«Київський центр стресостійкості» продовжує просвітницький проєкт «Будь в ресурсі». Психологині та громадські лідерки в ефірі телеканалу «Київ» діляться досвідом відновлення життєвих ресурсів, соціальної підтримки та подолання безпекових викликів. Сьогодні – про те, як функціонує спільнота дружин полеглих героїв.
Про фонд
Спільноту дружин полеглих героїв створила Таня Ваценко-Бондарева. Коли мене туди доєднали, там було всього п’ятнадцять дівчат. Мені вдалось масштабувати організацію. Зараз вона нараховує вже майже півтори тисячі жінок – дружин, наречених, цивільних дружин. Була шалена потреба в такій спільноті, бо виявилось, що дружини полеглих героїв – дуже незахищена ланка суспільства. Незахищена не тільки юридично, а й навіть від того самого суспільства, яке їхні чоловіки боронили.
Потім, уже коли ми об’єднались, виникла потреба відкрити фонд, щоб дбати про ці сім’ї. Назву обрали не якусь супермодну, а більш життєву, яку ми щодня чуємо як заклик того, що треба продовжувати жити. Ось саме так з’явилося найменування «Маємо жити». Колись у коментарях мені одна дівчинка написала, що я маю жити за двох і перемагати за двох. Це навіть стало внутрішнім поштовхом для кожної, бо з цим горем справлятись насправді неймовірно важко.
Дівчата до нас почали доєднуватися самі, тому що всі хотіли якийсь прихисток, якесь тихе місце, де б їх розуміли, де вони б могли сказати те, що відчувають, відкрито й без засудження чи знецінення, де би вони могли говорити максимально відверто. Це не місце плачу та безперервного болю, ні. У нас одна із задач – це зламати стереотип про вдів. Ми навіть себе не називаємо так. Ми називаємо себе дружинами полеглих героїв. Наші чоловіки пішли туди свідомо, і ми теж маємо продовжувати йти до перемоги. Дуже багато жінок самі займаються волонтерством, допомагають, беруть участь у різних проєктах. Усередині нашої спільноти організувались адміністратори, ми самі з Танею просто не справлялись. Бо коли все ще твоє болить, а ти ще й пропускаєш кожну історію, а кожен день таких 10-20 – ти починаєш просто вити від того страждання.
Про власний досвід
Коли мене вперше запросили у спільноту, я не була готова доєднатися, тому відмовилась. Утрата чоловіка – це така прірва, у якій ти не хочеш бачити нікого, але дівчата продовжили зі мною приватно спілкуватись. Пройшли буквально декілька тижнів, і я зрозуміла, що хочу говорити, але лише з тими, хто мене розуміє. Суспільство загалом не готове до підтримки таких, як я. Мені дуже пощастило з друзями, також підтримка від батьків мого коханого дуже велика. Але те, з чим зіштовхуються у повсякденному житті дружини, які втратили своїх чоловіків, ні з чим не зрівняти. Те, що ми за цей рік побачили, дуже вражає, й іноді здається, що дна вже немає. Іноді підтримка й поради інших не завжди доречні й роблять ще гірше.
На початках, коли мене запросили в спільноту, у наш чат в Телеграмі, ми спілкувались майже цілодобово. Ти розумієш, що тобі легше говорити саме з тими, хто проживає в цей момент те саме. Усвідомлюєш, що не божевільна, що ти нормальна людина, яка переживає свій біль, і що тобі його не треба приховувати, бо люди не хочуть це бачити. Так, буває й пишуть прямо під дописами: «досить вже про негатив, важко читати». Вам важко читати, а ви уявіть, що ми проживаємо, якщо ви навіть читати це не можете! У мене збився графік – сну не було, апетиту не було. Ми ділилися цим всім, ділились спогадами, підтримували одна одну. Слово, яке ми, мабуть, найчастіше вживаємо в нашій спільноті – це «обіймаю». Тому що ми справді одна одну обіймаємо, розуміємо весь спектр емоцій, який проживає жінка, котра втратила чоловіка.
Про коректну та некоректну підтримку
Не варто говорити «я тебе розумію», тому що ти не розумієш. На питання «як ти» є автоматична відповідь ‒ «ніяк». Буває, люди ще й ображаються на цю відповідь, хоча це констатація факту, не спроба образити. Це справді ніяк. Дуже багато є суперечливих моментів, коли дружину не сприймають як рівноцінного партнера в житті чоловіка, а сприймають її такою, що з легкістю знайде собі іншого. Знецінюється їхнє кохання, ті роки щастя, все те, що було між людьми. Звідси йдуть такі суперечливі фрази: «скільки ти ще будеш горювати, досить вже» або навпаки: «чому ти така сильно гарна – чому не горюєш?», «мабуть, не сильно любила». Ці люди не знають, як правильно поводитись насправді, і тому їм здається, що вони влучно підтримують. Хоча насправді доводять цим до сказу.
Дуже багато дружин, особливо у перші пів року–рік, зіштовхуються з цим. Часто навіть думають про самогубство, і це стає нав’язливою ідеєю. Не тримають навіть діти, тому що таке б’є в саме серце. «Чому ти досі в чорному? А чому ти не в чорному, а чому ти вирядилась? Мабуть, вже когось іншого шукаєш? А чому ти така згорьована, може вже досить цього негативу!». Ти можеш наче вже прийти в себе на якийсь час, і в тебе наче все більш-менш стабілізувалося, а потім знову відкат – і ти випадаєш із життя на тиждень-два. Такі відкати стаються саме в цих дрібних моментах. Це найболючіше. Тому що чоловік пішов на фронт, як кажуть: «тебе пішов захищати». Та не тільки мене! Він пішов на фронт захищати все суспільство, і ми маємо нести пам’ять про наших воїнів.
Також дуже часто стикаємось із тим, що люди зневажають або починають переформатовувати питання дружини в грошову потребу: «Ну, ти ж, мабуть, грошей хотіла, так?». Така дружина залюбки би помінялась місцями з цими дуже розумними, аби тільки вернули їй чоловіка. Неважливо, яка сума, верніть чоловіка! Рівень абсурду, на жаль, росте, бо в багатьох війни немає.
Ще з наболілого: є посвідчення, наприклад, для дружин загиблих військових, а в маршрутках водії говорять: «Скільки ж вас тут розвелося!». Перше, що ти відчуваєш – за кого він пішов воювати? Навіщо він пішов? Як ти залишив мене з цими людьми саму справлятись!
Є декілька випадків, коли на жінку, яка втратила чоловіка, піднімали руку. Хоча вона одна, її захистити нікому. Коли я написала допис про таку ситуацію, мене вразили запитання: «За що побили?». Люди сприймають це все як якесь реаліті-шоу, в якому їх мають розважати, і чим вищий рівень болю цієї дружини, тим більші емоції це викликає у людини, яка за цим спостерігає. І тепер вона може розсуджувати – підтримати цю дружину чи не підтримати. Яка різниця, за що побили жінку?! Чому не порушується питання, що людей бити не можна?
Про охочих заробити на чужому горі
Зібрати документи нам дуже важко. Хоча всі думають, що дружина отримала кошти й розбагатіла. Насправді отримують одиниці. Щоб забрати ці кошти, треба пройти тисячу кіл пекла і принижень у держустановах, де сидять не надто доброзичливі люди.
Серед юристів є ті, хто волонтерить і допомагає безоплатно, розуміючи, що це криваві гроші, що це гроші болю, а є такі, які вимагають 4-10% нагороди від отриманої виплати. Знову ми повернемось до того, що цей чоловік захищав і цього юриста, і його родину.
Знаєте, насправді дуже багато дружин у дуже скрутному становищі, тому що ще нічого не отримали від держави. А деякі втратили домівки, мусили переїхати і просто перебиваються.
Як фонд підтримує дружин
Спершу ми запустили серію тренінгів. Я почала їх із теми «Любов до себе». Тому що ти можеш звинувачувати у всьому себе. А себе потрібно відроджувати, десь шукати сили. Спочатку відгукнулись деякі дівчата, у яких є психологічний досвід або які навчались психології дуже багато. Бо важко сприймати людину або навіть психолога, який не втрачав. Річ в тім, що ніхто не знає, що є такий рівень болю, особливо, коли ти живеш звичайним життям… Багато хто порівнює, ніби це те саме, коли ти когось покинула. Абсолютно не те саме, це помилка! Цей біль не зрівняти ні з чим. Дай Бог, щоб його ніхто не відчував, тому що він підкошує тебе максимально. Він вибиває тебе з життя на якийсь період повністю. І коли ти слухаєш тренінги, лекції або консультуєшся у людини, яка теж втрачала, – ти розумієш, що вона проживала. Вона може тобі дати пораду зі свого досвіду, не теоретичну, яку їй там сказали. Я зараз не знецінюю допомогу інших психологів. Це теж дуже велика підтримка.
Є в нас й інші проєкти. У Тані розкішний голос, вона кожен вечір читала нам казки, а потім робила стріми, де жінки ставили питання. Порушували багато різних тем, і дівчатка засинали під це все. Потім ми знайшли Ірину, яка нам запропонувала свій тренінговий центр. Так ми запустили проєкт «Прогресія», де до нас кожного тижня приходять тренерки – топкерівниці й підприємиці. Це жінки, які розказують про навички в бізнесі, в кар’єрі. Кожній зараз треба виживати самій, дбати про своїх близьких, думати про майбутнє. Для цього треба адаптуватись. Деякі дівчата не працювали ніколи, чоловіки брали на себе цю роль. І зараз вони не розуміють, як їм тепер жити далі. І тому тут ми їм допомагаємо.
Також ми почали шукати юристів, тому що в дівчат питань було дуже багато. Ми знайшли Станіслава, який кожний тиждень проводить брифінги, де дівчата отримують первинну консультацію. Далі він вже направляє, куди звертатись. У нього ще є ціла команда адвокатів, і вони там теж допомагають.
Ми знайшли багатьох психологів і запропонували їм консультувати наших дівчат. Переважно стараються ходити на такі консультації офлайн, наживо. Бо через інтернет, через зв’язок все одно ти не бачиш емоції. Але я помічаю, що небагато звертаються, замикаються, бо важко говорити. Є дівчата, які заходять у нашу спільноту й одразу починають писати, ти читаєш і в тих у словах відчуваєш крик, оту потребу про допомогу й підтримку. А бувають і дівчата, які через 2-4 місяці не можуть написати навіть допис-знайомство, щоб розказати про себе, бо не вистачає сил. І тільки через деякий час вони повідомляють, що нарешті наважились. Ми коментуємо, ми підтримуємо одна одну, аби кожна була почута. От кажуть, що за день треба прожити всі емоції: біль, відчуття вини, жертви, ревнощі… Бо все підряд вилазить. І це все за один день проходить. Увесь спектр емоцій. Ти сам собі не належиш. І я навіть не знаю, якщо чесно, як деякі жінки ще працюють в цей період, ходять на роботу. Це треба одягати на себе інше обличчя, а потім ховатись десь там на 5 хвилин, аби поплакати. Це нестерпно важко.
Також ми створили спільноту для родин. Коли ми багато писали про нашу спільноту дружин, деякі матері наших чоловіків писали «а як же мами»? Тоді ми створили чат для родин. Щоправда у ньому нема такої відвертості, пишуть дуже рідко. Тоді як у спільноті дружин бурхливо кожен день ‒ там десятки дописів: комусь приснився, хтось щось згадав, у когось якась ситуація… Хоча ми розуміємо, що боляче і тим, і тим. Утім зробили чат окремо, тому що це інша проблематика. Бо сім’я, коли дружина й чоловік – це про щось особисте, про речі, які не треба чути батькам. Нам хотілось, аби дружини могли максимально відверто спілкуватись. У нас все конфіденційно, ми кожну перевіряємо, хто заходить.
У нас ще дуже багато чатів у телеграмі. Є навіть молитовний чат, тому що є вірянки. Є чати для спілкування, є чати юридичної допомоги.
Про підтримку діток
Коли ми відкрили фонд, то наша перша програма, яку ми запустили, – це були подарунки дітям на дні народження. Ті усмішки, які у фотозвітах нам присилають, – мабуть це і тримає, коли в тебе самої болить нестерпно. І коли ти бачиш ці знімки, читаєш, що ці жінки пишуть: «Перший день народження без тата. Давно моя дитинка не усміхалась».
Річ в тім, що в цьому стані жінка не може випромінювати любов. Її нема. Є пустота. Так, вони роблять все на автоматі, роблять все, що потрібно, дбають про дітей. Але дуже важко внутрішню цю любов якось дістати, бо вона настільки глибоко десь ховається за тим чорним горем… Ну це дуже важко насправді. І тому так, зараз дуже багато фондів, які роблять багато для діток. От у нас є знайомі, які пропонують нам також об’єднуватись. Вони возять діток за кордон або в Карпати, у різні табори прилаштовують. Малеча знайомиться, спілкується між собою, дружить. Точно так само, як це роблять дружини.
Я вирішила продовжити добру справу свого чоловіка. Так вийшло, що я зробила відео про свого коханого, і воно набрало шаленої популярності в інтернеті – 2 мільйони переглядів. Мені почали писати багато людей, пропонувати різну допомогу. Мій Вова воював у 2014-му, був у полоні. Коли ми його повернули, він всі ці роки на святого Миколая дарував діткам побратимів, полеглих героїв, подаруночки. І я вирішила, що коли на мою сторінку прийшло так багато людей, то я продовжу його справу. Це один із таких рецептів, як виривати себе з пазурів цього болю – продовжити спільні мрії, спільні проєкти. Ми почали збирати кошти, хтось висилав подарунки, хтось робив вироби ручної роботи. Відгукнулися власники магазинів, підприємства. Так ми торік назбирали на 500 подарунків – 300 подарунків для діток і 200 подарунків мамам.
Про проєкти фонду
У Тані є знайома українка у місті Гран-Канарія. Вона допомогла організувати фотоекспозицію наших історій. Ми зібрали 20 розповідей зі знімками «до» війни, на яких щаслива сім’я, і «тепер», коли дружина сама в горі. Виставка тривала місяць у центрі міста, на відкритті були репортери. Це прогриміло на всю Іспанію. Туди приїжджав навіть представник від президента країни. Зараз ми готуємо таку ж фотоекспозицію для Німеччини. Звернулась ще також Японія. Ми несемо пам’ять про своїх чоловіків для того, щоб їх не забували.
Ми плануємо дуже багато всього робити, але на це потрібні ресурси. Нам колись писали: «ви відкрили фонд, щоб робити кар’єру, щоб красти гроші». Мені дуже шкода, що в людей в такий стереотип склався щодо фондів. Можливо, і є якісь підстави для цього – я не знаю. Але дуже образливо таке чути, коли ти це робиш від щирого серця. Знаходити кошти – це дуже важко. Ми шукаємо їх своїми силами від підписників, пишемо дописи, дівчатка деякі погодились репостити або теж писати. Хоча сил нема, «відкати» бувають дуже часто, а вони забирають шалену кількість енергії. От у мене 30-го числа будуть роковини, і я розумію, що ближче до нього все важче і важче. І його батькам важко, тому що єдиний син був, в якого вклали всю любов, і… немає сил займатись. А потім якось знаходимо, плануємо, вже трошки адаптувались.
Нами навіть зацікавились The New York Times. Пишуть зараз про нас матеріал, брали інтерв’ю. Багато іноземних ЗМІ теж брали інтерв’ю. І всі питають, як у нас все влаштовано, що ми робимо. Бо створити спільноту – це неважко. А от уже її розкачати, щоб люди довіряли, щоб люди писали ‒ непросто. Бо на перших порах допис треба написати так, щоб він зачепив. І я після цього просто лежу три дні й дихати не можу, тому що це все виходить зсередини. І ти пишеш так, щоб тебе почули ті дівчата, відчули, що от тут справді вони отримають підтримку. Ті самі інтерв’ю, які ми давали – ти ще раз пропускаєш через себе і знову падаєш. Наче, знаєте, крок вперед – крок назад.
Зараз у нас дуже багато допомоги у спільноті ‒ всі щось роблять, всі хочуть бути корисними. Це дуже приємно. Коли тобі погано і коли ти комусь допомагаєш, то ніби з’являються якісь крила. Хоч тобі важко, але ти все одно включаєшся в якийсь процес. І ми навіть дівчатам кажемо: «якщо тобі стає гірше – знайди кому допомагати, тоді буде потроху стане легше».
«Київський центр стресостійкості» ‒ тренінгова платформа психологічної підтримки, пілотний проєкт міської влади та Ізраїльської Коаліції з роботи з травмою. Проєкт впроваджує Управління з питань гендерної рівності Департаменту соціальної політики КМДА.
