В 80-і роки минулого століття один з російських літераторів, що перебрався на Захід, видав антиутопію «Французька РСР» – в який попереджав про можливість легкої окупації країни, розкладеної зсередини. Щоправда, вже за сорок років до того подібний сценарій насправді здавався аж ніяк не фантастичним. Одразу після другої світової Йосип Сталін рухався до «радянізації» Франції мало не семимильними кроками.
Почалося з того, що однією з умов визнання Москвою руху Шарля Де Голля була легалізація місцевої компартії та долучення її до створених під час другої світової напівурядових структур. З яких її представники перекочували до вже справжньої адміністрації, створеної після звільнення країни від нацистської окупації. І не сиділи в ній склавши руки. Бо окрім посадовців, які відкрито маніфестували свою належність до ФКП або симпатії до неї (або просто «до нестями» були закохані в СРСР) державний апарат, армію та навіть спецслужби насичували співробітниками так званої «внутрішньої партії» – про їхню причетність до цієї структури знали лише їхні безпосередні керівники. Всі ці люди, своєю чергою, допомагали «легендувати» прямих радянських агентів, забезпечувати їх документами та захищати в разі викриття. У своїх інтересах вони використовували навіть колишніх нацистів і колаборантів, досьє на яких вдалося вполювати комуністам та радянській розвідці.
Врешті-решт союзникам — американцям це набридло і посол США Джеферсон Каффрі відверто попередив прем’єра Поля Рамадьє – «жодного комуніста в уряді», інакше на подальшу допомогу Франції розраховувати не варто. Реакція на ультиматум була швидкою. 5 травня 1947 року Рамадьє своїм декретом вивів усіх представників ФКП з кабінету та змусив компартію піти в опозицію, відкликавши багатьох «своїх» з інших посад. Проте справа була зроблена — мережа «симпатиків» була на той час уже настільки розгалуженою, що про деякі державні секрети в Москві дізнавалися швидше, аніж у Парижі.
Агентів, звісно, час від часу викривали, але майже всі вони уникали покарання – на допомогу швидко приходили «друзі» з усе тієї ж шпигунської мережі. Четверта Французька республіка – хоч формально й не була радянською чи «соціалістичною», та навіть входила до НАТО – фактично перетворилася на «прохідний двір» Лубянки.
Але, як кажуть, апетит приходить з їжею. І Кремлю навіть цього здалося замало. Там вирішили завербувати ще й французького посла в СРСР Моріса Дежана. Проведення операції «Галант» було доручено контррозвідці, при цьому вербування мав проводити особисто заступник начальника Другого управління КДБ Олег Грибанов, якого послу представили як радника голови Ради Міністрів СРСР «Горбунова». Та що там Грибанов – для проведення зустрічей з послом свою дачу йому надав сам голова КДБ Іван Серов. До того ж в операції були задіяні чимало радянських «знаменитостей» – від Сєргєя Михалкова до Майї Плісецької (останню, втім, використовували все ж «втемну»).
Для вербування вирішили використати так звану «медову пастку», підсовуючи дипломату для знайомств привабливих «агентес» – спочатку Лідію Хованську, а потім Ларису Кронберг. Важливість їхнього завдання ще більше зросла навесні 1958 року – коли Четверта республіка пішла в небуття і до влади у Франції повернувся Шарль де Голль, давній знайомий Дежана. В Москві були впевнені, що новий керівник держави неодмінно запропонує «другу» високий пост, можливо навіть в уряді. Тому Дежан мав поїхати до Парижа вже готовим агентом – і вербування пришвидшили.
В якості «режисера-постановника» до операції залучили здібного і вже не раз залученого в подібних «спецзаходах» драматурга Юрія Кроткова. Ключовий епізод «Галанта» і справді був повноцінним спектаклем – коли посол опинився в «квартирі» Кронберг (точніше приміщенні, що мало грати роль її квартири), за її сигналом до житла мав увірватися «ревнивий чоловік», який нібито повернувся з відрядження (його теж грав агент), – чомусь разом із приятелем (агентом-помічником). Сигналом було кодове слово «Київ» – Кронберг могла його хоч прошепотіти, адже примішення було нашпиговане «підслушкою».
Сцена ревнощів була розіграна блискуче, наляканий посол втік (шофером, звісно, теж був агент КДБ) і того ж вечора, під час «світської бесіди» з Горбуновим-Грибановим по дружбі попросив його «зам’яти справу». Ну а далі, на знак вдячності, вже ділився з «рятівником» інформацією, що цікавила КДБ.
Та зрештою, успіх операції обернувся гучним провалом. І не тому, що Дежана так нікуди й не призначили. «Слабкою ланкою» виявився Кротков. Які вирішив втекти з СРСР. Зробив він це в 1963 році, під час відрядження до Лондона, де нібито мав збирати матеріали для написання твору про Леніна. А щоб довести свою цінність одразу розповів британським розвідникам про операції КДБ, в яких брав участь.
Ті, зрозуміло, одразу дали знати про його свідчення французьким колегам. Дежана відкликали з Москви і звільнили із служби. Ретельне розслідування, втім, виявило, що жоден з секретів під час зустрічей з «кураторами» в столиці СРСР посол так і не видав (втім, варто нагадати, що це й не було головною метою операції КДБ).
З іншого боку, зізнання Кроткова лише доповнили картину, намальовану американським спецслужбам іншим перебіжчиком, Анатолієм Голіциним. Він на Заході опинився лише на кілька років раніше і про агентуру знав здебільшого з викрадених нею документів. Тому не міг прямо вказати на радянських «кротів». Але його свідчення змусили запідозрити багатьох — а у випадку з Францією перед американцями постала картина країни, просто просоченої радянськими агентами мало не знизу догори.
Викриття Дежана стало «вишенькою на торті» – і після нього союзники вже не наважувалися довіряти свої таємниці французам, бо не були впевнені, що секрети не стануть одразу відомими Москві. І це в той самий момент, коли Шарль де Голль прагнув відродити провідну роль Франції в Європі й світі, вимагав «змішаного керівництва» НАТО та інших публічних «кроків назустріч». Зрозуміло, що за всієї поваги до Парижа, ані у Вашингтоні, ані в Лондоні поступатися власною безпекою точно були не готові. А французький президент образився – і в 1966 році оголосив про вихід своєї держави з воєнної організації НАТО. Навіть штаб-квартиру Альянсу довелося перебазувати до Брюсселя.
Так гучний провал КДБ фактично зіграв на руку Кремля. Який надалі намагався усіма можливими засобами роздмухати антиамериканські настрої як у Франції загалом, так серед її політичного керівництва, з де Голлем на чолі. Коли ж у 1968 році країну охопили студентські заворушення, Москва вирішила не підтримувати «без п’яти хвилин революцію» заради збереження «особливих відносин» з Парижем. Де Голль зрештою змушений був піти, але його наступники продовжували «дружити» з СРСР – настільки, наскільки це взагалі було можливо для країни Західного світу.
Моріс Дежан, між іншим, теж не надто постраждав. Жодних інших покарань, окрім відставки, до нього застосовано не було не було. Навпаки. Він зайнявся підприємництвом і вже невдовзі став одних з очільників… асоціації «Франція—СРСР». Навряд чи йому було приємно відчувати, що весь світ, не кажучи про рідних, дізнався про його «вербування через постіль»… Але посаду генерального директора заводу з виробництва годинників «Слава» у Безансоні, колишній посол, вочевидь, вважав цілком прийнятною компенсацією за таке публічне знеславлення.
Олексій Мустафін
