І з вином кияни познайомились дуже давно. Свого винограду, принаймні, з якого можна було робити вино, за князівських часів у місті не було. Його завозили купці, які мандрували Дніпром старим торговельним шляхом «з варяг у греки». Напій цей був хоч і дорогий, але скуштувати його хоч раз у житті мав змогу кожен киянин. У князівських же та боярських палатах вино було завжди. Пили його з дорогих скляних кубків – їх, між іншим, і досі знаходять під час розкопок археологи.

Кожен, кому наливали, повинен був допити вино до кінця, адже поставити цей кубок можна було лише догори дриґом. Часи минали, і десь у XIV-XV століттях Київ почав занепадати, а разом із загальним занепадом трохи забулася й культура вживання вина.

Київський замок. Малюнок Абрагама ван Вестерфельда (1651)

Уже в XVI-XVII століттях виноградні вина в Києві вживали лише багаті люди – купці та члени магістрату. Пересічні ж міщани задовольнялися простим хлібним вином. Сучасною мовою кажучи – горілкою. Напій цей був доволі грубим та смердючим і великосвітській бесіді не сприяв. Тому в міщанських домах, у яких збиралися заради душевної компанії, на стіл ставили не хлібне вино, а варенуху – напій із прянощів, меду та горілки. Місто потроху заліковувало рани, що йому завдала доба Руїни, і вже за часів митрополита Петра Могили в XVII столітті Київські монастирі взялися за власне виноградарство. Працелюбні монахи примудрилися самотужки адаптувати грецькі виноградні лози до київського клімату. З того винограду вдавалося виробляти пристойну кількість вельми непоганого вина.

Петро Могила (1597—1647) — виходець із «кола православних інтелектуалів»

Виноградарство настільки захопило киян, що вже невдовзі майже всі сонячні схили пагорбів були вкриті виноградними лозами. Найбільшим же з київських виноградників був Печерський. Розташовувався він поблизу дальніх печер за церквою Різдва Богородиці. Цей храм, до речі, мав іншу назву – Храм Богородиці Марії на виноградній горі. Велетенські виноградники росли й поблизу Микільського монастиря поруч з Аскольдовою могилою.

Долучився до київського виноробства й російський цар Петро Перший. У XVIII столітті він влаштував велику плантацію на схилах теперішнього міського парку. Частину території в тому саду пристосували для прогулянок міщан, через це сади почали називати – Государевими. З тутешнього винограду теж робили непогані вина.

Царський палац наприкінці ХVІІІ ст. Гравюра з рис. І. Сергєєва

На жаль, золотий вік київських вин закінчився порівняно швидко. Після завоювання Криму та Валахії до імперії почали завозити у великій кількості іноземні вина. Тож малорентабельні київські виноградники стали згортати й невдовзі про київські вина забули зовсім. І нині ми навіть не можемо уявити, якими ж вони були на смак. Виготовлені великим трудом у XVII столітті лози – здичавіли. Їхні рештки ще наприкінці XIX століття відшукав поблизу Андріївського узвозу вчений-садівник Осіпов.

Києво-Печерська лавра. Знімок кінця XIX ст.

Забувши про свої старі вина, кияни спершу перейшли на кримські та кавказькі, а потім призвичаїлися до іноземних. Захоплення іноземним вином у Києві у XVIII-XIX століттях набуло характеру масового психозу. Усі кияни, як один, готові були пити паскудні вина, аби на них були іноземні етикетки. Найкращим вином у ті часи вважалось Токайське. У міському побуті це дороге угорське вино особливо не прижилося. Його здебільшого пили люди заможні та шляхетні, щоб продемонструвати своє багатство та вишуканий смак. У тому ж XVIII столітті невдовзі після смерті французького короля Людовіка XIV гурмани запровадили моду на шампанське, що винайшов монах Периньйон.

До російської імперії перша партія цього вина потрапила з французьким посланцем. За легендою, українці приохотитися до нього лише в 1760 році завдяки відкритим обідам, банкетам та прийомам у будинку графа Кирила Розумовського. І вже зовсім скоро шампанське почали подавати на рівні з токайським вином на бенкетах у київському магістраті.

Ось що про це писав магістрацький райца, тобто радник, Василь Балабуха: «Коли тільки він зібрати надумає компанії альбо бал зробить, альбо коли для веселощів і проїздиться з компанією, то всі на те їстивні та питні припаси, і особливо вина. Угорське, шампанське, французьке та до найменшої речі, все купляють з магістрацької суми. А щоб приховати це збавляють по книгах купівлю та продаж вина».

Згадується шампанське й у відомому Плачу лаврських монахів. Виявляється, ченці теж встигли звикнути до цього вина й після конфіскації в них у 1786-му році земель, побоювалися що тепер замість вина-шампанського, їм доведеться пити просту воду. У ресторанах та столових залах кращих трактирів Києва в ті часи легко було можна замовити дорогі закордонні напої – шампанське, бургундське, Матео та Лаффіт.

У простіших закладах пропонували начебто ті самі вина, але за значно нижчою ціною. Секрет був у тому, що то були справжнісінькі підробки, як тоді про них жартували: шампанське найкраще німецької роботи та бургундське з 10-ю частиною рому перевареного із цукром. Ось що писали про винні підробки в тодішній пресі: «Модера бывает разных сортов, настоящая, самая настоящая, гешпанская. Из них только гешпанская фабрикуеться на Васильевском острове. А остальные сорта по большой части в москве».

Найцікавішим було те, що ні для кого походження цих вин не було секретом. Як писали організатори всеросійського промислового ярмарку в москві в 1882-му році: «Отечественный потребитель превозносил до небес иназемное виноделие и презрительно отворачивался от своего. Большинство русских потребителей даже предпочитают поддельные вина с етикетками: Мадера, Херес, Пардо, натуральным Крымским и Кавказским винам. Даже вполне самостоятельные виноделы приноравливаясь ко вкусу публики прибавляют на бутылках к названию своей фирмы иностранное название, смотря по сорту винограда. Хотя эти вина отличаются от иностранных вин, названия которых они носят».

Будинок Штейнгеля

У Києві ще досі зберігся будинок, у якому в давнину продавали одні з найкращих у місті вин. Це готичний будинок Барона Макса Штейнгеля поблизу золотих Воріт на Ярославовому Валу. Тут продавали найкращі в місті червоні вина з Кавказького маєтку Туішхо. Напій продавали в пляшках та на розлив з величезних діжок, які було видно крізь великі скляні двері магазину. Без Туішхо з Підвальної (саме так колись називався Ярославів Вал) не обходились жодні інтелігентні посиденьки. Кращі й дорожчі вина підроблялись, тому Барон Штейнгель неодноразово застерігав киян від підробок.

Хорошими винами була славна й аптека вченого-фармацевта Адольфа Марцинчика на Хрещатику. Тут продавалось «Вино із Пепсі Будо», яке рекомендували пити при болях у шлунку та тим, у кого відсутній апетит. Та знамените вино «Сен-Рафаель». Воно, як стверджували лікарі, сприяло травленню.

Відколи кияни востаннє куштували незвичні нам вина «Пепсі Будо» та «Сен Рафаель», уже минуло понад століття. У магазині Барона Штейнгеля не знайдете вин, не відшукаєте й аптеки Адольфа Марцинчика. Проте кияни, як і раніше, охоче п’ють вино, щоправда, тепер перевагу віддають винам українського виробництва.

Фото: Відкриті джерела