У вересні 2023 року Українська Греко-католицька церква і Православна церква України нарешті перейшли на новий календар, який виправляє помилки юліанського календаря, створеного ще за часів Стародавнього Риму. Цей перехід, щоправда, міг відбутися… ще 440 років тому.
У жовтні 1582 року відповідний універсал видав король польський і великий князь литовський та руський Стефан Баторій (той самий як «узаконив» козацтво). Монарх виходив з того, що переваги нового календаря очевидні і його сприймають усі його піддані, незалежно від їхнього віросповідання.
Але проблема полягала в тому, що ініціатором календарної реформи був папа римський Григорій XIII. З іншими християнськими церквами – як протестантськими, так і православними він свої дії не узгоджував. І ті сприйняли новації, як чергову спробу католиків утвердити своє домінування.
Патріарх Константинопольський Єремія II одразу виступив проти. Вже невдовзі його підтримав патріарх олександрійський Сильвестр. Разом вони направили листа до князя Василя-Костянтина Острозького, якого вважали найвпливовішою фігурою православної громади Речі Посполитої із закликом до одновірців твердо триматися звичного, юліанського календаря. За кілька місяців такі ж листи були спрямовані Київському митрополиту і громадам окремих міст Русі та Литви.
Розуміючи, що ситуація загострюється, папський нунцій Альберто Болоньєтті зустрівся з князем Острозьким і спробував йому довести необхідність реформи. Князь до теологічних аргументів поставився прохолодно, бо не вважав себе богословом, але погодився, що треба прагнути до порозуміння усіх християн, і навіть пообіцяв, що спробує вмовити патріархів піти на компроміс. Слова свого він дотримав, але православні очільники залишилися непохитними. Восени 1583 року проти нового календаря виступив і скликаний Єремією II собор.
Напруга зростала. Чимало католиків були готові впровадити рішення папи і короля силою. У Львові члени капітулу намагалися зачиняти православні церкви, аби не допустити святкування Різдва в «неурочний час». Їхні парафіяни чинили опір, а львівський православний єпископ Гедеон Балабан оскаржив дії надміру завзятих католиків у суді. Заворушення поширилися й іншими містами, зіткнення, зокрема, сталися у Луцьку і Полоцьку (де ініціатори були вже православні).
У справу змушений був врешті решт втрутитися король. У січні 1584 року він видав новий універсал, в якому роз’яснив, що календар є обов’язковим лише у світських справах, реформа не передбачає жодної заборони богослужінь, а вірні кожної конфесії можуть визначати час своїх святкувань самостійно, у згоді з очільниками своїх церков. А львівський конфлікт був влагоджений мировою угодою, укладеною в травні наступного року на сеймі у Варшаві – за участю все того ж Василя-Костянтина Острозького.
Тим часом османський султан Мурад III, стривожений незвично інтенсивним спілкуванням Єремії II з християнами за межами його імперії і підозрюючи його у змові з папою (треба сказати, абсолютно безпідставно), наказав патріарха заарештувати і відправити в ув’язнення на острів Родос. Замість Єремії II на патріарший престол був зведений лояльніший володарю Пахомій II. Який звинуватив попередника… у надмірній поступливості католикам у «календарній справі».
Коли новини зі Стамбулу дійшли до Рима, там виник несподіваний план. Визволити Єремію II з-під варти і переконати перенести свою резиденцію з «небезпечного» Стамбула до якоїсь християнської держави – тієї ж Речі Посполитої, наприклад, православні якої перебували під його омофором. Папський легат Антонію Поссевіно, який теж контактував з князем Острозьким, одразу ж запропонував для облаштування патріарха Київ – воєводою якого, власне, і був князь.
Зрозуміло, що й самому Василю-Костянтину цей план припав до душі – адже переїзд патріарха на береги, ще й за його особистого сприяння, підняв би авторитет князя на нечувану висоту. Київський вселенський патріархат і зараз звучить неймовірно, що вже казати про XVI сторіччя.
Не було великим секретом що князь мріяв про корону і в 1572 році ледве не став королем Речі Посполитої – завадило, подейкували, саме його православ’я. Але православний патріарх, що мешкав на підконтрольних йому землях, навряд чи міг би відмовитися його коронувати. А там і до відродження Руського князівства було недалеко – з династією Острозьких на чолі, чом би й ні?
Втім, втілити усі ці плани в життя не вдалося. Зрештою, Єремія II залишився на Родосі і від переїзду відмовився. Зрештою, якби він і погодився, патріархом вже був Пахомій II, і справа взагалі могла завершитися появою двох православних очільників і навіть новим розколом.
Повернувся на патріарший престол Єремія II лише через кілька років. І таки приїхав на Русь – це був перший візит очільника Константинопольської церкви в історії. Але про переїзд і перенесення резиденції вже не йшлося. Відвідини мали здебільшого ознайомчий характер. Православні братства, що в цей час постали і містах України, Білорусі та Литви, братства сподівалися на допомогу патріарха у врегулюванні їхніх конфліктів із місцевими ієрархами. А патріархату потрібні були гроші – і на допомогу вірних України він також розраховував.
Вже під час перебування на українських землях Єремія II вирішив заїхати до Москви. Попросити грошей в тамтешнього царя Федора I. А принагідно сподівався врегулювати нарешті відносини з тамтешньою церквою, що самочинно відкололася від вселенського патріархату 1456 році і відтоді «перебувала в розколі».
В Москві, щоправда, остерігалися, що їх повернуть під владу київських митрополитів, а ще більше злякалися планів перенесення до Києва резиденції вселенського патріарха. Тож варто було Єремії II перетнути московський кордон, як його, по суті, взяли під варту і не відпускали доти, доки він не визнав московську церкву канонічною, а її очільника Йова Старицького – патріархом, п’ятим у переліку вищих православних ієрархів.
Вирвавшись з московського полону, патріарх повернувся до України і почав з подвійною енергією наводити лад у справах Київської митрополії. Дійшло до того, що навіть митрополита Онисифора Дівочку він усунув з посади, замінивши його Михайлом Рогозою.
По суті, Єремія II став на бік братств – в їхній боротьбі із замкненими на собі церковними елітами. Важливим інструментом в його руках стала ставропігія – тобто пряме, оминаючи місцевих ієрархів, підпорядкування патріаршому престолу. Ставропігію отримували і братства, і громади ченців, зокрема й Києво-Печерський монастир.
Серед ієрархів, втім, було чимало протеже князя Острозького. Таких, наприклад, як володимирський і берестейський єпископ Іпатій Потій. Вочевидь, багатьох з них він залучив і до справи можливого порозуміння з католиками, до якого почав схилятися після того, як зазнав невдачі план перенесення до України резиденції вселенського патріарха.
Подейкували, що тепер в його планах було перетворення на новий патріархат… самої Київської митрополії, але вже під омофором папи римського. А здійснити цей проєкт можна було лише через унію – звісно на умовах самого князя.
Проте ієрархи, роздратовані тиском на них з усіх боків, вирішили врешті-решт укласти унію з Римом на власних умовах, за спиною не лише Константинополя, а місцевих братств та самого Василя-Костянтина. Фінальні перемовини велися від князя в таємниці. І результатом він був відверто заскочений.
Утвердження умов об’єднання з католицькою церквою відбулося на Берестейському соборі у 1596 році. Обурений князь у тому ж місці зібрав супротивників унії, але зупинити перехід більшості ієрархів на чолі із самим митрополитом Михайлом Рогозою під владу римського понтифіка не зміг.
Втім, однією з умов такого переходу було збереження східного обряду. А разом з ним — і юліанського календаря. І з намагання відстояти який, вся ця історія і почалася. Зі «старим» календарем залишилися й ті українці, які воліли і надалі бути православними та вірними Константинопольського патріархату.
За іронією долі Константинопольська церква згодом таки провела власну календарну реформу. Її новий календар — схожий на григоріанський, але все ж відрізняється від нього і вважається досконалішим. Ухвалили це рішення в 1923 році – рівно за сто років до відмови від юліанського календаря і ПЦУ, і УГКЦ.
