Несподівана для росіян втрата частини Курщини змусила московських пропагандистів раптово згадати про міжнародно визнані кордони їхньої держави. А деякі з них заволали, що удар завдано в «серце Росії» – по її «історичному національному ядру». Людина, яка не стежить за новинами, могла б вирішити, що бойові дії розгортаються вже десь під Москвою – адже саме звідти і «почалася» колись ця держава. Натомість Курщина – якщо вже казати про «історичне» та «національне» – насправді є лише приєднаною до Московщини територією.
Не обов’язково, між іншим, згадувати часи давньої Русі та «полку Ігоревого» – хоча Ігор Святославич до свого сходження на новгород-сіверський престол був саме курським князем, а його брат – «Буй-Тур» Всеволод — брав участь у сумнозвісному поході 1185 року саме як курський володар. Навіть після монгольської навали Курськ та Рильськ (ще одне місто, яке останнім часом згадують у новинних зведеннях) залишалися невід’ємною частиною Сіверщини – такою ж, як Новгород чи Путивль. А в «Списку руських міст далеких і близьких», укладеному на межі XIV та XV сторіч, їх не просто віднесено до Русі, ще й поіменовано «містами київськими» – межі Київського князівства в той час були значно ширшими, аніж до Батиєвої навали.
Ці ж міста можна знайти й у «списку Свидригайла» – переліку тих, хто підтримав цього князя під час громадянської війни у Великому князівстві Литовському та Руському. Війни, що змусила литовський уряд змінити свою політику – піти на зустріч прагненням православної еліти Русі і навіть повернутися до практики керування «українними землями» через місцевих князів (Вітовт здебільшого призначав намісників, хай і з князівськими титулами).
Казимир IV Ягеллончик визнав за Свидригайлом Волинь та повернув Київське князівство Олельку (або ж Олександру) Володимировичу. Обидва були його родичами, Гедиміновичами. Що ж до Сіверщини, якою донедавна теж кермували Гедиміновичі – Корибут Ольгердович та його син Сигізмунд, у великого князя з’явилася інша, дещо авантюристична ідея.
Справа в тому, що через внутрішні усобиці у першій половині XV сторіччя пройшла не лише Литва, а й сусідня Москва. Переможцем з них вийшов Василь II Темний, з яким Казимир IV уклав «вічний мир». Але й переможені, шукаючи притулку, врешті-решт звернулися до Литви. І великий князь вирішив їх використати у грі проти Москви.
Справа в тому, що втікачі – Іван Можайський та Іван Шемячич – належали до тієї ж династії — молодшої гілки Рюриковичів, що й Василь II. Відтак, за сприятливих умов один з них (або ж хтось з їхніх нащадків) міг посісти московський престол. І щедро віддячити «благодійнику» Казимиру IV. Або його спадкоємцям. Можливо навіть повернути Залісся під протекторат Литви – як це вже було за часів Вітовта.
Щоправда, в статусі упосліджених біженців шансів повернутися на батьківщину із тріумфом в них було небагато. Втікачі мали виглядати не «бідними родичами», а поважними вельможами – не лише з титулом, але із становищем «справжніх князів». Тому, щоб надати опонентам Василя II більшої політичної ваги, Казимир IV не лише надав перекинчикам (а з точки зору московського володаря – просто зрадникам) притулок, а й віддав – в управління і «кормління» – свої південно-західні землі.
Іван Можайський отримав Гомель та Стародуб, де колись князював його дід (по материнській лінії), Іван Шемячич – Новгород-Сіверський і Рильськ (Курськ в той час був менший за розмірами та перебував фактично в «орбіті» Рильська). Великий князь вважав ці пожалування тимчасовими – до того моменту, коли втікачі дочекаються нарешті нагоди повернутися до Москви. Але минали роки, а слушний привід для «камбеку» все ніяк не з’являвся. Врешті-решт обидва Івани пішли із життя, так і не побачивши батьківщини.
Але у Вільні були готові почекати ще певний час. На батьківських престолах великий князь залишив синів померлих – Семена Можайського і Василя Шемячича. А спадкоємець Казимира IV – Олександр Ягеллончик – віддав Семену ще й Чернігів. Інша справа, що і він, і Дмитро вже не вважали ці щедроти виключно «милістю» монарха. Свої володіння вони розцінювали радше як «успадковані вотчини». І поводили себе відповідно – українська дослідниця Олена Русина згадує, скажімо, скарги на князів з боку… московських купців, які жалілися на конфіскації в них тканин, прянощів і «грецького мила».
У Вільні, звісно, свавілля «українних» князів не заохочували. Радше навпаки. Їхню самостійність поступово, але наполегливо почали обмежувати. Після ліквідації самоврядного Київського князівства та заміною його «дідичів» Олельковичів на намісників Казимира IV, усі інші володарі мали всі підстави підозрювати, що вони стануть наступними. І Семен з Василем врешті-решт… згадали про свої заліські корені. А можливо їм про них нагадав син і спадкоємець Василя II – Іван III Горбатий.
Новий московський володар взагалі був амбітнішим і нахабнішим за батька. Попри урочисті обіцянки Василя II сусідам, він захопив Новгород Великий та приєднав Твер, яка формально взагалі знаходилася під протекцією Казимира IV. А потім почав переманювати на свій бік і дрібних правителів прикордонних литовських областей.
Приводи для «відкушування» сусідських земель вигадували, як кажуть, «на ходу». Згадали і про «стародавні привілеї» князів (хоча «давнина» могла сягати лічених десятиріч), і про «русинство» місцевої шляхти, і про «православну єдність». Іронія в останньому випадку була в тому, що московська церква була тільки-но силою виведена Василем II з-під влади константинопольського патріарха і навіть формально була відокремлена від парафій «корінної Русі».
Втім, апетит з їдою лише прибуває. Вже невдовзі Іван III нав’язав поступливому Олександру Ягеллончику шлюб із своєю донькою Оленою – яку намагався перетворити на свого «резидента» у Вільні. А найбільшим успіхом для Москви став саме таки перехід на її бік Семена Можайського та Василя Шемячича.
У вирішальний момент – за підказкою з «білокам’яної» – кримський хан Менглі Герай зажадав від литовців віддати йому Київ та Черкаси. А одразу після цього Семен і Василь оголосили, що повертаються під владу Москви. Але… не самі. А разом з «отчинами» – Чернігівським і Сіверським князівствами (Чернігів, варто нагадати, був наданий Семену лише напередодні, тож «отчиною» не міг бути в будь-якому разі). Іван III одразу ж оголосив про підтримку цього «самовизначення» і розпочав проти власного зятя війну – сценарій, що в усьому іншому до болю нагадує «СВО на підтримку ЛДНР».
Олександр Ягеллончик був заскочений зрадою. Та зрештою змушений був визнати, що князі діяли «за звичками батьків своїх», які свого часу полишили Москву і перейшли на бік Казимира IV. Земель, щоправда, із собою тоді не прихоплювали.
Хай там як, але Литва до війни виявилася неготовою. Захищати південні землі взагалі було нікому. І московити увійшли до Новгорода-Сіверського та Чернігова фактично без бою. За угодою 1503 року про перемир’я разом із ними під владою Івана III опинилися і Рильськ з Курськом. Лише через сто з лишком років, вже після Смути, більшу частину Сіверщини Москва віддала – але вже не Великому князівству, а польській короні (втім, в на той час Литва з Польщею вже об’єдналися у Річ Посполиту). Натомість Курщину залишила за собою. Щонайменше на чотири століття…
Вже «навздогін» зрадникам Олександр Ягеллончик роздратовано кинув «з новим господарем вони так само вчинять». І, схоже, влучив у найвразливіше їхнє місце. Усе подальше життя у Московщині перекинчиків переслідували підозри у нових зрадах. Чи були для цього підстави – достеменно сказати складно. Семен вже за кілька років помер, а невдовзі зійшов у могилу і його син Василь, який не мав нащадків. Василя Шемячича згодом кинули за ґрати, звинувативши у намірах перейти у підданство нового польсько-литовського володаря Сигізмунда I, а після його смерті дружину та дітей змусили прийняти постриг – тож вигас і його рід.
Олексій Мустафін
