Висновок експертної ради Українського інституту національної пам’яті, який визнав вулиці названі на честь Міхаіла Булгакова, а також встановлені на його честь пам’ятники та пам’ятні знаки символами російської імперської політики, викликав справжню бурю коментарів у соцмережах, значна кількість яких зводилася до закликів «прибрати руки» від «великого письменника, народженого в Києві».
Цікаво, що інші висновки тієї ж ради, наприклад щодо згадок Міхаіла Глінки (так, їх теж визнали «мітками» імперської політики) чи Ніколая Пирогова (тут «криміналу» не знайшли) пройшли майже непоміченими. І це лише підкреслює, що реакція викликана не так самим документом, як згадкою певного прізвища.
Люди, які все ж вирішили ознайомитися з текстом висновку, чи не найбільше обурювалися тим, що його автори нібито ототожнюють письменника з його персонажами. Ось ті, мовляв, може й українофоби, але до чого тут сам Булгаков?
Що ж, підемо далі за цією логікою. І запитаємо, чи можна ототожнювати письменника… з міфом про нього? Адже світ символів – це радше про легендарне, аніж про реальне! У випадку з Булгаковим відрізняти ці явища ще важливіше – адже «булгаковські міфи» (принаймні як масове явище) остаточно сформувалися мало чи не через півстоліття після його смерті. В той час як багато що змінилося навіть не за п’ятдесят років, а вже за кілька наступних десятиріч.
Досить лише порівняти гайдаївський фільм за мотивами «Івана Васильовича» із власне булгаковським текстом. Показово, втім, що режисер найвідоміших радянських комедій навіть прізвище Булгакова вагався ставити у титри – той усе іще вважався «незручним» автором.
Інші екранізації булгаковських творів – «Бігу» і «Днів Турбіних» – стали можливі десь між «Пригодами невловимих», «Ад’ютантом його світлості» та «Ходінням по муках». Тобто в загальному річищі моди на своєрідну естетизацію «білогвардійщини», яка поширювалася в 70-х під умовним гаслом «російське поле, я твій тоненький колосок», – тобто суперники більшовиків у фільмах все ще залишалися ворогами, але при цьому були патріотами Росії, визнавали свої «помилки» та поверталися в «обійми батьківщини».
Звісно, що про українських супротивників більшовиків – навіть тих, хто, як Юрій Тютюнник, формально перейшов на радянський бік, нічого подібного знімати й не думали. Бо батьківщина в радянському кіно на той час була лише одна. СРСР. А фактично – Росія. І співали у ньому не про українське, а про «російське поле». Навіть якщо події фільму розгорталися в причорноморських степах.
Іронія долі полягала в тому, що звичайна радянська публіка на той час вже звикла ігнорувати ідеологічні застереження, тож просто насолоджувалася виправкою фактично «відмитих» з найвищого дозволу «золотопогонників», які відтепер сприймалися як цілком прийнятна альтернатива переможцям-комуністам. Потім це вилилося в безкінечні співи про «поручиків Голіциних» і «господ–офіцерів», які зрештою виплекали реконструкторів на кшталт Гіркіна.
«Дні Турбіних», звісно, були не про абстрактний «південь Росії», а про цілком конкретний Київ. Але показово, що навіть будинок, в якому на Андріївському узвозі квартирували Булгакови і куди автор «Білої гвардії» «вселив» своїх героїв, перевідкрив заново Віктор Некрасов, російський літератор, якого врешті-решт просто вислали до української столиці. До пошуків його підштовхнув мхатівський спектакль, яким Некрасов був зачарований. Кияни ж у більшості своїй лише знизували плечима, їм Булгаков був фактично невідомий.
Втім, краєзнавство в столиці УРСР тоді взагалі було специфічним. Навіть я пам’ятаю, що на радянському плані Києва зазвичай позначали лише два монументи діячам «дорадянської доби» – князю Володимиру і гетьману Богдану. Далі було суцільне «минне поле». А Булгаков був все ж московським письменником, не розстріляним навіть, тож згадувати про нього було принаймні безпечніше. До того ж 1500-річчя Києва було на носі, вимагали урізноманітнювати екскурсійну програму…
Булгаковські твори, які були просякнуті сарказмом щодо радянської дійсності – «Майстер і Маргарита», «Собаче серце», «Рокові яйця» – ще кілька десятиріч поширювалися все ще напівпідпільно. І це створювало навколо них ореол «забороненого плоду». Хоча насправді антирадянський дух не заважав цим творам бути цілком просталінськими, бо фігура «кремлівського горця» вгадується в тих персонажах, які так чи інакше «відновлюють справедливість» – від Воланда до загадкового пацієнта, що забезпечує професора Преображенського «папірцем-бронею».
Втім, радянська інтелігенція цінувала їх, звісно, зовсім не за це. І для багатьох сучасних «захисників Булгакова» – це радше данина їхньому минулому (так, «спільнорадянському», але іншого в них, вочевидь, і не було, а Булгакова тоді читали, між іншим, навіть в інших країнах «соціалістичного табору»), ностальгія за молодістю, за тим «п’янким повітрям свободи», яке вони чи не вперше вдихнули, отримавши від знайомого саморобно переплетений примірник «Майстра і Маргарити» чи «Собачого серця». Погодитися з тим, що їхній улюблений письменник – імперець та українофоб, вони не можуть за визначенням, це для них зрада самого себе тридцятирічної чи сорокарічної давності.
І ще один міф, але вже суто місцевий, був насправді пов’язаний з тим, що певній частині мешканців України саме Булгаков дав відчути себе «особливими». До того ж не прикладаючи для цього особливих зусиль. Навпаки – треба було залишатися такими, якими були завжди. Розмовляти, скажімо, лише російською. Або ж «не любити пролетаріат». Досить було ототожнити себе з відповідними булгаковськими персонажами – і все, ви були «в доміку».
Звісно, неприємно, коли україномовний сусід жартує, що «язик є і й у корови», та запитує в тебе, як російською буде «олія», якщо «масло» – це «масло». Але ж у відповідь завжди можна згадати турбінських «котів» і «китів»! І тим більше некомфортно, коли в тебе так брутально відбирають виданий самому собі квіток у «клуб обраних» – і хто? – якійсь «самозвані експерти» з якогось УІНП! Скривджені у своїх «найкращих почуттях» київські «булгаковці» й сьогодні називають своїх опонентів «шариковими» і «швондерами», натякаючи, вочевидь, на власну «блакитну кров» та звичку їсти оселедець неодмінно з водкою. Та й як не відчути себе в «оточенні невігласів» якщо не білою, то принаймні добре відбіленою культурною «гвардією»?
Тож чи варто дивуватися, що, коли Олександр Роднянський вирішив продюсувати нову екранізацію «Білої гвардії» з пореченковим в ролі Мишлаєвського, ми дізналися не лише про те, що «творці» побачили щось «непристойно схоже» між карикатурними булгаковськими петлюрівцями та політикою Ющенка, а й що сам Олександр Юхимович в якомусь студентському спектаклі якось грав Шервінського. Ну, не у «Василісу» ж йому було перевдягатися!
Тоді ж Роднянський щось говорив ще й про «культуру, що оберігає людину від звірства». Звісно, то було до Маріуполя та Бучі, але «оберігати» він збирався саме «Білою гвардією». Яку, мовляв, і «адаптувати не потрібно».
Що ж, можна і не адаптувати. А просто подивитися на цю історію не з середини, а ззовні. Що ми тоді побачимо?
Колонізаторів, які настільки зручно облаштувалися в чужому домі, що вважають його своїм. Але раптом бачать, що справжні господарі з цим аж ніяк не згодні. Драму загибелі ілюзорного світу «французьких булок» (ой, вибачте, «оселедця з водкою»), який несподівано для нього поглинає стихія справжньої країни, соками якої цей світ «російського Києва», живився протягом кількох «золотих» десятиріч. Національну та соціальну ненависть, що зрештою вирвалася на волю. Героїв, які можливо й відчувають свою приреченість, але вперто не розуміють її причин.
Цікаво, що навіть висміяний Булгаковим Скоропадський це розумів. Зрозуміли й більшовики. Вони в автора «Білої гвардії» здебільшого залишаються за кадром – але ж ми знаємо, що надалі була українізація, значною мірою вимушена й спрямована на приборкання цієї національної стихії. Проте «колу Турбіних» зрозуміти, в якій країні вони опинилися, як то кажуть, «не дано».
Звісно, можна запитати, а чи була в них, або ж у цілком реальної родини Булгакових альтернатива? Відповідь є. І зовсім не гіпотетична. Вже за півстоліття до того етнічні поляки Володимир Антонович та Тадей Рильський зробили свій вибір – на користь народу серед якого жили. Могли подібний вибір зробити й вихідці з Брянщини чи Орловщини? Чи хоча б не долучатися до нищення, плюндрування та висміювання «тубільців»? Могли. Було б бажання. Але бажання якраз і не з’явилося. Натомість продовжувала душити ненависть до «миленької України», нібито «створеної» гетьманом (ну, хоч не Леніним).
Власне, навіть те, що булгаковські Турбіни врешті-решт «кинулися» на бік Совнаркому (так само як і сам письменник з часом писав сльозні листи тому ж «радянському уряду») – це лише відчайдушне намагання врятуватися та знайти хоч якусь силу, здатну придушити оцю ворожу для них «петлюрівську» масу. Надія їхня, втім, теж була ілюзорною, бо «біла гвардія» замість порятунку так само «пішла під ніж» етнічно можливо й близьких до неї, проте соціально аж ніяк, більшовиків. Але то сталося в майбутньому, за межами і п’єси, і роману.
Звісно, Булгаков не тотожний своїм персонажам – можемо погодитися з цією тезою. Але він неприховано був на їхньому боці. Воно й зрозуміло – як каже навіть один з критиків висновків експертної ради УІНП – очікувати від людини його культури і середовища чогось іншого було б дивно». Ну, не він один. Маргарет Мітчелл, зрештою, теж співчувала Півдню і конфедератам. Хоча ті програли ще до написання нею роману. Катастрофою завершилася й історія булгаковської «білої гвардії», і «російського Києва» загалом. Автор «Днів Турбіних» теж про це знав, якщо не бачив на власні очі.
І тут запитання, звісно, не до покійного Булгакова. Він точно не відповість. А до нинішніх його «захисників», які перевдягаються в Турбіних, Мишлаєвських і Шервінських. Пані та панове, ви справді «хочете повторити»?
Олексій Мустафін
