Гетьманщина XVII-XVIII сторіч любила рядитися в шати княжої Русі. Воно й не дивно – адже саме до тієї, уже далекої для козаків давнини тягнулися не лише державна, а й культурна традиції. Русь водночас була взірцем для наслідування і прикладом, на який можна було послатися, обстоюючи права українців у католицькій загалом Речі Посполитій, королі якої вважали себе насамперед польськими монархами, а вже потім князями литовськими й руськими.
Гетьманщина за часів Богдана Хмельницького
Звісно, були й відмінності. Навіть проголошуючи себе володарями «Великого князівства Руського» гетьмани були не спадковими князями, а обраними посадовцями (щоправда, у Речі Посполитій і монархів обирали). Деякі з козацьких ватажків, можливо, і мріяли про власну династію, але ці мрії так і не вдалося втілити в життя.
Печатка Івана Виговського, гетьмана і володаря «Великого князівства Руського»
Тогочасними українськими столицями були гетьманські резиденції – Чигирин, Батурин, Глухів… Проте не Київ, чий статус «стольного граду» за часів Давньої Русі був беззаперечним.
Звісно, гетьмани до Києва ставилися з великою пошаною. Однак не поспішали до нього перебиратися з усім своїм двором. Золотоверхий залишався релігійним, культурним, освітнім центром, «вічним містом», його навіть визнавали «столицею давніх князів», але він так і не став осердям гетьманської адміністрації чи державного управління (те, що зараз дехто називає «центром прийняття рішень»).
Універсал Богдана Хмельницького, виданий ним під час перебування в Києві в 1648 році
Це, звичайно, можна пояснювати тим, що Київ ще з часів Гедиміновичів мав магдебурзьке право та був самоврядною (і доволі волелюбною) громадою. З яким гетьману важко було б знайти спільну мову – особливо тоді, коли булаву отримувала людина авторитарна. Проте схожі права самоврядування мав не лише Київ, а й Краків, Варшава та Вільна (ба більше – кияни отримали магдебургію саме за віленським зразком), однак це жодним чином не заважало їм виконувати функції столиць.
Печатка Київського магістрату XVII сторіччя
Ще одне пояснення – Андрусівське перемир’я 1667 року, яке поділило українські землі між Річчю Посполитою та Московщиною, залишило Київ у невизначеному становищі – фактично окупований царською армією, він формально все ще перебував під владою польської корони. «Вічний мир» 1686 року мав вирішити цю територіальну суперечку на московську користь, але сейм тягнув з його ратифікацією, а відтак – і втіленням на практиці.
Договір про «Вічний мир» 1686 року
Та й жодному договору було не під силу змінити географію. Навіть після остаточного «розмежування» з Річчю Посполитою Київ залишався щонайменше прикордонним містом – кордон проходив якщо не Дніпром, то Ірпенем. Для столиці це було просто небезпечно – досить згадати долю гетьманської резиденції в Чигирині, знищеної просто напередодні укладання «Вічного миру».
Землі, втрачені Річчю Посполитою за умовами договорів з Московщиною
Звісно, у разі гострої потреби державні установи можна було «евакуювати в тил». Із церквами й монастирями зробити це було набагато складніше. Проте саме завдяки своїм святиням Київ і надалі був «більше, ніж столицею». Навіть у найскрутніші часи він зберігав за собою роль центру не лише українського, а й усього східноєвропейського православ’я. А після запровадження церковної унії та формального скасування православної ієрархії ця його роль насправді лише зросла. Та й відновили ієрархію зрештою – не в останню чергу – завдяки наполегливості та релігійному завзяттю киян.
Києво-Печерська Лавра в XVII сторіччі
За княжої доби Київ розбудовували за зразком Царгорода – саме тому в місті з’явилася своя Софія і власні Золоті Ворота. Натомість з початку XVII століття його частіше порівнювали з «містом на горі», Єрусалимом. І зовсім не за гористий рельєф – візантійську столицю зрештою теж збудували на пагорбах, хоча, можливо, вони й не здавалися такими крутими.
Єрусалим у XVII сторіччі
Таку «зміну зразків» можна було б пояснити тим, що Константинополь у 1453 році був захоплений мусульманами – а отже, не міг уже бути взірцем для православних. Проте і Єрусалим у цей час перебував під владою ісламських володарів. До того ж навіть після падіння Візантії Стамбул залишався і столицею імперії (хай навіть османської), і резиденцією вселенського патріарха, якому, зрештою, підпорядковувалася й Київська митрополія. Аналогій між двома містами османське завоювання навіть додало – адже так само, як Царгород був захоплений спочатку хрестоносцями, а через два сторіччя – турками, Київ був розорений спочатку монголами, а через два сторіччя – кримцями.
Руїни київських Золотих воріт у XVII сторіччі
Натомість з Єрусалимом Київ зближувала саме втрата статусу формального державного центру. Силою обставин обидва міста перетворилися на «гради божі», з яких світська влада пішла, а турботу про руїни давніх храмів змушені були взяти на себе священники й ченці.
Феофан III
Те, що православну ієрархію на українських теренах відновив саме єрусалимський патріарх Феофан III, а тріумфальну зустріч у Києві Богдану Хмельницькому влаштував його наступник на патріаршому престолі Паїсій, лише підкреслювало тісний зв’язок між двома, здавалося б, далекими між собою «святими містами». Не дивно, що й київський митрополит Петро Могила «матінкою всіх церков» називав не «свою», константинопольську, а саме єрусалимську церкву.
В’їзд Богдана Хмельницького до Києва
Іван Мазепа, який отримав гетьманську булаву в 1687 році – у п’ятдесятирічному віці, уже маючи за плечима величезний військовий і політичний досвід, не міг, звісно, не розуміти контексту цих асоціацій. Але в нього був інший погляд на майбутнє Гетьманщини. І долю Києва.
Іван Мазепа
На відміну від багатьох своїх попередників, Мазепа намагався не просто «плисти за течією», а використати тодішню внутрішню й міжнародну кон’юнктуру для перетворення України на повноцінну державу. Попри те, що умовою визнання його влади з боку Москви було підписання «Коломацьких статей», які значно обмежували автономію Гетьманщини, Мазепа зробив усе, щоб обійти накладені заборони. Всупереч статтям, гетьман налагодив зв’язки не лише з царським двором та особисто Петром І (на якого мав чималий вплив), а й з більшістю сусідніх монархів, що вже невдовзі стало йому в пригоді.
«Коломацькі статті» 1687 року
Метою Мазепи було подолання наслідків ганебного «андрусівського» поділу й відновлення єдності українських земель по обидва береги Дніпра. Скориставшись повстанням Семена Палія і своїми зв’язками при іноземних дворах, він уже в 1702 році приєднав до Гетьманщини значну частину Правобережної України, відновивши, хай і в усіченому вигляді, державу Богдана Хмельницького. І відсунувши кордони від Києва.
Рахівниця, що належала Мазепі
Мазепа заохочував розвиток в Україні не лише сільського господарства, а й промисловості та торгівлі – залучаючи до цього й козацьку старшину, яку намагався перетворити на опору своєї влади. Кошти, які отримувала гетьманська скарбниця, він спрямовував на масштабне будівництво по всій державі. Самих лише церков за його правління було збудовано понад двісті.
Мазепа в оточенні зроблених ним добрих справ
Особливу увагу гетьман приділяв саме київським святиням – була перебудована Софія, оновлені Успенський собор і Троїцька надбрамна церква Печерського монастиря, вкриті золотом бані Михайлівського монастиря, зведені Микільський і Богоявленський собори, Всіхсвятська церква тощо.
Микільський собор
Мазепа домігся надання Києво-Могилянському колегіуму статусу академії, звів нові її корпуси і довів кількість студентів до двох тисяч. До викладання в академії залучали кращих викладачів, знайомих з досвідом західноєвропейських університетів. Гетьман не приховував своєї мети – сформувати за допомогою університетської освіти з дітей звичайних козаків і козацької старшини верству освічених державних адміністраторів. Серед студентів академії були й небожі самого Мазепи, і сини його соратників та майбутніх супротивників – Ханенки, Лизогуби, Полуботки, Скоропадські тощо.
Студенти Києво-Могилянської Академії
Резиденцією гетьмана був Батурин. У якому він теж багато будував. Але столицею Мазепа бачив не його, а саме Київ. І це, зокрема, вимагало нового переосмислення вже звичних на той час асоціацій.
Від паралелей з Єрусалимом, приємних для будь-якої християнської столиці, звісно, ніхто відмовлятися не збирався – це тішило й самолюбство самого гетьмана, що виявляв щедрість до святинь не лише України, а й Святої Землі. Однак до порівнянь з містом сучасним та новозавітним, часів Христа й апостолів, додалися нові. Зрештою, давніший Єрусалим, заснований ще царем Давидом і розбудований його сином Соломоном, був не лише релігійним, а й саме державним центром, столицею Ізраїлю та Юдеї, неприступною фортецею на горі Сіон, яку не змогли підкорити навіть войовничі ассирійські царі.
Успенський собор Печерського монастиря після мазепинської перебудови
Звернення до старозавітних формул висвічувало нове розуміння ролі Києва – не тільки давньої, князівської, а й майбутньої, уже гетьманської столиці. Яке, разом з Мазепою, поділяли і його соратники, і підлабузники. Феофан Прокопович уже в 1705 році стверджував, що Київ «усі християни одностайно називають другим Єрусалимом і новим Сіоном». Гетьмана Прокопович порівнював, утім, не лише з царями Ізраїлю, а й з князем Володимиром. Який для нього був засновником київської державності та «апостолом Русі», чию справу – як державну, так і церковну – гідно продовжив Мазепа. Не дивно, що й свою трагікомедію «Володимир» Прокопович присвятив гетьману.
Феофан Прокопович
Щоб бути неприступним «українським Сіоном», Києву самих лише дніпровських круч, звісно, було недостатньо. Потрібні були ще й міцні мури. Про оновлення київських укріплень дбали ще попередники Мазепи – після втрати Чигирина цю нелегку справу доручили шотландцю Патріку Гордону.
Укріплення київського «Верхнього міста» на карті кінця XVII сторіччя
Сам Мазепа натомість вирішив перетворити на фортецю Печерський монастир. За його наказом і коштами гетьманської скарбниці навколо Лаври звели кам’яні мури з вежами, окремі з яких були ще й церквами (зокрема вже згадані Троїцька і Всіхсвятська).
Південна вежа Печерського монастиря
З початком Північної війни гетьман вирішив ще більше захистити свою майбутню столицю. От тільки царю будівничі були потрібні насамперед на півночі, де почалося зведення нової столиці його власної держави – Петербурга – і ланцюжка фортець навколо нього. Лише з наближенням війни до України Петро I дослухався до аргументів гетьмана, дав добро на зведення на Печерську нових мурів і навіть особисто приїхав до Києва (першим з московських володарів, між іншим), щоб бути присутнім під час закладання першого каменя в їхній фундамент.
Верхня Московська брама київської цитаделі
Надалі будівництво велося під особистим контролем Мазепи. Колишньої довіри до гетьмана, щоправда, уже не було – до нього про всяк випадок приставили царського контролера. Але Мазепа не надто цим переймався. Він був впевнений у тому, що плоду державності ще треба дозріти. Навіть отримавши в 1707 році від цісаря титул князя Священної Римської імперії, який міг бути кроком до усамостійнення, гетьман не квапився розривати стосунки з царем. І навіть переносити столицю Гетьманщини до Києва офіційно.
Герб Мазепи як князя Священної Римської імперії
Карти сплутав Карл XII. Який, зрештою, вирішив перенести війну до України. Мазепа був до цього неготовий. Незавершеним залишалося не лише будівництво «українського Сіона», а й зведення будівлі майбутньої держави загалом. Шведський король просто поставив гетьмана перед вибором. І Мазепа свій вибір зробив. Хоч і поплатився за нього владою та життям.
Шведська карта Києва XVIII сторіччя
Київська фортеця була добудована вже після смерті Мазепи у вигнанні. На той час і гетьманство в Україні було скасоване – хоча й не остаточно. Наступні гетьмани вже не мріяли перенести свої резиденції до Києва, який знову став прикордонним містом. Офіційно українською столицею Київ проголосили лише в XX сторіччі.
Пам’ятник Мазепі в Києві
А Феофан Прокопович, покерувавши Київською академією, невдовзі перебрався до Петербурга. Де славив уже Петра I. І обґрунтовував нову державну ідею – цього разу «Всеросійської імперії». Трагікомедію, написану на честь Мазепи, між іншим, навіть не заборонили. Автор її просто «переприсвятив» – на честь новопроголошеного імператора.
Олексій Мустафін