Вісімнадцяте сторіччя часто називають «добою маскарадів» – насамперед завдяки поширенню моди на подібні розваги при монарших дворах Європи. Але перевдягалися і використовували маски тоді не лише на придворних балах. Письменники і публіцисти завзято «відкривали» країни, які насправді не існували. Реальні держави «маскувалися» за іменами, що ніколи їм не належали, та привласнювали чужі символи. Герцоги ставали королями, царі – імператорами. Вміння вчасно змінювати обличчя, ховаючи справжні наміри і заплутуючи ворогів (та й друзів зрештою), взагалі вважали професійною навичкою політиків та дипломатів. Навіть в тих краях, де маскаради поширені не були.
Проте киянину Феофану Прокоповичу, схоже, вдалося заплутати всіх. Адже насправді його не звали Феофаном. Спадкове, батьківське прізвище його було не Прокопович. Є навіть підозри, що він не був і киянином – принаймні в деяких джерелах його називають вихідцем із Смоленщини (або ж звідти походили його пращури). Щоправда, більшість дослідників все ж дотримується київської версії.
Про дати народження достеменно ми знаємо лише одне – народився він у червні. Але щодо числа є аж три варіанти – 9, 17 чи 18. І з роком народження теж впевненості немає. Версій знову декілька – 1677, 1681 або ж 1684 рік.
Як його назвали при народженні – також достеменно невідомо. За одними даними – Єлеазаром, за іншими – Єлісеєм. А прізвище його батька зустрічається лише в одному, досить пізньому документі. Однак саме на його підставі Єлеазара-Єлісея вважають сином київського купця Церейського. А Прокопович – це прізвище його матері. І… дядька. От його точно звали Феофан Прокопович, і був він людиною у Києві дуже відомою, ректором Києво-Могилянського колегіуму та намісником Братського монастиря.
Щоправда, під прізвищем матері в ті часи зазвичай записували позашлюбних дітей. Відтак поширеною є версія, що й дядько насправді був не дядьком, а біологічним батьком хлопця. Вся ж плутанина з документами є штучною, створеною навмисно – для того, щоб приховати «ганебну таємницю» походження Єлеазара-Єлісея від кровозмішувального зв’язку або ж навіть підміну у дитинстві… одним словом сценаристам латиноамериканських серіалів є чому позаздрити.
Проте й це не все. За канонічною біографією нашого персонажа його офіційний батько невдовзі помер, не залишивши великого спадку (тож купцем він був ще тим), а невдовзі пішла з життя і мати. Хлопця на виховання взяв… той самий дядько Феофан. Який влаштував його до початкової школи при ввіреному йому монастирі, звідки той потрапив і до колегіуму. Проте й Феофан старший невдовзі почив у бозі. А його протеже (чи то син, чи то небіж) залишився вже повним сиротою і надалі був змушений покладатися лише на власні сили та здібності. Хоча за іншими даними його взяв під своє крило сам митрополит київський Варлаам Ясинський.
Втім, хлопець і справді був здібним до наук – його вважали одним з найкращих студентів колегіуму, він чудово опанував мови і не раз перемагав в учнівських диспутах. Випробування, що випали на його долю, закарбували характер та навчили виживати в несприятливому середовищі – ця навичка стала йому в нагоді у дорослому житті. А здатність ухвалювати нестандартні рішення і одним кроком поривати з минулим життям зрештою визначили його долю.
В останньому класі колегіуму Прокопович несподівано вирішив залишити Могилянку, змінити місце життя та навіть конфесію. В 1694 році він став греко-католиком, прийняв постриг, отримав нове ім’я – Самуїл («згадавши» принагідно і своє перше прізвище Церейський). Оселився в василиянському монастирі і став студентом колегіуму у Володимирі Волинському.
Місцевий єпископ, вражений здібностями неофіта, вже невдовзі дав йому найкращі рекомендації і з ними Самуїл вирушив до Рима, де його зараховували до Колегії святого Афанасія, закладу, що спеціалізувався на підготовці проповідників для роботи в середовищі православних Східної Європи (римо-католиків до цієї колегії не приймали, і це спростовує доволі поширену версію про «цілковите покатоличення» Прокоповича)
Втім, і в Італії Прокопович не завершив повного курсу. Сам він згодом стверджував, що відчув відразу до католицького вчення. В документах самої колегії натомість йдеться що чернець-русин втік без видимої причини, проте з «великим скандалом». Кілька років втікач мандрував Європою, побував у Швейцарії та Франції, проте більшу частину часу провів в Німеччині, зокрема у Галле.
Лютеранство, яке сповідували місцеві мешканці, припало йому до душі більше, аніж католицька доктрина. Подейкували навіть, що невгамовний киянин врешті-решт і сам став протестантом, але підтверджень цього припущення так і не знайшли. З іншого боку – вплив лютеранської теології та способів ведення дискусії, притаманних протестантам, на погляди Прокоповича визнає більшість його біографів, а познайомитися з ними він міг саме під час перебування у Німеччині.
Та врешті-решт, у 1702 році Прокопович повернувся до України і оселився в Почаївському монастирі, який тоді належав саме ордену василіян. А за два роки вирушив до Києва, покаявся і… повернувся до православ’я. Знову прийняв чернецтво та – вчергове – отримав нове ім’я, Феофан, на честь все того ж дядька (ставши таким чином його повним тезкою).
Стрімкий «серфінг» Прокоповича країнами і конфесіями змушує ставитися з недовірою до версії про повернення до православ’я внаслідок релігійного одкровення. Ще одна зміна віросповідання була для Феофана кроком радше прагматичним – схоже, він вирішив, що на батьківщині можливостей для кар’єрного зростання у нього все одно буде більше. Натомість репутація «знавця європейської мудрості» безумовно допомогла влаштуватися викладачем у тій самій Могилянці, з якої він починав свій шлях студента.
На той час за закладом вже остаточно закріпилася назва академії. Іван Мазепа, вочевидь, відводив їй особливу роль у становленні Гетьманщини як самостійного державного утворення. Новий професор, який взявся вести одразу кілька курсів – від богослов’я до фізики та історії – вочевидь не міг не бути ним помічений. Можливо, втім, що й Прокопович демонстрував завзяття саме тому, що свідомо розраховував привернути гетьманську увагу. Адже його амбіції вже тоді були набагато більшими за спілкування із студентами.
Прокоповича вабила політика, це зрозуміло вже з написаної ним в 1705 році трагикомедії «Володимир», в якій професор Могилянки виклав свої погляди на державне будівництво. Присвятив він свій твір саме Мазепі. Гетьман став і прототипом головного героя, якого автор наділив усіма рисами «ідеального монарха» XVIII сторіччя.
Це була своєрідна «публічна порада» правителю. Звісно, Прокопович міг консультувати його і непублічно, або ж принаймні претендувати на статус радника. Втім, навряд чи Мазепа так вже потребував якогось «консільєрі» – гетьмана і без того вважали неперевершеним майстром політичних інтриг. Та й різниця у віці та досвіді між ним і Прокоповичем була надто великою.
Не дивно, що новоспечений «драматург» придивлявся і до інших потенційних патронів. Зокрема, наводив мости із московським двором. А в 1706 році намагався вразити і самого молодого царя Петра I, що якраз приїхав до Києва, але, судячи з усього, без особливого успіху.
Все змінили розрив Мазепи з Москвою, похід до України Карла XII, спалення Батурина і поразка під Полтавою. Прокопович «перевзувся», як то кажуть, в повітрі. Про посвяту «Володимира» тепер вже опальному гетьману квапливо забув (а невдовзі взагалі «перепосвятив» його царю) та зустрів Петра I у Києві новим, ще більш підлабузницьким панегіриком, який таки «розтопив» серце падкого на лестощі самодержця.
Цар взяв його з собою в похід проти турків. Умови війни сприяли їхньому тіснішому спілкуванню між собою, а після того, як росіяни потрапили в оточення, київський професор зміг вразити Петра I ще й своїми дипломатичними талантами. Тож після повернення до Києва той одразу призначив його ректором Могилянської академії.
В 1715 році цар викликав Прокоповича вже до Петербурга, а через три роки домігся формального висвячення його на кафедру єпископа псковського і нарвського. Сан цей був здебільшого номінальним, бо ані до Пскова, ані до Нарви новоспечений владика так і не поїхав, а залишався при дворі володаря в новій російській столиці на берегах Неви. І таки став монаршим радником, про що мріяв, вочевидь, ще з часів своїх мандрів Німеччиною.
Стрімкий злет нового царського протеже сподобався, звісно не всім. Прокоповича – небезпідставно зрештою – звинувачували в зневажливому ставленні до православних канонів та релігії взагалі, надмірному захопленні протестантськими методами навчання та полеміки (не обійшлося й без натяків на його «таємне лютеранство») й цілком світському розумінні місця церкви в державі та суспільному житті.
Серед опонентів Прокоповича були далеко не останні церковні діячі – Феофілакт Лопатинський, Гедеон Четвертинський, навіть місцеблюститель патріаршого престолу Стефан Яворський. Але жодні «викриття» не мали значення, поки на боці звинуваченого був Петро I. Якому насправді був потрібний саме такий помічник, як Феофан. Адже цар і сам із скепсисом ставився до православ’я та релігії загалом, а церкву – цілком в «німецькому» дусі – сприймав насамперед як політичний інструмент, що має бути підпорядкований інтересам влади.
Що приваблювало самого Прокоповича в його придворному становищі найбільше, ми, вочевидь, можемо лише здогадуватися. Але не буде великою помилкою припустити, що його цікавила і влада як така, тобто можливість розпоряджатися долею інших людей та карати ворогів зокрема – їх в нього завжди було багато, і можливість втілювати з її допомогою в життя свої ідеї. Ідей теж було чимало, й царський «консільєрі» не приховував, що просто упивається становищем деміурга.
Інша справа, що фантазії ці сприяли становленню жахливого монстра, небезпечного і для сусідів, і для царських підданих, зокрема й співплемінників та співвітчизників самого Прокоповича. Проте самозваного «доктора Франкенштейна» з київської Могилянки з цього приводу сумління, схоже, не мучило. Та якби й мучило – в нього були чудові можливості «заїдати стрес». Прокопович був справжнім гедоністом. «Блаженство людське» він ототожнював з «достатком усього, що для життя потрібно і приємно», а тому із задоволенням брав і царські подарунки, і хабарі, які дозволяли йому жити на широку ногу, насолоджуватися музикою, колекціонувати книжки…
За такий «подарунок долі» він ладен був забути про що завгодно. Тим більше про Україну, яку Прокопович вже й не сприймав інакше, аніж як одну з провінцій його нової, «великої батьківщини» – держави царів. Звісно, становище радника, ще й такого активного монарха, як Петро I, передбачало й доволі бурхливу державну діяльність. І на цьому полі Прокопович діяв віддано – повністю в інтересах свого «клієнта».
Насамперед, він допоміг цареві остаточно підпорядкувати собі церкву – за прикладом протестантських монархій. Розроблений в 1720 році (і офіційно утверджений на початку 1721 року) «Духовний регламент» остаточно скасував патріаршество, замінивши його владою Синоду, склад його призначав володар. Духовенство фактично перетворили на чиновників, які були зобов’язані (!) порушувати таємницю сповіді – якщо під час неї дізнавалися про щось, що могло загрожувати безпеці монарха чи ввіреної йому держави.
Наступним кроком стала зміна титулу Петра I та самої назви держави. Колись московські володарі вирішили іменувати себе царями, аби піднестися над сусідами і прирівняти себе до великих ханів та візантійських василевсів. Але з часом царський титул помітно девальвував і вже не відповідав петровським амбіціям – панувати якщо не над всією Європою, то принаймні над доброю її половиною. А на Заході найвищим залишався титул імператора Священної Римської імперії.
Не влаштовувала петербурзького володаря і «збірна солянка» з «Великої, Малої та Білої Русі», що містилася у титулатурі його батька. Після виступу Мазепи ця «множинність» відлунювала натяками на окремішність приєднаних територій та навіть можливість їхнього відокремлення за певних обставин. У назві своєї держави Петро I волів втілення єдності й неподільності.
Прокоповичу і тут вдалося підлеститися до «клієнта». Він запропонував «піднести» йому титул «імператора всеросійського», що й було зроблено у 1721 році, формально – з нагоди перемоги у Північній війні. Московське (або ж Російське) царство таким чином перетворилося на Всеросійську, а згодом просто Російську імперію. І «винахідником» її став саме вихованець та колишній ректор Могилянки.
Проте вершиною підлабузництва Прокоповича стало виправдання страти Петром I власного сина та формулювання доктрини імперського самодержавства. У тексті, який отримав назву «Правда волі монаршої» і був оприлюднений у 1722 році. У цьому памфлеті, який за рішенням імператора фактично набув сили закону, Прокопович вимагав не просто запровадження «абсолютної монархії», а й цілковитого підпорядкування владі володаря – який при цьому оголошувався непідсудним нікому, окрім суду божого.
Держава, за словами автора «Правди», мала регламентувати не лише дії, а й думки підданих, визначати «як їм жити, яку проходити службу, яких дотримуватися звичаїв». І йшлося не лише цивільні акти та церковні обряди, як хтось міг подумати, а й про вигляд будинків, крій одягу та поведінку на бенкетах. Керуватися монарх-законодавець, переконував Прокопович, повинен не лише принципами «загальної користі», а й просто власними вподобаннями – досить того, що вони не шкодять (на його, царську думку) народу та не порушують божих заповідей.
Втілення усіх цих настанов на практиці перетворило б на тоталітарну будь-яку державу. А Прокопович виписував ці «рецепти» Московії, де й до нього сваволю володаря вважали найвищим законом. З іншого боку саме завдяки готовності виправдати будь-які царські витівки, «консільєрі» і тримався на плаву за правління Петра I. А після смерті «благодетеля» – прочитавши приторну, проте надзвичайно патетичну промову над його домовиною – прилаштувався біля невтішної вдови, імператриці Катерини I. А потім – і племінниці, Анни Іванівни.
На знак визнання своїх заслуг перед престолом він врешті-решт очолив своє дітище, Синод. По суті ставши на чолі московської церкви. І з насолодою карав своїх особистих ворогів як єретиків. Брав щоразу більші хабарі. Безсоромно крав і з скарбниці. А коли помер – був похований не де-небудь, а в Новгородській Софії, храмі Премудрості Божої. Людську мудрість у створеній завдяки і його зусиллям державі цілком замінили хитрість та пристосуванство. У цих «дисциплінах» Феофан Прокопович і справді був неперевершеним.
Олексій Мустафін
