Перший у сучасній Росії, хоч і не зовсім вдалий, заколот не на жарт перелякав тамтешню верхівку. Сам диктатор одразу згадав про 1917 рік, а його пропагандисти – про добу Смути початку XVII сторіччя. Щоправда, порівняння вийшло двозначним – з натяком на наступну «серію». Бо чотириста років тому «марші справедливості» на Москву тодішні «приватні військові компанії» влаштовували не один раз. З різними, звичайно, результатами – від розправ з невдалими «путчистами» до стрілянини з гармати, зарядженої трупом вбитого володаря. Що об’єднувало всі сценарії, так це мовчання байдужого «глибинного народу»…
Марш на Москву повстанців на чолі з Іваном Болотніковим
За всієї яскравості запропонованих асоціацій в Москві воліють взагалі не згадувати про внутрішній причини того, що сталося – як зараз, так і колись. Бо за правилами пропаганди винними завжди мають бути зовнішні обставини. І, звісно, неодмінно має знайтися іноземний, а найкраще – український «слід».
Втім, у Смуті – не тій, що розгортається сьогодні, а в тій, що була давно – цей «слід» і шукати довго не треба. Бо саме з України, а точніше з Києва, в XVII сторіччі формально все й почалося. Хоча й тоді наш Золотоверхий для московитів був «закордоном». В якому тривало не просте, але зовсім інше, несхоже на їхнє життя.
Київ на карті Речі Посполитої початку XVII століття з першою згадкою слова «Україна»
А самі українці в той час якщо й цікавилися східними сусідами – то хіба лише тоді, коли воювали з ними. Проте саме перед початком Смути, у 1600 році тодішній московський цар Борис Годунов уклав з Річчю Посполитою мир – аж на двадцять років.
Борис Годунов
Натомість у самій Україні було неспокійно. Берестейська церковна унія 1596 року, покликана розв’язати релігійні суперечки, навпаки – їх лише загострила. До давнього конфлікту між православними і католиками, додався новий – між тими, хто унії прийняв, і тими, хто не погоджувався з нею категорично.
В першому таборі опинилися майже всі церковні ієрархи на чолі з самим митрополитом Михайлом Рогозою і частина шляхти, в другому – чимала кількість священників та ченців, а також князі, найвпливовішим з яких був Костянтин Василь Острозький, тодішній київський воєвода, орієнтовані на них шляхтичі і більшість київських міщан – на чолі з війтом Яцьком Баликою. Усі вони опиралися визнанню унії в своїх приходах, церквах та монастирях.
Костянтин Василь Острозький
Осередком опору була Печерська лавра, яка за кілька років до укладання унії отримала ставропігію, тобто перейшла в пряме підпорядкування константинопольському патріарху. І хоча папа римський своєю буллою нібито віддав монастир прихильникам унії, супротивники наполягали, що понтифік не міг розпоряджатися тим, що не належало ані йому, ані навіть київській митрополії.
Лаврські печери у XVII столітті
Коли помер архімандрит лаври Никифор Тур, новий «унійний» митрополит Іпатій Потій запропонував на його місце обрати себе. Але воєвода просто не пустив його до монастиря. Тому відбулися… двоє виборів одночасно. Прихильники унії проголосували таки за Потія, а супротивники – за Єлисея Плетенецького. При цьому першого визнавав король, а другий і надалі «контролював територію».
Іпатій Потій
Саме Плетенецькому в 1601 році один з ченців, який за кілька тижнів до того прибув з Москви і нібито мав намір піти на прощу до Єрусалима, несподівано оголосив, що насправді є ніким іншим, як Дмитром, сином московського царя Івана IV Грізного, якого вважали загиблим внаслідок нещасного випадку.
Єлисей Плетенецький
Ким насправді був цей юнак – достеменно ми, мабуть, не дізнаємося ніколи. Офіційна московська версія стверджувала, що за царевича видавав себе «дворянський син» Юрій Отрепьєв, який у чернецтві взяв ім’я Григорій. Але сам він, схоже, був впевнений, що таки належить до царського роду.
«Названий царевич Дмитро»
Ця впевненість збиває з пантелику. Тому деякі дослідники припускають, що він справді міг бути сином когось із Рюриковичів (серед вірогідних його батьків називають, скажімо, другого сина Івана IV – того самого, якого той нібито вбив з необережності), можливо позашлюбним, якого «про всяк випадок» тримали «при собі» родичі першої дружини «грізного царя», бояри Романови. Або ж юнакові з дитинства навіювали легенду про його «царське походження», переконуючи, що його варто до часу тримати в таємниці.
Іван IV вбиває свого сина – можливого справжнього батька «названого царевича»
Використання бастардів (справжніх чи удаваних) за тодішніх часів не було чимось неймовірним. Той же Борис Годунов тримав «у приймах» Густава Вазу, позашлюбного сина шведського короля. Біографія цього принца, на думку декількох вчених, могла справити враження і на «ченця Григорія». Навряд чи надихнути – Густав в царських руках залишався безвольною маріонеткою. Але принаймні «підказати», що зіграти «законного спадкоємця» бастарду буде легше, аніж «людині з вулиці».
Густав Ваза
Коли ж «чернець Григорій» проголосив себе царевичем Дмитром (яким він швидше за все не був), оприлюднювати версію про його позашлюбне походження було вже пізно для всіх. І для царя Бориса – бо в такому разі самозванець виявлявся більшим Рюриковичем, аніж він сам. І для Романових, які вимушені були б зізнатися в багаторічній змові проти володарів, ще й створили б собі конкурента в боротьбі за престол у майбутньому (а вони про нього мріяли і врешті таки здобули). Тож версія про авантюриста-одинака, «дворянського сина», який цілком спонтанно вирішив випробувати долю і видати себе за іншого, влаштувала усіх причетних – окрім пізніших дослідників, звісно.
Втеча «ченця Григорія». Сцена з п’єси «Борис Годунов»
Хто точно не хотів розбиратися московських інтригах, так це лаврський архімандрит, якому вистачало «головної болі» й у себе в Києві. Він вказав «новоспеченому царевичу» і його супутникам на двері. Додавши, за легендою, «разом прийшли – разом ідіть».
Успенський собор Печерської лаври на початку XVII сторіччя
І «гість зі сходу» пішов. До двору київського воєводи. Чиї володіння, звісно, Києвом не обмежувалися. Власне, і прізвище Острозький він мав саме тому, що його родовим гніздом був Острог на Волині. В волинському Дерманському монастирі, також заснованому князем, «московський біженець» і облаштувався на кілька років.
Дерманський монастир
Що цікаво – Костянтину Василю Острозькому, він про своє царське походження не розповідав. Можливо, з суто практичних міркувань. Адже князь сам був Рюриковичем. І його ім’я навіть називали серед претендентів на московський трон після смерті Федора Івановича, останнього царя з цієї династії. У випадку нової династичної кризи в Москві, його могли знову згадати. Відкриватися «родичу» та зізнаватися в тому, що можеш стати його конкурентом в боротьбі за престол, з боку «ченця Григорія» і справді було необачно.
Поховання останніх царів з династії Рюриковичів в Архангельському соборі московського кремля
Але загалом під крилом Острозького, а потім близького до нього Гаврили Гойського, біженець почував себе цілком комфортно. Певною мірою це навіть допомагало йому встановлювати потрібні контакти – з православними і протестантськими братствами, а також із запорозькими козаками. Бо для здійснення своїх планів, від яких після зізнань у Лаврі він вже не міг відмовитися, потрібна була підтримка, зокрема й збройна.
Острог у XVII сторіччі. Сучасний макет
Зрештою сцену з зізнанням «чернець Григорій» вирішив повторити перед іншим українським православним князем, Адамом Вишневецьким, на службу до якого перейшов від Гойського. Звісно, Вишневецькі також належали до Рюриковичів, принаймні за їхньою власною родовою легендою, проте претензій на московський престол не заявляли (один з них став монархом, але Речі Посполитої і набагато пізніше).
«Зізнання» московського втікача Адаму Вишневецькому
До того ж, якщо Острозький був прихильником збереження мирних стосунків з Москвою, то Вишневецький з царем конфліктував – аж до того, що Годунов наказав спалити Прилуки та Снітин, які були власністю князівського роду. Зізнання «названого царевича» давало в руки Вишневецького справжній козир для помсти. І він вирішив ним скористатися. Цікаво, що цар вже невдовзі особисто звернувся до князя з проханням видати «самозванця», пообіцявши за це поступитися прикордонними землями Московщини, але Вишневецький на угоду не погодився.
Герб Вишневецьких
Інша справа, що сейм і сенат були на боці Острозького і категорично заперечували проти війни. Ту ж позицію займав канцлер і гетьман коронний Ян Замойський. Щоправда, в короля Сигізмунда III стосунки з канцлером не складалися. Та й Вишневецький мав можливості донести свою думку безпосередньо до монарха.
Ян Замойський
Зрештою, король погодився прийняти «названого царевича», призначив йому грошове утримання і дозволив вербувати в Речі Посполитій вояків для похода на Москву – це був максимум, який Сигізмунд III міг запропонувати від себе особисто, бо оголошувати війну без згоди сейму був таки не в праві.
Сигізмунд III
Проте новоспечений претендент на московський престол вдовольнився і цим. За допомогою Вишневецького і львівського старости Юрія Мнішка, до доньки якого він встиг посвататися, визнаний вже як Дмитро «названий царевич» почав збирати наймане військо. Втім, більшість зібраних вояків все одно склали запорожці.
Юрій Мнішек
Костянтин Василь Острозький, щоправда, свої думки не змінив. І як міг, протидіяв походу, який відкрито називав авантюрою. Щоб завадити донським козакам надіслати Дмитру допомогу князь навіть наказав вірним йому військам заблокувати кордон Речі Посполитої.
Але несподівано на бік «названого царевича» стали вчорашні союзники князя – київські міщани. Вони влаштували Дмитру і зібраному ним війську урочистий в’їзд до міста, гідний справжнього монарха – із дзвонами церков і монастирів та натовпом на вулицях. Для тимчасової резиденції «східного гостя» свій дім надав бурмістр Федір Миткович.
Київській Поділ і річкові переправи в XVII сторіччі
Щоправда, коли натхненні гостинністю киян вояки зібралися рушити далі, з’ясувалося що через Дніпро вони можуть перейти хіба що вплав. Син воєводи, черкаський староста Януш Острозький встиг відігнати усі човни і пароми далеко на південь. Але кияни не здалися. За тиждень вони власним коштом і власними ж зусиллями навели через Дніпро переправи і військо таки рушило далі на Москву. Януш Острозький не наважився стати в нього на шляху, але його загін супроводжував «названого царевича» до самого кордону – щоб козаки і найманці нікого не зачепили і не пограбували на своєму шляху. Для Острозьких вони залишалися «гультяями» і вчорашніми розбійниками.
Януш Острозький
Але чому кияни поставилися до Дмитра і його вояків по-іншому? Зіграла роль харизма «названого царевича», який вмів залучати на свій бік навіть вороже налаштованих до нього спочатку людей? Можливо. Хоча далеко не всі сучасники подій одностайно оцінюють його особисті таланти. Міщани сприймали козаків як «соціально близький елемент»? Теж ймовірно. Зрештою, минуло зовсім небагато часу, і в Києві виникло Богоявленське братство, до якого кошовий Петро Сагайдачний записався з усім запорозьким військом. І кияни так само підтримали цей крок.
Богоявленський монастир серед будівель київського Подола у XVII сторіччі
Водночас дослідники звертають увагу й на те, що під час перебування в давній столиці Русі претендент на московський трон видав привілей київським купцям на вільну і безмитну торгівлю в межах усього Московського царства. Навряд чи в місцевих торгівців були справді достовірні знання про ці межі – навіть самі московити знали про це дуже приблизно. Але в тому що обсяги і ресурси сусідньої держави величезні кияни здогадувалися. Тож це був справді «царський» подарунок. Якими б примарними не були шанси Дмитра здобути московську корону – допомога йому здавалася принаймні вдалою інвестицією.
Карта Московського царства, створена напередодні Смути
В Росії, між іншим, про цей привілей теж згадують. З обуренням. Дехто навіть закидає киянам прагнення «поживитися за рахунок сусідів». Окремі кияни і справді приєдналися до війська «названого царевича». А коли Смута розгорілася, до Москви вирушили усі три сини київського війта – вже згаданого Яцька Балики. Один з них залишив невеличкі спогади, більшу частину яких складають скарги на голод, що панував у Москві під час її облоги силами «другого ополчення» у 1612 році.
Битва війська «названого царевича» з московськими полками під Добриничами
Втім, не варто розглядати підтримку Дмитра лише як «комерційний проект». Адже, що б не розповідали згодом російські історики і публіцисти, принаймні під час перебування в українських землях «названий царевич» виступав як прихильник православ’я (інша справа – що в Москві було дуже специфічне розуміння православної ортодоксії). Вочевидь, кияни були зацікавлені в тому, щоб престол сусідньої держави здобув прихильно налаштований до них православний володар. Підтримка якого була б не зайвою у захисті їхньої віри від зазіхань католиків і прихильників унії (а боротьба не припинилася, в 1603 році Сигізмунд III змушений був навіть визнати Печерську лавру за православними)
Вступ війська Дмитра до Москви
Звісно, спроба київських міщан зробити ставку у великій геополітичній грі, виглядала аж надто сміливо як на той час. Проте жодного «покатоличення» Московії після здобуття престолу «імператор Дмитро» і справді не проводив – які б сподівання не покладали на нового московського володаря у Римі. Навпаки. Навіть дружину, ревну католичку Марину він змушував публічно дотримуватися православних обрядів. Та й більшість закидів на його адресу щодо порушень «благочестя» зводилися лише до порушень суто московських забобонів (на кшталт вживання телятини, яку там іменували «язичницькою їжею).
Офіційний портрет «імператора Дмитра»
Більше того, вже за кілька місяців новий господар Кремля не лише посварився з Сигізмундом III, але й почав налагоджувати зв’язки з опозицією у самій Речі Посполитою. І навіть зондувати ґрунт для свого можливого обрання на польський престол. В разі, якщо б справа завершилася новими виборами монарха – ще невідомо кого б підтримала православна шляхта українських земель. Зрештою, є свідчення, що той же Костянтин Василь Острозький симпатизував опозиціонерам, які вже невдовзі влаштували так званий «Сандомирський рокош» і таки спробували відсторонити Сигізмунда III від влади.
«Імператор Дмитро» приймає послів Речі Посполитої
Щоправда, «імператор Дмитро» розв’язки не дочекався. Московські бояри виявилися спритнішими за польських шляхтичів і скинули свого володаря першими. А ось у Варшаві зрештою дійшли до висновку, що краще шукати порозуміння – і з православними підданими загалом, і з запорозьким козацтвом зокрема. Успіхи цієї політики пов’язують вже з персоною Петра Сагайдачного, але насправді першими крок до неї зробили саме ті київські міщани, які несподівано зробили ставку на «названого царевича». І якою ризикованою не здавалася їхня ставка – вона зрештою зіграла. Хоч і не так, як на це сподівалися ті, хто її зробив.
Вбивство «імператора Дмитра»
Справжня ж Смута в Московщині почалася не з приходу до влади «імператора Дмитра». Цей – перший в її історії – державний переворот насправді відбувся майже безкровно. Особливо на тлі попередніх звірств його удаваного батька. У вир кривавої громадянської війни країна занурилася не до, а після вбивства «самозванця». А завершилося все утвердження при владі династії Романових, боярської родини, яка свого часу і «виростила» з Юрія Отрепьєва претендента на московський престол.
Олексій Мустафін
