом архітектора Авраама Мілецького. 13 років Володимир та Ада наносили зображення на стіну. Працювали фактично без вихідних.
«Стіна мала розрадити людей, щоб люди подивилися на неї і зрозуміли, що вони не одні в своєму горі. На стіні пам’яті зображені сюжети від початку народження людини, цикл її життя – мати і дитина, різні наукові досягнення і от потім попередження про війну, початок війни, потім закінчення і повне розчинення туди в кінець ближче до зали прощання», – пояснила те, що зображено на Стіні пам’яті, Кравцова.
Та в січні 1982 року за наказом Міністерства Культури УРСР роботи припинили. Те, над чим так довго працювало подружжя, радянська влада просто залила бетоном. На думку музейників, зображення війни могло бути однією з причин заборони.
Ще одна версія – витвір мистецтва не підпадає під критерії соцреалізму.
Фрагмент доповідної записки голови КДБ УРСР Віталія Федорчука першому секретарю ЦК КПУ Володимиру Щербицькому. Фото: Радіо Свобода
«Ми розуміємо, що просто ця величезна робота не мала нічого спільного з соціалістичним реалізмом. І взагалі поглядом держави на мистецтво, яким воно має бути. І вилилося це в те, що вийшов наказ знищити, їх відсторонити від роботи», – каже Воровий.
Про цю стіну всі забули до 2018 року. Тоді Володимир з однодумцями створили фонд у пам’ять про його померлу у 2010 році дружину. Їм вдалося знайти кошти й розпочати відновлення Стіни. З-під частково відбитого бетону з’явились скульптури двох жінок. Одна сурмить у сурму й закликає захищати рідний дім, а інша – черпає долонями воду життя. Тоді Володимир Мельниченко сказав – що це творіння символізує незалежну Україну, а забетонована частина – спадщину тоталітарного режиму.
«Наприкінці 2021 року нам вдалося відкрити одну скульптуру повністю і це 120 квадратних метрів, скільки це стало можливим, бо ніхто не був впевненим, бо воно простояло 40 років. І коли ми відкрили оцю частину і розпочалися дискусії, щодо можливості відкривати інші. Але, на жаль, 24 лютого життя всіх змінилося», – розповів Вороний.
Нині в пам’ять про Володимира Мельниченка працівники фонду відкрили музей. Поки працюють щочетверга та щосуботи. А вже після завершення війни планують продовжити відновлення Меморіалу, передати його на баланс Мінкульту та добитися внесення Стіни та музею до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Антон Рудак, Юрій Іщенко
