Влітку 1657 року помер великий гетьман, засновник козацької держави Богдан (Зиновій) Хмельницький. Поховальну промову – тренос — уквітчану за звичаями того часу численним історичними паралелями і натяками, вимовив над труною писар Самійло Зорка (принаймні так стверджує літописець того часу Самійло Величко). Серед інших були в промові й такі слова: «До тебе звертаюся з доброю мовою, милий наш вождю, державний руський Одонацере, славний Шкандербеку».
«Шкандербеком» промовець, вочевидь називав албанського національного героя, Георгія Кастріоті, більше відомого саме під прізвиськом Скандербег. А «Одонацером»… короля Італії Одоакра. Проте, якщо Кастріоті жив лише за двісті років до Хмельницького і був відомий у цілій Європі відчайдушною боротьбою проти османських завойовників, то згадка про якогось італійського володаря з минулого (а для нас – і позаминулого) тисячоліття у багатьох викликає здивування й досі.
Цікаво, втім, що про Одоакра – ще за свого життя – не раз згадував і сам Хмельницький. Вочевидь цей образ був зрозумілим та чимось особливо близьким як для самого гетьмана, так і для його оточення. На цій підставі деякі з публіцистів побудували цілу теорію про те, що італійський король насправді був якщо не українським, то щонайменше слов’янським князем, а пам’ять про нього століттями зберігали «вдячні нащадки». Ті самі нащадки, які плутали Володимира Великого з Володимиром Мономахом і не пам’ятали доброї половини їхніх спадкоємців, що правили землями Русі, а не далекою, хоча й сонячним Апеннінським півостровом.
Жив Одоакр, звісно, в часи, які історики за звичкою називають «темними», тож інформації про нього в джерелах насправді збереглося небагато. Проте навіть та, що є, дозволяє стверджувати, що походив він або з гунів (що за переконанням більшості дослідників були тюрками), або з германців.
Перша версія базується на тому, що його батька звали Едеко — так само як гунського посла до Константинополя. В деяких джерелах йдеться, що Одоакр був співплемінником Рога, дядька самого Аттіли, а готський історик Йордан в одному з фрагментів «Гетики» каже, що належав він до племені «торкілінгів» (чия назва нібито натякає на належність до тюрків). Щоправда, в інших місцях свого твору Йордан каже про Одоакра як про скіра (це було одне з германських племен), а один із королів скірів має в нього ім’я… Едеко. Деякі з давніх істориків взагалі називають Одоакра готом (що, зрештою, виглядає малоймовірним з огляду на його подальшу політичну біографію), а сучасні дослідники іноді ототожнюють «торкілінгів» з тюрингами – саме за назвою цього германського народу з часом отримала свою назву німецька Тюрингія. Варіантів, як бачимо, багато, але серед них жодного «слов’янського».
До того ж Одоакр не був ані князем, ані взагалі ватажком якогось племені. Ще в юності він залишив рідні краї та найнявся на службу до римської армії, в якій, власне й зробив кар’єру, дослужившись до рівня командувача охоронців імператора. Коли головнокомандувач армії Західної імперії Флавій Орест (між іншим, колишній секретар вже згаданого Аттіли) здійснив переворот і всадив у крісло імператора замість Юлія Непота свого малолітнього сина Ромула (саме за віком його називали Августулом, тобто «августенком»), найманці-германці почали вимагати нагородження їх земельними ділянками. А отримавши відмову – звернулися до Одоакра по «допомогу».
Той переміг і обезголовив Ореста та усунув з трону Ромула, який відтак виявився останнім з імператорів Західної імперії. Попередній володар, Непот був, щоправда, живий і ще кілька років таки правив – але не в Італії, а в Далмації. Натомість змовники оголосили оголосили Одоакра вже не імператором, а королем. Однак не королем певного племені (як це зазвичай було у «варварів»), а саме Італії як країни. Одоакра і зараз вважають королем першого «варварського» королівства» на «корінних» теренах імперії.
Нічим особливо видатним на престолі він, щоправда, не запам’ятався. До історії увійшов насамперед як правитель, що поклав край Римській імперії – точніше західної її частини (східна проіснувала з того часу ще майже тисячоліття). І саме за одну цю «заслугу» його згадували і пізніше, як в середньовіччі, так і за нового часу – зокрема й в Україні часів Хмельниччини. Хоча, здавалося, де Рим, а де Україна?
Як, зв’язок з часом таки з’явився – хоча й вигадливим чином. Річ у тому, що серед племен, перемогу над якими Одоакр здобув уже як володар Італії, були й ругії (або руги) – германці, що переселилися на береги Дунаю (до сучасної Австрії) з балтійського узбережжя і острова Рюген (назва якого, власне, й зберігає згадку про цей зниклий вже народ). Після перемоги та підкорення ругіїв Одоакр став і їхнім володарем, а також отримав право на «почесне прізвисько» зі згадкою про свій тріумф. Це була римська традиція — адже Сципіон Африканський насправді не був африканцем, а лише переможцем африканців,, так само як Клавдій II Готський – не готом, а їхнім переможцем.
Тим не менше з часом Одоакра стали вважати «королем ругіїв» (хоча насправді в них були власні королі, останнього з яких, Февву, він врешті-решт і здолав), або ж навіть ругієм за походженням (це на додачу до версій про гунське, скірське, готське та тюрингське коріння Одоакра).
Наступний крок – вже у XII сторіччі — зробив нотар Фрідріха Барборосси Готфрід із Вітербо, відомий ще й як автор політичних трактатів і укладач хронік. Переповідаючи історію життя Одоакра, він замінив у назві підкореного ним племені… одну літеру. Але завдяки цій літері замість вже зниклих і забутих на той час ругіїв (ругів) він став «правителем русів» – за часів Готфріда ім’я Русі було вже добре відоме і в Італії, і в Німеччині, хоча й залишалося вкритим флером загадковості.
За інтерпретацію ченця з Вітербо вхопився його колега, монах Мартин з Опави – вже у XIII сторіччі. В чеха (іноді припускають, що поляка, але схоже, польське походження йому приписали згодом, втім його можна назвати і силезцем) був ще й патріотичний мотив, адже «русин» Одоакр «ставав» слов’янином, а не якимось там германцем. Не дивно, що це твердження охоче запозичив в Мартина і «творчо розвинув» перший польський історик, Ян Длугош. При цьому Длугошева праця формувала світогляд не лише його одноплемінників-поляків, а усіх інших народів Речі Посполитої (хоч і утвореної після смерті історика) – зокрема й українців.
Саме з неї, вочевидь, уявлення про «русинського княза Одонацера» запозичила й русинська ж шляхта, і козацька старшина з Хмельницьким на чолі, і духовенство – в «Синопсисі», авторство якого приписують самому Інокентію Ґізелю, прямо зазначено, що ця «славна історія» про «українця, який чотирнадцять років панував над Римом» запозичена з польських хронік. Втім, і в гетьманських відозвах, і в треносі Самійла Зорки з`являється ще один, не знайомий польській історичній публіцистиці мотив. Ототожнення Римської імперії з самою Річчі Посполитою. Державою, яку Хмельницький силою своєї шаблі поставив на край загибелі, – так само як Одоакр поклав край існуванню стародавнього Риму.
Погрожуючи Варшаві долею «попередниці» гетьман, вочевидь пишався паралелями з давнім італійським володарем. Але ми, знаючи чим насправді завершилася Хмельниччина, не можемо не бачити у цих порівняннях двозначності – і двозначності сумної. Адже так само як правління Одоакра започаткувало «найтемніші сторіччя» середньовіччя в Західній Європі, Україна та «залишкова» Річ Посполита вже невдовзі занурилися в Потоп та Руїну. «Польща впала. Та й вас задавила» – ці Шевченкові слова є нагадуванням, що пишатися звитягами варварів (і оголошувати їх своїми попередниками) – справа в будь-якому разі ризикована та небезпечна.
Врешті-решт, сам Одоакр «скінчив погано». Втягнувшись у конфлікт зі східним сусідом – готським королем Теодоріхом – він за кілька років настільки «втомився від війни», що погодився укласти компромісний мир та поступитися половиною свого королівства. Угоду вирішили відзначити бенкетом. Під час якого Теодоріх несподівано вихопив меч… і одним ударом розрубав Одоакра навпіл. Так само як той напередодні добровільно «розкраяв» свою власну державу. «Бідака, він зовсім не мав кісток» – тільки і сказав, за легендою, ошелешеним присутнім готський король.
Олексій Мустафін
