Історик, публіцист, журналіст та медіаменеджер Олексій Мустафін спеціально для kyiv24.news розмірковує, чому Київська митрополія православної церкви не провела календарну реформу ще 400 років тому і як московська церква стала канонічною.

У вересні 2023 року Українська Греко-католицька церква і Православна церква України нарешті перейшли на новий календар, який виправляє помилки юліанського календаря, створеного ще за часів Стародавнього Риму. Цей перехід, щоправда, міг відбутися… ще 440 років тому.

Засідання комісії із проведення календарної реформи, створена Григорієм XIII

У жовтні 1582 року відповідний універсал видав король польський і великий князь литовський та руський Стефан Баторій (той самий як «узаконив» козацтво). Монарх виходив з того, що переваги нового календаря очевидні і його сприймають усі його піддані, незалежно від їхнього віросповідання.

Стефан Баторій

Але проблема полягала в тому, що ініціатором календарної реформи був папа римський Григорій XIII. З іншими християнськими церквами – як протестантськими, так і православними він свої дії не узгоджував. І ті сприйняли новації, як чергову спробу католиків утвердити своє домінування.

Григорій XIII

Патріарх Константинопольський Єремія II  одразу виступив проти. Вже невдовзі його підтримав патріарх олександрійський Сильвестр. Разом вони направили листа до князя Василя-Костянтина Острозького, якого вважали найвпливовішою фігурою православної громади Речі Посполитої із закликом до одновірців твердо триматися звичного, юліанського календаря. За кілька місяців такі ж листи були спрямовані Київському митрополиту і громадам окремих міст Русі та Литви.

Єремія II

Розуміючи, що ситуація загострюється, папський нунцій Альберто Болоньєтті зустрівся з князем Острозьким і спробував йому довести необхідність реформи. Князь до теологічних аргументів поставився прохолодно, бо не вважав себе богословом, але погодився, що треба прагнути до порозуміння усіх християн, і навіть пообіцяв, що спробує вмовити патріархів піти на компроміс. Слова свого він дотримав, але православні очільники залишилися непохитними. Восени 1583 року проти нового календаря виступив і скликаний Єремією II собор.

Василь-Костянтин Острозький

Напруга зростала. Чимало католиків були готові впровадити рішення папи і короля силою. У Львові члени капітулу намагалися зачиняти православні церкви, аби не допустити святкування Різдва в «неурочний час». Їхні парафіяни чинили опір, а львівський православний єпископ Гедеон Балабан оскаржив дії надміру завзятих католиків у суді. Заворушення поширилися й іншими містами, зіткнення, зокрема, сталися у Луцьку і Полоцьку (де ініціатори були вже православні).

Гедеон Балабан

У справу змушений був врешті решт втрутитися король.  У січні 1584 року він видав новий універсал, в якому роз’яснив, що календар є обов’язковим лише у світських справах, реформа не передбачає жодної заборони богослужінь, а вірні кожної конфесії можуть визначати час своїх святкувань самостійно, у згоді з очільниками своїх церков. А львівський конфлікт був влагоджений мировою угодою, укладеною в травні наступного року на сеймі у Варшаві – за участю все того ж Василя-Костянтина Острозького.

Засідання сейму Речі Посполитої

Тим часом османський султан Мурад III, стривожений незвично інтенсивним спілкуванням Єремії II з християнами за межами його імперії і підозрюючи його у змові з папою (треба сказати, абсолютно безпідставно), наказав патріарха заарештувати і відправити в ув’язнення на острів Родос. Замість Єремії II на патріарший престол був зведений лояльніший володарю Пахомій II. Який звинуватив попередника… у надмірній поступливості католикам у «календарній справі».

Мурад III

Коли новини зі Стамбулу дійшли до Рима, там виник несподіваний план. Визволити Єремію II з-під варти і переконати перенести свою резиденцію з «небезпечного» Стамбула до якоїсь християнської держави – тієї ж Речі Посполитої, наприклад, православні якої перебували під його омофором. Папський легат Антонію Поссевіно, який теж контактував з князем Острозьким, одразу ж запропонував для облаштування патріарха Київ – воєводою якого, власне, і був князь.

Антонію Поссевіно

Зрозуміло, що й самому Василю-Костянтину цей план припав до душі – адже переїзд патріарха на береги, ще й за його особистого сприяння, підняв би авторитет князя на нечувану висоту. Київський вселенський патріархат і зараз звучить неймовірно, що вже казати про XVI сторіччя.

Не було великим секретом що князь мріяв про корону і в 1572 році ледве не став королем Речі Посполитої – завадило, подейкували, саме його православ’я. Але православний патріарх, що мешкав на підконтрольних йому землях, навряд чи міг би відмовитися його коронувати. А там і до відродження Руського князівства було недалеко – з династією Острозьких на чолі, чом би й ні?

Герб князів Острозьких

Втім, втілити усі ці плани в життя не вдалося. Зрештою, Єремія II залишився на Родосі і від переїзду відмовився. Зрештою, якби він і погодився, патріархом вже був Пахомій II, і справа взагалі могла завершитися появою двох православних очільників і навіть новим розколом.

Повернувся на патріарший престол Єремія II лише через кілька років. І таки приїхав на Русь – це був перший візит очільника Константинопольської церкви в історії. Але про переїзд і перенесення резиденції вже не йшлося. Відвідини мали здебільшого ознайомчий характер. Православні братства, що в цей час постали і містах України, Білорусі та Литви, братства сподівалися на допомогу патріарха у врегулюванні  їхніх конфліктів із місцевими ієрархами.  А патріархату потрібні були гроші – і на допомогу вірних України він також розраховував.

Друкарський символ Львівського православного братства

Вже під час перебування на українських землях Єремія II вирішив заїхати до Москви. Попросити грошей в тамтешнього царя Федора I. А принагідно сподівався врегулювати нарешті відносини з тамтешньою церквою, що самочинно відкололася від вселенського патріархату 1456 році і відтоді «перебувала в розколі».

Федір I

В Москві, щоправда, остерігалися, що їх повернуть під владу київських митрополитів, а ще більше злякалися планів перенесення до Києва резиденції вселенського патріарха. Тож варто було Єремії II перетнути московський кордон, як його, по суті, взяли під варту і не відпускали доти, доки він не визнав московську церкву канонічною, а її очільника Йова Старицького – патріархом, п’ятим у переліку вищих православних ієрархів.

Йов Старицький проводить церковну службу

Вирвавшись з московського полону, патріарх повернувся до України і почав з подвійною енергією наводити лад у справах Київської митрополії. Дійшло до того, що навіть митрополита Онисифора Дівочку він усунув з посади, замінивши його Михайлом Рогозою.

Михайло Рогоза

По суті, Єремія II став на бік братств – в їхній боротьбі із замкненими на собі церковними елітами. Важливим інструментом в його руках стала ставропігія – тобто пряме, оминаючи місцевих ієрархів, підпорядкування патріаршому престолу. Ставропігію отримували і братства, і громади ченців, зокрема й Києво-Печерський монастир.

Києво-Печерський монастир у XVII сторіччі

Серед ієрархів, втім, було чимало протеже князя Острозького. Таких, наприклад, як володимирський і берестейський єпископ Іпатій Потій. Вочевидь, багатьох з них він залучив і до справи можливого порозуміння з католиками, до якого почав схилятися після того, як зазнав невдачі план перенесення до України резиденції вселенського патріарха.

Іпатій Потій

Подейкували, що тепер в його планах було перетворення на новий патріархат… самої Київської митрополії, але вже під омофором папи римського. А здійснити цей проєкт можна було лише через унію – звісно на умовах самого князя.

Проте ієрархи, роздратовані тиском на них з усіх боків, вирішили врешті-решт укласти унію з Римом на власних умовах, за спиною не лише Константинополя, а місцевих братств та самого Василя-Костянтина. Фінальні перемовини велися від князя в таємниці. І результатом він був відверто заскочений.

Руїни церкви св. Миколая у XIX сторіччі. Місце проголошення Берестейської унії

Утвердження умов об’єднання з католицькою церквою відбулося на Берестейському соборі у 1596 році. Обурений князь у тому ж місці зібрав супротивників унії, але зупинити перехід більшості ієрархів на чолі із самим митрополитом Михайлом Рогозою під владу римського понтифіка не зміг.

Грамота із рішеннями Берестейського собору

 

Втім, однією з умов такого переходу було збереження східного обряду. А разом з ним  — і юліанського календаря. І з намагання відстояти який, вся ця історія і почалася. Зі «старим» календарем залишилися й ті українці, які воліли і надалі бути православними та вірними Константинопольського патріархату.

Учасники Константинопольського собору 1923 року

За іронією долі Константинопольська церква згодом таки провела власну календарну реформу. Її новий календар — схожий на григоріанський, але все ж відрізняється від нього і вважається досконалішим. Ухвалили це рішення в 1923 році – рівно за сто років до відмови від юліанського календаря і ПЦУ, і УГКЦ.