За одинадцять років війни в Україні значно поменшало – принаймні публічно – охочих шукати «позитив» в минулих реінкарнаціях сьогоднішнього ворога – як радянській, так і царський. І тим не менше трапляються персонажі, готові і зараз зітхати за «хрустом французької булки». Або просторікувати про «цивілізаторську місію» Росії на захоплених нею територіях. Звісно, розповідати, що вона «принесла освіту» до України, навіть їм не зовсім зручно – хоча б тому, що система освіти самої Московії була створена свого часу саме українцями. Проте є інший спосіб озвучити ту ж саму тезу. Заявити, що імперська метрополія – зазвичай ці слова вимовляють з максимально можливою іронією – як не крути, все ж «засновувала університети». Зокрема в Києві. Мовляв, в якому ж стані перебувала українська освіта «без Росії», якщо навіть в самому серці краю університету не було?
Звісно, це пересмикування. Вищий навчальний заклад у Києві був. Заснований ще до появи Російської імперії, ба навіть поширення московської влади на українські землі. В назві Києво-Могилянської Академії, зрозуміло, не було слова «університет», але по-перше це слово далеко не завжди використовують в назві навіть класичних західних університетів, в статусі яких, нібито, і сумнівів немає. А по-друге, його цілком замінює титул Академії. Коли, скажімо, Гадяцька угода 1658 року передбачала визнання цього титулу за дітищем Петра Могили – у тексті було прямо зазначено, що він був рівнозначний титулу «Академії Краківської», тобто Ягеллонського університету.
Між іншим, в дусі цієї угоди, яка передбачала створення в Україні ще одного вищого учбового закладу «деінде», Ян II Казимир у 1661 році надав Львівській єзуїтській колегії «гідність академії і титул університету» – саме від того часу починають відлік університетської історії Львова (до речі, ще один камінчик у твердження, що «в Україні без Росії університетів не було»). І саме тому «краків’яни» вели таку запеклу боротьбу проти визнання цього статусу за «конкурентами», яка закінчилася їхньою цілковитою поразкою вже в середині наступного сторіччя.
Тож навіть із такою назвою Київський університет був в Україні третім. Адже окрім Львівського – із майже двохсотрічною на той час історією – був ще й Харківський. Заснований з дозволу імператора (інших монархів у цих краях не було), але насамперед приватними зусиллями – особисто Василя Каразіна в першу чергу. Не варто забувати, що й в Петербурзі університет з’явився після Харківського, і менш ніж за п’ятнадцять років до Київського (який в імперії відтак став шостим). Створення університетів для тодішньої Росії взагалі було справою новою, навіть «першопрохідницькою». Статут Київського університету, скажімо, вважали, так би мовити, «пілотним», потім за його прикладом почали розробляти вже «загальний», для всієї імперії.
Згадка про історію створення університету у Харкові теж не випадкова. Бо питання, хто був ініціатором створення освітніх закладів, теж має значення. Справа в тому, що навіть попри існування Києво-Могилянської Академії освічені українці і українська ж шляхта наполягали на створенні нових університетів (так, саме під цією назвою) щонайменше з середини XVIII сторіччя. І «імперська метрополія» – якщо вже користуватися терміном ностальгуючих за нею – так само регулярно відмовляла. З цілком зрозумілих причин – остерігаючись «сепаратизму».
З тієї ж причини, між іншим, і до Академії ставилися з підозрою. Усі спроби запровадити сучасні курси та методи навчання гальмувались, дедалі більша увага надавалася «безпечнішим» богословським дисциплінам, при зарахуванні в студенти пріоритет надавався «попівським синам», старшину натомість заоохочували віддавати дітей до російських навчальних закладів, що б ті ставали опорою не Гетьманщини, а імперії.
У 1763 році Гетьманщину взагалі ліквідували. Проте пропозиції про заснування університетів з України продовжували надходити. Але лише тоді, коли в Петербурзі дійшли висновку, що козацька еліта вже надійно «інтегрована» до імперії, влада погодилася розглядати цю ідею хоча б на рівні проєктів. І їх одразу виявилося безліч – серед місць можливого розташування закладів називали і Чернігів, і Новгород-Сіверський, і Ромни, і Лубни… Член спеціальної комісії, створеної міністерством освіти, Федір Янкович у 1802 році запропонував створити університет все ж у Києві, але несподівано зустрів опір Адама Чарторийського, близького приятеля Олександра I і майбутнього міністра закордонних справ імперії.
Чарторийський був одним з адептів так званого «польського плану» – відновлення Речі Посполитої, але під владою царя і в унії з Росією. Демонструвати лояльність до майбутніх підданих він радив на прикладі ставлення до поляків, що вже мешкали в межах імперії – на землях, захоплених ще Катериною II. Зокрема й в галузі освіти. Зрештою, йому вдалося переконати Олександра I підтвердити привілеї Віленського університету (який після ліквідації Ордену єзуїтів певний час називали просто «Вищою школою») та створити Віленську навчальну округу, з переважно польською мовою навчання. Формально її межі визначалися за кордонами губерній, але вона охоплювала терени, що до 1772 року перебували у складі Речі Посполитої, та… Київ. «Попечителем» округи став сам Чарторийський.
Створення університету в самому Києві вимагало б виділення округи і для нього, а відтак ламало увесь план. Тому, не заперечуючи проти створення університету на півдні імперії (з його репутацією освіченого чиновника це було б занадто), Чарторийський підтримав Каразіна – і свій університет отримав український Харків. Втім, для російських чиновників, не посвячених настільки глибоко в геполітичні плани імператорського двору, Віленська округа все одно здавалася завеликою. Тож у 1805 році міністр освіти Петро Завадовський вже вчергове запропонував створити університет у Києві. Чарторийському довелося терміново шукати нову альтернативу – і він її знайшов.
Для задоволення потреб у вищій освіті для мешканців Правобережної України статус вищої школи отримала Волинська гімназія, створена свого часу на основі Кременецького колегіуму (їм теж довгий час опікувалися єзуїти, а перед тим в Кременці існував православний колегіум, заснований ще Петром Могилою). І це було не просто формальна зміна назви. За лічені роки гімназія перетворилася на один з найкращих навчальних закладів Східної Європи – з бібліотекою, «успадкованою» в останнього короля Станіслава II Августа, та ботанічним садом. Як тоді казали «Волинськими Атенами». У 1817 році вища гімназія отримала й «атенську» назву, ставши ліцеєм – але по суті і цей титул був дещо «заниженим».
Показово, що в тому ж році у Києві була закрита Академія. Так і не спромігшись реорганізувати її в університет за загальними лекалами, «імперська метрополія» вирішила, що світська вища школа в давній столиці Русі взагалі «непотрібна». За два роки в її приміщеннях відкрили «Духовну академію», перед цим ґрунтовно «вичистивши» викладацький склад та поповнивши його перевіреними священниками з Петербургу.
«Польский план» на той час вже був реалізований, хоча й лише частково. Створене після перемоги над Наполеоном «Царство Польське» під владою російського імператора не включало в себе землі, що залишилися під владою Пруссії та Австрії, та Краків. Росіянам довелося навіть створювати «альтернативний» університет у Варшаві. Проте найприкріше для самого Чарторийського полягало в тому, що землі на схід від Бугу до складу «Царства Польського» Олександр I вирішив не долучати, залишивши їх звичайними губерніями Росії. Місцеві поляки були цим заскочені і обурені. Почали виникати підпільні революційні гуртки, після викриття одного з яких – просто у Віленському університеті, «попечителю» довелося піти з посади.
Наступний російський імператор – Микола I – навіть не намагався видавати себе за полонофіла. І поляки відповідали йому глибокою антипатією. Все завершилося Листопадовим повстанням 1830 року. Жорстоко придушеним «зразковим малоросом» Іваном Паскевичем. Втім, військовим розгромом справа не обмежувалася. Викорінювати «бунтівний польський дух» імператор взявся навіть у «Царстві Польському», що вже казати про землі, які він вважав «історично російськими». З посад звільняли чиновників і вчителів-поляків чи принаймні тих, хто дозволяв зарахувати себе до прихильників польської самостійності. Навчальні заклади, що «не відповідали високим вимогам» безжально закривали – загалом «під ніж» пішло 245 шкіл. Віленську навчальну округу значно скоротили за розмірами, а в 1832 році разом із закриттям Віленського університету взагалі ліквідували. У 1833 році закрили й Волинський ліцей – в його будівлях невдовзі відкрили… православну духовну семінарію (як кажуть, не Академією єдиною).
Щоправда, з’ясувалося, що звільнених чиновників (та й вчителів власне) треба кимось замінити. А навчального закладу, який міг би готувати «зміну» просто не залишилося (була, звісна Духовна академія, але вона готувала насамперед священників). Ось тоді і згадали про ідею створення університету у Києві. Який, як з’ясувалося з виданого імператором указу, «з давніх років до заснування університету призначений».
Проте до «поширення освіти» цей крок мав дуже віддалений стосунок. І справа не лише в тому, що один світський навчальний заклад відкривали після закриття трьох (Київської Академії, Віленського університету та Волинського ліцею). Від самого початку це був насамперед політичний крок, спрямований на «деполонізацію» та надання «Південно-Західному краю» суто російського характеру. Саме в цьому й полягало спеціальне «призначення» Києва у планах імператора, про яке так патетично міркував він своєму указі. Цікаво, що Сергій Уваров, призначений ним міністр освіти і один з ініціаторів відкриття університету, прямо називав землі Правобережжя, і Київщину зокрема, «колоніями» – що б не казали ті, хто зараз розповідає, що Росія «не заплямувала себе колоніалізмом».
Уварову приписують і слова про те, що університет має стати «розумовою фортецею» поруч із сусідньою військовою на Печерську. За іншою версією, ці слова належать самому Миколі I. Цей імператор взагалі був схильний до військових метафор. І не лише метафор. Не дарма в і літературі за ним закріпилася слава «царя-жандарма». За його правління студентів одягли в мундири і зобов’язали носити шпаги. А під час одного з візитів до Києва він висловив здивування про відсутність в них «шляхетних манер» – після чого студентів почали навчати дисциплінам, що більше личили пажеському корпусу (втім, за Миколи I у Києві відкрили ще й кадетський корпус і інститут шляхетних дівчат).
Показово, однак, що «фортецю» мурували, так би мовити, з «трофейного каміння». Рішення про заснування університету було ухвалено квапливо і усі зацікавлені намагалися реалізувати його якомога швидше (імператор міг і передумати зрештою). Тож ніякого зведення «храму науки» з нуля не могло бути за визначенням. По суті – за давньою традицією – усе необхідне для закладу просто… «віджали». У ліквідованого на той час Волинського ліцею. Автором ідеї називають «попечителя» новоствореного Київського навчального округу Єгора Брадке, на якого ліцей свого часу справив незабутнє враження – насамперед якістю освіти.
Приміщення, звісно, перевезти було неможливо. До того ж його вже встигли пообіцяти іншому «мародеру» – семінарії. Тож його не чіпали. А ось бібліотеку, оранжерею, навіть працівників та викладачів перевезли до Києва. Більше того, на потреби університету «переспрямували» кошти і доходи, призначені для ліцею (долучивши принагідно гроші, що їх виділив купець Павло Демидов, коли почув про плани відкрити університет ще у 1803 році).
Власне, якщо бути точним, то в імператорському указі насправді йшлося навіть не про заснування нового навчального закладу, а саме про «перетворення» Волинського ліцею на Київський університет. В «добровільно-примусовому» порядку. Метод настільки сподобався, що згодом таким же чином «перевезли» до Києва і медичний факультет закритого Віленського університету. Втім, приміщення в «розумової фортеці» теж спочатку були не свої, їх «позичили» вже в киян.
Втім, серед киян і мешканців навколишніх губерній звістка про появу у місті університету викликала неабияке піднесення. Про перетворення краю і давньої столиці Русі під впливом освіти мріяли і українські інтелектуали того часу. Це настрій добре передав у своїй промові на відкритті закладу професор історії і майбутній ректор університету Володимир Цих: «Університет надасть зовсім іншого вигляду цьому місту. Бідолашні халупи, що тісняться одна біля іншої у віддалених частинах міста, перетворяться на великі гарні будівлі, на пустищах, що відокремлюють одну частину міста від іншої, створюють стільки незручностей для мешканців та перешкоджають руху внутрішньої його промисловості, виникнуть прекрасні споруди або гарні гульбища, повний, широкий Дніпро покриється незліченними судами, що везтимуть сюди дорогоцінні твори з усіх куточків Росії. Населення збільшиться, просвіта пошириться на всі класи суспільства».
Доступність освіти для всіх в ті часи, щоправда, була радше побажанням. Вчитися в університеті тоді мали можливість переважно вихідці з шляхти. На Правобережжі – здебільшого польської або ж полонізованої. Відтак студентське середовище і в новому закладі було відповідним. Та й не лише студентське – адже викладачі, які переїхали з Кременця, працювали у звичному для них – а відтак польському дусі, навіть якщо самі не були етнічними поляками. Та й бібліотека Станіслава II Августа – хоч він і був близьким до двору своєї колишньої коханки Катерини II – була зібранням короля Речі Посполитої, а не якось російського вельможі. Отже створення університету з ліцею – яке спочатку здавалося найкращим виходом із ситуації – не просто не працювало на загальну мету, якою були «дополонізація» та утвердження «російськості», а навпаки – живило польські національні почуття.
Втім, і націоналізмом справа не обмежилася. Адже польський національний рух в цей час стрімко «європеїзувався» і «революціонувався». Організація «Молода Польща», що виникла у тісній співпраці з мадзіністами, прагнула залучити мешканців земель, які колись перебували у складі Речі Посполитої, до загальноєвропейського революційного руху. Для цього один з провідників «Молодої Польщі» Шимон Конарський створив на Правобережжі підпільний «Союз польського народу», який вже з 1835 року проводив доволі активну агітаційну роботу – насамперед в колах освіченої публіки та учбових закладах.
В Києві осередок «Союзу» виник вже в наступному році – у приватному пансіоні Петра Боровського, де жили саме гімназисти та студенти. За сприяння господаря пансіону, який також був членом «Союзу», його учасники поширювали революційну літературу та збирали кошти для допомоги ув’язненим польським повстанцям, а згодом вже й київським підпільникам, заарештованим поліцією. Наприкінці 1837 року про підозрілу політичну активність дізналася університетська охорона. Студент Владислав Гордон, який, власне, збирав кошти, поквапився виїхати за кордон – але тепер влада вже знала про небезпеку для себе. Наступного року діяльність «Союзу» була розкрита. Поліції допоміг зрадник серед студентів. В одному лише Києві за цієї справою було заарештовано 115 людей. З них 34 навчалися в університеті.
Суд був швидким, одинадцятьох підпільників засудили до страти, яку Микола I особистим розпорядженням замінив на солдатчину або каторгу. Невдовзі затримали та розстріляли й самого Конарського. Проте факт залишався фактом – в «розумовій фортеці», створеній для виховання взірцевих підданих імперії діяла справжня революційна організація.
Відповідальним за таке неподобство визначили автора ідеї створити університет на базі Волинського ліцею – «попечителя» навчальної округи Брадке, якого квапливо замінили на генерала Сергія Давидова – попри те, що «профільний» міністр Уваров був проти цієї кандидатури. Втім, новий призначенець був позбавлений жодної самостійності і «наводити лад» мав під безпосереднім керівництвом київського генерал-губернатора Дмитра Бібікова, русифікатора просто відчайдушного. Почали з того, що «розумову фортецю», урочисто відкриту лише кілька років тому, імператор своїм розпорядженням… закрив. Так би мовити, на «профілактику». Викладачів та студентів тимчасово перевели в інші заклади. На «дезинфекцію» відвели рік, але зрештою відновили діяльність університету на кілька місяців раніше – і невдовзі додали навіть ще один, медичний факультет. Проте тепер вимоги до його «насельників» були зовсім інші.
Згодом професор Олександр Романович-Славатинський переповідав популярну, вочевидь, в його «альма-матер» байку. Про своєрідну промову Бібікова перед студентами-медиками, в якій він закликав їх займатися будь чим – танцями, картами, залицянням до чужих дружин чи розвагам з повіями – але в жодному разі не політикою, бо за неї «виганятиме з університету без жалю».
Втім, не варто вважати, що йшлося про якусь «деполітизацію» навчального закладу. Аж ніяк. Для влади він залишався «фортецею» у відвойованому краї – нова велика його будівля (теперішній Червоний корпус), зведена у цей час нагадувала про цю «місію» навіть своїм виглядом.
Щоправда, з «цитаделі російськості» треба було вигнати супротивника, запущеного «наївним» Брадке. Почалися «чистки» викладацького складу – цар особисто наказав якнайшвидше «перевести професорів місцевого походження в інші місця, а на їхнє місце перемістити росіян». Досвід викладання у Волинському ліцеї тепер взагалі вважався «вовчим квитком». Від етнічних поляків і навіть росіян, одружених на польках, звільнялися під будь-яким приводом. Кожного нового кандидата з «підозрілими» анкетними даними брати на роботу дозволяли лише за особистої згоди генерал-губернатора, і під його, зрозуміло, відповідальність.
Врешті-решт це дозволило і справді змінити баланс на користь «немісцевих» професорів – хоча повністю завдання імператора виконати було неможливо. Але якщо залучити викладачів з Росії можна було хоча б теоретично, то везти звідти ще й слухачів їхніх лекцій, Бібіков просто не міг. Єдиним способом зменшити «польську присутність» серед студентів залишалося відкриття доступу до освіти вихідців із непривілейованих верств, менше або майже не полонізованих. У цілому краї вони й справді складали більшість. Але з одним уточненням – більшість все одно не російську. Навіть якщо влада імперії й відмовлялася визнавати «малоросів» окремим народом. І вже невдовзі стало зрозуміло, що, приборкуючи польську політичну активність, чиновники-русифікатори насправді відкрили хоча й маленьку, але шпаринку для активності української. За якою буяло справжнє народне «море».
Вже в 1845 році було створене Кирило-Мефодіївське братство. Перша політична організація українців в підросійській Україні. Яка ідейно належала все до того ж кола європейських революціонерів – послідовників Джузеппе Мадзіні, що й «Союз польського народу». Але мала власну, українську програму. І виникла вона в середовищі, щільно пов’язаному саме з Київським університетом.
Капітальний ремонт – попри всі зусилля русифікаторів – миколаївській «фортеці» не допоміг. Та й чи міг допомогти – якщо зводили її в країні, яка ніколи не була «російським краєм», яким так мріяв її побачити «цар-жандарм»?
Олексій Мустафін