28 травня 1570 року Сигізмунд II Август, король польський і великий князь литовський видав привілей, яким підтвердив права і вольності, які Київ мав за магдебурзьким правом. Підстави були більш ніж поважні – адже після Люблінського сейму колишня столиця Русі, після двох сторіч перебування у складі Великого князівства, доволі несподівано для її мешканців опинилася під владою польської корони. Ще й у складі цілком нового державного утворення – Речі Посполитої. Тож прагнення визначити статус міста, хай уже й нестоличного, але все одно важливого для цілої держави, видавалося виправданим і зрозумілим – як для самих містян, так і для володаря.

Сигізмунд II Август

Привілей був складений таким чином, що зрозумілою стає його мета – заспокоїти киян, запевнити, що в їхньому житті нічого не зміниться і усі попередні запевнення королів та великих князів залишаються в силі. Але уважні дослідники при цьому не могли не звернути увагу, що за змістом один з фрагментів документу випадає з цієї «консервативної логіки» (хоч за формою – цілком їй відповідає). Йдеться про пункт, який підтверджує «вольность» міщан обирати собі войта з власного середовища – звісно, за «стародавнім звичаєм», що нібито побутував за попередників Сигізмунда II на польському й литовському престолі.

Печатка Сигізмунда II

От тільки жодних свідчень про подібні вибори до 1570 року у документах, та й джерелах загалом, не зберіглося. Та й посада київського войта насправді була аж ніяк не стародавньою  – згадки про нього зустрічаються не раніше з кінця XV сторіччя. Сучасні українські історики, зокрема Олена Русина та Наталя Білоус (Білоус є автором мабуть найґрунтовнішого дослідження з історії київського самоврядування XV-XVII сторіч) схильні вважати, що й запровадження вона була саме тоді, за правління Олександра Ягеллончика. То ж про який «давній звичай» може йти мова?

Олександр Ягеллончик

Як і у випадку з «магдебургією», впевнена Білоус, йшлося про інститут запозичений із Західної Європи. В середньовічній Німеччині фогтами іменували представників міського сеньйора, що від його імені та за його дорученням виконували у місті певні повноваження, насамперед чинили суд у кримінальних справах. Згодом в «королівських містах» з’явилися й фогти, які відповідали за збір податків та навіть оборону (так звані «міські фогти») – проте й першу, і другу функцію ці посадовці  здійснювали знову ж таки за розпорядженням короля, а тому їх вважали не представниками міської громади, а призначенцями володаря, його васалами, а саму посаду войта – як феод, умовну власність, подібно до того, як умовної власністю шляхтичів вважали надані їм землі.

Габсбурзький намісник Альбрехт Гесслер, кривдник легендарного Вільгельма Телля, був саме фогтом

У Польщі войтами називали засновників міських поселень або ж осіб, на ім’я яких видаваався привілей про заснування міста чи надання йому відповідного права – магдебурзького чи, скажімо, кульмського. Але й тут війт спочатку був королівським васалом, «дідичем» міста. І лише згодом, з посиленням міських рад, деякі з них почали «викупати» цю посаду для своїх представників, «інкорпоруючи» її таким чином до власне міського самоврядування. А ось у Великому князівстві Литовському і Руському в абсолютній більшості випадків войти залишалися саме призначенцями володаря, що, звісно, відповідали за міські справи, але саме як представники великого князя.

Київ (Поділ) та київський замок у XVII сторіччі

Вочевидь саме таким було становище й київського войта з часів вже згаданого Олександра Ягеллончика. Навіть тоді, коли війт перебував в конфлікті з тутешнім воєводою (який мешкав у замку на Горі, тобто формально за межами міста, яке обмежувалося в ті часи Подолом) – це був конфлікт двох державних чиновників, в якому кияни були хоч і зацікавленими, але «вболівальниками».

Сигізмунд I Старий

В 1516 році Сигізмунд I Старий надав Києву повне магдебурзьке право – за віленським зразком. І остаточно вивів з підпорядкування воєводі і громаду, і войта. Але у відносинах з громадою і в судочинстві війт, як і раніше, представляв великого князя (цей зв’язок навіть став щільнішим, бо Сигізмунд I у своєму  привілеї підкреслив, що той підпорядкований особисто монарху, без «проміжної» ланки в особі воєводи). Щоправда, від Вільна до Києва було далеченько, тож при призначенні войта монарх міг виходити з різних міркувань – як військових, так і політичних. І якщо перші з відомих нам київських войтів – Занько Онкович і Ян, чиє прізвище не збереглося, – були «заїжджими» шляхтичами, які отримали посаду за військові заслуги і в сподіванні на їхні здібності облаштувати надійну оборону міста, то вже третій у списку – Іван Черевчей – був поважним київським міщанином. Вочевидь, у цей час великому князю було важливіше знайти спільну мову з місцевою громадою.

Герб Києва початку XVI сторіччя

Іван був першим, але далеко не останнім міщанином на посаді. Надалі у списку войтів ми зустрічаємо Семена Мелешковича (чия родина аж ніяк не поступалася Черевчеям за заможністю, а може й перевершувала їх), і ще одого Черевчея – Василя. Показово, що обидва зазвичай ставали на бік киян в їхніх конфліктах з іншими представниками державної адміністрації. Тож, формально залишаючись на службі великого князя, принаймні деякі войти вже відчували себе насамперед представниками громади. З іншого боку –  й представники шляхти відмовлялися визнавати цих «вискочок» рівними собі (хоча посада войта вважалася цілком собі шляхетською і навіть відкривала представникам інших станів, які її обіймали, шлях до рицарства), що з усією наочністю продемонстрував конфлікт між київським магістратом і маршалком господарським Скуміном Тишкевичем у 1562 році, під час якого слуги Тишкевича побили і колишнього войта Мелешковича, і майбутнього – Черевчея (того, що мав ім’я Василь).

Шляхтич і шляхтянка на малюнку XVI сторіччя

Втім, усе це аж ніяк не свідчить ані про перетворення посади войта на якусь «міську магістратуру», ані про її виборність. Великий князь продовжував на неї призначати, «дозволяючи» охочим звертатися з проханням про призначення. Інша справа, що прохання це могло бути індивідуальним, або ж «колективним» – і до «колективних петицій» звичніше було звертатися саме міщанам (втім, вже згаданий Іван Черевчей все одно звертався до від власного імені).

Сигізмунд I із своїм двором

Та не слід забувати, що в киян був привабливий приклад – міста Польського королівства, де міське самоврядування постало раніше і посади війтів в багатьох випадках були «викуплені» міськими радами (хоча варто зазначити, що й значення цієї посади після викупу суттєво зменшилося). І йшлося не лише про власне польські землі, а й про терени Русі, що волею долі опинилися під владою корони. Обрання войтів міщанами тут було цілком звичною справою. Білоус нагадує, що першим таке право отримали мешканці Сянока вже у 1366 році. А львів’яни отримали відповідний привілей від Владислава II Ягайла у 1378 році.  Звісно, кияни і магдебурзьке право здобули значно пізніше (і за інших обставин), але інформація, що право це може бути настільки широким, вочевидь, до них доходила, і не могла не викликати білої (та й не тільки білої) заздрості.

Львівська печатка XIV сторіччя

Врешті решт, відомо, яку роль у створенні Речі Посполитої зіграли прагнення шляхти Великого князівства здобути права й можливості, які на той час вже були їхніх польських «колег». Міщани, зрозуміло, на рішення сейму вплинути не могли, але їхні прагнення вочевидь грали на користь шляхти, тож вони цілком могли розраховувати отримати «бонуси» й для себе. Цілком можливо, що саме таким «подарунком» і став привілей 1570 року, який насправді не підтвердив, а запровадив виборність київського войта. Якими б словами це запровадження не обґрунтовувалося.

Проголошення Люблінської унії та утворення Речі Посполитої

Заради такої «корисної» справи київські міщани цілком могли й винайти (якщо не казати «вигадати») «стародавній звичай», корені якого сягали ледь не часів Давньої Русі або ж принаймні перших Гедиміновичів. А король – заплющити очі на фантазії підданих (зрештою, він і сам міг вважати це не надмірною ціною за перепорядкування Києва, та й цілої «литовської України» Польщі). Тим більше, що під висловом «стародавні звичаї» його писарі могли насправді розуміти й звичаї зовсім не київські, а тих частин королівства, де магдебурзьке право існувало саме в такому, розширеному вигляді – і не перше століття насправді. Київська політична модель, щоправда, все одно відрізнялася від галицької, а тим більше від власне польської, адже на берегах Дніпра войти не втрачали з часом свій вплив, а навпаки зміцнювали, перетворюючись фактично на градоначальника.

Печатка київського магістрату другої половини XVI сторіччя

Першим київським войтом, обраним за правилами, затвердженими у 1570 році став Гаврило Рой – один з найзаможніших міщан, якщо судити за тогочасними податковими звітами. Проте млинець таки виявився глевким. У 1575 році Роя усунули з посади – за зловживання службовим становищем, порушення закону і безпідставне позбавлення волі ще одного заможного киянина. Але невдалий досвід не став приводом для скасування загального правила – хоча в державі на той час змінилися вже два монархи поспіль. Наступних войтів – Федора Черевчея (брата Василя) і Семена Конашковича – також обрали самі кияни з власного середовища, а король лише затвердив їхній вибір.

Стефан Баторій 

Втім, Конашкович, як можна зрозуміти з джерел, відзначився ще й на полі бою, ще й у такій важливій для всієї Речі Посполитої облозі Полоцька, тож цілком можливо, що Стефан Баторій  (а на той час саме він був польським королем) або ж королівській двір загалом могли сприймати призначення насамперед як нагородження войта за бойові звитяги. Можливо цей приклад став визначальним для наступника Стефана на троні, Сигізмунда III Вази. Бо за його правління київським войтом став не міщанин, а шляхтич Федір Волк. Також нагороджений за бойові заслуги. І не залишилося жодних документів про те, що Волк на посаду був обраний.

Сигізмунд III Ваза

Це був насправді небезпечний для київського самоврядування прецедент. Який, в разі усталення, повернув Київ до статусу початку сторіччя, коли войти були не лише представниками державної влади, а й слухняними виконавцями монаршої волі. І король, судячи з усього, збирався йти саме цим шляхом – це було в характері Сигізмунда III. В 1593 році він знову вирішив призначити войта. Обравши для цього Еразма Стравинського – людину безумовно заслужену й хороброго вояка, який однак аж ніяк не представляв київську громаду.

Підпис Сигізмунда III

Цього разу кияни не змовчали. Відкрито оголосивши про незгоду з королівським рішенням. Більше того, повідомили, що вже провели вибори войта і навіть обрали на посаду одно з найшанованіших (і найзаможніших, зрозуміло) киян – Якова Балику. Для будь-якої іншої європейської країни це виглядало відчайдушним зухвальством. Але в Речі Посполитій, де конфлікти шляхти з королем були регулярними, а право шляхтичів на повстання було оформлено як конституційна норма, до цього ставилися по-іншому. Тож до каральних акцій проти зухвальців не дійшло. Навпаки – кілька тижнів протистояння завершилися цілковитою перемогою киян. Король визнав войтом Балику. І надав йому відповідний привілей.

Будівля київської ратуші за часів Речі Посполитої

Як не крути, але це була справжня революція. Хоч і на комунальному рівні. Бо одна справа домогтися – здебільшого хитрощами та інтригами – згоди монарха на вибори міського очільника, і зовсім інша – відстояти це право у відкритому протистоянні з ним. Саме після цього війт остаточно перетворився з державного посадовця на очільника громади, тогочасного міського голову. І залишався ним аж до скасування магдебурзького права у XIX сторіччі.

Шляхетський герб Абданк, який Яків Балика використовував під час перебування на посаді войта

Яків Балика, між іншим, став засновником цілої династії київських очільників, які зазвичай стояли на чолі так званої «православної» партії (демократія, навіть така недосконала, як тодішня київська, як бачимо, схильна до міжпартійної боротьби), що протистояла умовній «партії прихильників унії» на чолі з родиною Ходик – ще тих спритників, за твердженням Володимира Антоновича, першого системного дослідника політичної історії Києва тих часів.

Між іншим, одним з нащадків Еразма Стравинського був всесвітньо відомий композитор Ігор Стравинський, який своїм родовим гніздом вважав волинський Устилуг

Один із синів Якова – Богдан – невдовзі взяв участь у поході на Москву, про який залишив дуже цікаві (а головне – відверті) спогади. Втім, кар’єра Стравинського невдачею в Києві теж не завершилася. Він також воював на сході, навіть побував останнім литовським комендантом московського Кремля – перед його здобуттям військом князя Пожарського. Певний час Стравинського тримали у полоні в Нижньому Новгороді, та зрештою він повернувся додому. І навіть отримав від короля маєтки в різних частинах королівства та посаду новгород-сіверського та чернігівського підкоморія. Сигізмунд III все ж вмів бути вдячний вірним йому людям.

Олексій Мустафін