Маріуполець збирав експонати впродовж 15 років. Каже, одного дня почав бачити сенс там, де інші його навіть не помічали. Про це йдеться в сюжеті телеканалу «Київ».
«Почали мені вони [речі – ред.] подобатись. Ходжу дивлюся, люди йдуть вулицею, і нічого не бачать. Я питаю: звідки у вас це, а вони не знають. Люди роками проходять повз речей і не знають, звідки вони», – згадує засновник Музею старовинних речей Маріуполя В’ячеслав Долженко.
У його музеї були німецькі каски, друкарські машинки, картини, дерев’яні макети кораблів, 150-річне австрійське фортепіано та навіть кам’яна половецька баба. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, музей став укриттям:
«У моєму підвалі ховались близько 30 людей: діти, дорослі, вони туди спускались, коли починався обстріл. Люди навіть незнайомі приходили до мене і просили сховатись у підвалі», – розповідає мешканець Маріуполя В’ячеслав Долженко.
Місто все більше захоплювали російські військові. Обстріли та авіаудари не вщухали. Одного дня на подвір’ї впав снаряд. У будинку В’ячеслава почалась пожежа. Чоловіку разом із літньою мамою дивом вдалося вижити. Але від житла нічого не лишилося:
«Я через 2 тижні прийшов подивитись, що там лишилось. А там уже все згоріло, нічого не було, у підвал спустився – усе згоріло. А у квартирі були виламанні двері», – каже мешканець Маріуполя В’ячеслав Долженко.
Чоловік майже 7 місяців жив у заблокованому Маріуполі. Завдяки волонтерам їм з матір’ю вдалося виїхати з окупації:
«В автобусі були я, собака, мама і 12 людей. Нас волонтери привезли до Запоріжжя. Та поселили до готелю. А там така краса, там ліжка. Мені було незвично це все бачити після пережитого. Зі смітника ми потрапили до розкішного готелю, ще й разом із собакою».
В’ячеслав втратив усе, чим жив останні роки: близьких, рідне місто, будинок, улюблену справу. Але дякує Богу за те, що вижив. Каже: значить, ще не все зробив у цьому світі. Чоловік щиро вірить, що незабаром повернеться в Маріуполь, долучиться до його відновлення, і найголовніше – знову відкриє двері свого музею.
Ніно Тодуа
