Не надто популярний сьогодні Карл Маркс стверджував у «Капіталі», що «найгірший архітектор від найкращої бджоли від самого ж початку відрізняється тим, що перед тим як збудувати стільник із воску, будує її у своїй голові». Про «таланти» російського диктатора як архітектора, історика чи навіть кухара говорити складно – але та каша, яка нуртує в його черепі і яку він час від часу видає назовні під виглядом історичних концепцій, видається до нудоти неїстівною. Проте послідовність залишається незмінною – ідея війни проти України спочатку народилася у путінський голові (або ж головах – якщо мова про «колективного путіна»), а вже потім перетворилася на злочинні накази підлеглим.
І це не виняток, а саме правило. В минулому так відбувалося не раз і не два. Плани російських загарбань завжди передували їхньому втіленню на полі бою – хай навіть в більшості випадків усе йшло «не за планами». Ідея імперії проросла в мізках московських правителів за кілька століть до появи Російської імперії на картах – і навіть до того, як звели на трон першого царя. Звісно, не сама по собі. У ідеї (точніше ідей) були автори. І далеко не завжди ними були самі росіяни.
На початку своєї історії, та й власне і до середини XV сторіччя Московське князівство було справжнім краєм світу. Сховане в лісах (місцеві володарі, втім, вважали це перевагою), далеке від морів і великих торгівельних шляхів, позбавлене родючих ґрунтів, все ще залежне від ханів із Сараю, воно, здавалося, було цілком зосереджене на самому собі. В його володіннях, щоправда, досить довго жили київські митрополити, деякі з яких навіть провели у Заліссі більшу частину своєї каденції. Але Василь II Темний рішуче розірвав стосунки із Києвом та світовим православ’ям. Навіть церковних очільників надалі вирішили «обирати на місці», а фактично призначати рішенням князя, чия влада над підданими і без того була необмеженою.
Щоправда, вже сину та спадкоємцю Василя II – Івану III Горбатому в «барлозі», в якому так зручно облаштувався його батько, стало затісно. Амбіції нового князя (які, вочевидь, навіть психологічно компенсували його тілесні вади) могли, звісно, підштовхнути й до внутрішніх змін у його державі –там було над чим «працювати». Проте енергію свою він спрямовував насамперед на експансію, рух назовні. До того ж одночасно в кількох напрямах. На сході – проти Казані, перемога над якою дозволила б Москві контролювати волзьку торгівлю. А на північному заході – проти Новгорода Великого, який багатів за рахунок продажу до Європи хутра та інших товарів з «Великої Пермі».
Місто над Волховом Іван III взагалі оголосив своєю «отчиною» – лише тому, що його попередників (хоча, насправді, не лише їх) кілька сторіч поспіль запрошували на місцеве княжіння, а з часів Олександра Невського володарі Залісся ще й збирали з новгородців данину для ханської скарбниці.
Генеалогічні «аргументи», звісно, не були московським винаходом. Середньовічні династії і в Європі були тісно переплетені між собою – бо монархи зазвичай одружували своїх нащадків на «рівних собі», а ті, відповідно, могли претендувати на спадщину усіх своїх пращурів. Дружиною самого Івана III, скажімо, була тверська княжна Марія – і це давало можливість його сину з часом заявити свої «права» на Твер. При цьому стосунки між собою в подружжя були доволі прохолодними. Коли Марія захворіла та померла (казали навіть про отруєння) – Іван III «не знайшов часу» приїхати на поховання. І мало не одразу почав шукати іншу вигідну партію.
Саме в цей момент про далеку державу згадали… аж у Римі. Не з любові до географічних відкриттів, звісно. Після здобуття Константинополя османами католицька церква взагалі переживала «сумні часи». Флорентійська унія фактично була похована – султан Мехмед II відновив у своїй новій столиці православну патріархію, яка об’єднання церков не визнавала. Вже невдовзі під омофор царгородського патріарха повернулася і київська митрополія. В апостольській столиці мріяли якщо не про реванш, то хоча б про компенсацію – і здобути її за допомогою Івана III (московська церква хоч і називала себе православною, все ж залишалася «в розколі») здавалося щонайменше спокусливою ідеєю.
Зрозуміло, що й Рим у відповідь теж мав щось запропонувати Москві. Хай і примарне, проте неодмінно блискуче. Не дарма ж під захистом папи Павла II перебували мігранти з розгромленої Візантії, які визнали зверхність понтифіка. Серед них – і Фома Палеолог, колишній деспот Мореї і брат останнього імператора, який був упевнений у своїх правах на візантійський престол. Щоб тримати його при собі, папа навіть погодився взяти його родину на своє утримання. У 1465 році Фома, щоправда, помер. Але залишилися його діти, опіку над якими він доручив унійному патріарху Константинополя Віссаріону Нікейському.
Номінальний титул василевса (за всієї його «легковажності» з огляду на перебування колишньої візантійської столиці в османських руках) залишався за старшим сином Фоми, Андрієм. А доньок, які мали статус не принцес, а «деспинь», намагалися видати заміж за «перспективних» володарів. Старша Олена вийшла за деспота Сербії, проте османи невдовзі захопили і цю країну, тож після років поневірянь вона обрала долю черниці. Молодшу Зою сватали за кіпрського короля, але той відмовився. Довелося брати шлюб з італійцем, князем Караччоло, який невдовзі… помер. Майже так само вчасно, як і перша дружина Івана III. Бо тепер її руку можна було запропонувати московському вдівцю.
Автором цієї шлюбної комбінації вважають саме Віссаріона, який сподівався таким чином здобути собі паству хоча б в Московії, якщо з Грецією та Руссю в нього не вийшло. Для цього, щоправда, треба було переконати Івана III погодитися на унію з католиками. Але патріарх був впевнений, що йому неодмінно допоможе Зоя – як тільки вийде за князя заміж. Тож Віссаріон зробив все можливе, щоб переконати Москву в «надзвичайній цінності» своєї пропозиції.
Можливо, Іван III і справді повірив, що разом з дружиною отримає якусь «долю» візантійської спадщини. А радше зробив вигляд, що повірив, – як перед цим «упевнився» у своїх «правах» на Новгород – так само ефемерних. І довів комбінацію до кінця. Коли московський митрополит Філіп відмовився проводити шлюбну церемонію з уніаткою, це за наказом князя зробив коломенський протопоп Осія. Зоя, щоправда, віросповідання одразу змінила – разом з іменем, бо тепер її називали Софією.
Проте, ставши царицею, нова дружина Івана III дала зрозуміти своєму колишньому «опікуну» Віссаріону, що на визнання унії ані він, ані папа можуть не розраховувати. Зоя-Софія отримала своє, і надалі воліла діяти як православна володарка – граючи «роль» візантійської принцеси, про становище якої мріяла, вочевидь, з дитинства і якого в реальності вже не могла досягти. А під впливом дружини «уявляти себе василевсом», схоже, почав і сам Іван III – хоча сусіди Москви і тим більше західні європейці підігрувати йому в цьому не збиралися.
Для них, якщо і існував спадкоємець імператорської корони Візантії, то ним був брат Зої-Софії – Андрій. Він, між іншим, був не проти поступитися своїм титулом, але не на користь новоспеченого московського родича. Відомо, що спокусливі пропозиції старший Палеолог робив королю Неаполя та герцогу Бургундії (той, як відомо, мріяв про королівську корону, але так її і не здобув). Деякі з дослідників припускають можливість переговорів і з міланським герцогом. Відверта торгівля батьківським титулом навіть підштовхнула молодшого Палеолога – Мануїла – повернутися на батьківщину, і султан його прийняв з усією можливою привітністю та щедрістю.
Натомість, коли в 1480 році Андрій приїхав до Москви, він ані словом не обмовився про можливість «переуступки титулу» Івану III. Вочевидь, останньому це не сподобалося. І старший Палеолог повернувся до Італії ні з чим. А ось московський володар поквапився остаточно розірвати стосунки з Сараєм (Василь Татищев стверджував, що за наполяганням дружини, хоча насправді князь і сам мав вагомі резони для цього кроку), приєднав, окрім остаточно захопленого Новгорода, ще й Твер («посадивши» у ній свого старшого сина – від вже згаданої першої дружини-тверянки) та всюди наголошував на статусі «самодержця всієї Русі» – відмовившись навіть від пропозиції імператора Священної Римської імперії Максиміліана I визнати за ним королівський титул. Для Івана III він був вже «замалим».
Саме з того часу в Москві як державну емблему почали використовувати двоголового орла – цей знак раніше зустрічався на тверських монетах, проте тепер він нагадував ще й про герб Палеологів, і тим самим підкреслював претензії Івана III на візантійську спадщину. Інша справа, що новоспечений «спадкоємець» мав про неї доволі поверхове уявлення, зводячи по суті до визнання абсолютної влади монарха не лише над власними підданими, але над всією «православною ойкуменою».
В 1490 році Андрій знову приїхав до Москви, проте зустріли його з іще більшим холодом. А для підтримання свого «реноме» в Європі «нащадку василевсів» банально не вистачало грошей. Тож невдовзі він таки відмовився від формального титулу (не безкоштовно, звісно), але… на користь французького короля. А потім примудрився його «перепродати» ще й Фердинанду Арагонському та Ізабеллі Кастильський. Іван III знову отримав облизня, і насправді до кінця не зрозумів чому.
Проте апетит московського володаря, який вже встиг «приміряти» на себе імператорські шати, розігрався не на жарт. Щоб хоч якось його втамувати, він заявив претензії ще й на спадщину усього роду Рюриковичів – із Києвом включно. Давня столиця Русі, звісно, була ближчою за Царгород і здавалася легшою здобиччю. Хоча на той час належала Гедиминовичам, з яким в Москви нібито був «вічний мир». Але хіба це могло зупинити Івана III? За спиною сусідів він розпочав переговори про поділ їхніх володінь – спочатку з угорським королем, а потім з імператором Священної Римської імперії.
До того ж і в цьому випадку йшлося не суто про київський спадок. Володимир Мономах, спадкоємцем якого оголосив себе Іван III, був не лише Рюриковичем. Його вважали ще й онуком візантійського імператора Константина ІХ, теж Мономаха (саме тому князь і отримав своє грецьке прізвисько). Тож виходило, що нащадком василевсів була не лише дружина московського князя, а й сам Іван III. Щоправда, з мономахової доби до захоплення Константинополя османами на візантійському престолі встигло змінитися щонайменше чотири династії. Але кого в ті часи цікавили подібні «дрібниці»?
Відносної стрункості ця «мономахова легенда» набула завдяки тверському ченцю на ім’я Спиридон. Той взагалі був неабияким спритником. Поїхав, скажімо, до Стамбула і вмовив тамтешнього патріарха висвятити його… на митрополита київського – при тому, що кафедра ця не була вакантною, її займав тоді ще живий і здоровий владика Місаїл. Великий князь Литовський Казимир Ягайлович нахабу, зрозуміло, не визнав. А коли Спиридон із патріаршою грамотою з’явився в його володіннях – кинув за ґрати.
Провівши у в’язниці кілька років, спритник вирвався на волю і втік до Москви. Але й там до нього поставилися з великою підозрою – досить лише згадати, що за Спиридоном навіть закріпилося прізвисько Сатана. Тож у Московії він потрапив до заслання – до Ферапонтового монастиря.
Саме тут, намагаючись довести Івану III свою корисність і домогтися звільнення, Спиридон написав «Послання про мономахові дари». В якому розповів захоплюючу, хоча й цілком вигадану історію про те, що Константин IX не лише видав за Володимира свою доньку, а й нібито передав йому символи імператорської влади – барми, животворний хрест і царський вінець – та нарік його «царем великої Росії». Звідки ченцю вдалося «дізнатися» усі ці деталі, він не повідомляв – хоча дослідники припускають, що автор «Послання» міг використати якійсь тверські легенди. Можливо, створені не так для московських, як для місцевих князів, чий родовід також вівся від тієї ж молодшої гілки Рюриковичів, що й в Івана III.
Фантазер Спиридон, втім, і на цьому не зупинився. Популярні в ті часи польські та литовські генеалогічні «розвідки» надихнули його на створення ще й «родоводу Рюрика». І без того цілком легендарного пращура київських князів чернець оголосив нащадком якогось Пруса, родича першого римського імператора Августа – той нібито отримав з рук цього стародавнього володаря землі біля балтійського узбережжя (які Риму, зазначимо, ані тоді, ані взагалі коли-небудь не належали – проте Спиридона це навряд чи турбувало). Так Іван III «несподівано виявлявся» спадкоємцем імператорів аж за двома «лініями».
Літературні вправи, щоправда, бранцю не допомогли. Він так і помер у монастирі. Але ідеї Спиридона Сатани «взяли на озброєння». І сам князь, і підпорядкована йому церква. На чолі її Іван III в 1490 році поставив архимандрита Симонового монастиря Зосиму (відомого згодом як Зосима П’яниця). Новий митрополит і справді був людиною цілком світською, не дуже то й вірив у загробне життя, ікони та християнські символи, проте слухняно виконував усі вказівки володаря. А деякі побажання – намагався передбачити.
За два роки після свого обрання , у семитисячний рік за літочисленням від створення світу, Зосима уклав пасхалію на наступну тисячу років, в передмові до якої вперше оголосив Івана III «новим Константином», а Москву – «новим Константинополем». Виконавши цю «почесну» місію, ставленик князя… пішов з митрополичого престолу. Під гучний акомпанимент звинувачень на свою адресу – в пиятиці, неповазі до святинь (що було чистою правдою), єресі (в чому дослідники насправді сумніваються, він був радше агностиком) і навіть содомії (отут жодних доказів його недруги не залишили). Князь за свого улюбленця не дуже й тримався – врешті-решт пасхалія, створена «грішником» Зосимою, вже була укладена (вона діє й до нашого часу), доктрина «спадкоємності» отримала «духовну санкцію», а чи іще він міг бути корисним?
Наступним кроком у запровадженні «імперського коду» мало стати запозичення візантійської церемонії сходження на престол. Не самого Івана III, звісно, а вже його наступника – проте за присутності і під контролем «справжнього» володаря. Щоправда, Іван Молодий, старший син Івана III від шлюбу з Марією Тверською, помер ще в 1485 році. Тоді ходили вперті чутки, що звів його до могили лікар, якого заздрісна мачуха «виписала» аж з Венеції. Втім, у померлого залишився син Дмитрій, якого і «вінчали на престол» у 1498 році.
Прямо заперечувати проти цього Зоя-Софія не могла (їй одразу б нагадали про можливу причетність до смерті Івана Молодого), але після інтронізації зробила все, щоб онук впав у Івана III в немилість, і врешті-решт домоголася свого. Натомість її власний син Василь був проголошений спочатку новогородським князем, а потім і співправителем батька. Коли ж в 1505 році Іван III помер, то єдиним володарем став саме Василь, а Дмитрія закували в кайдани та за кілька років згноїли у в’язниці.
Василь III продовжив «перевдягання» Московії за візантійським зразком – як цей зразок, знову ж таки, розумів він сам (або ж знав зі слів матері, яка, втім, теж могла спиратися хіба що на непевні дитячі спогади). Домагався визнання себе «найпершим володарем на землі», страчував незгідних і тих, хто хоч трохи вивищувався над іншими, приєднував нові території (зокрема Псков, Смоленськ і Рязань), керував церковними справами…
Саме наполегливе підпорядкування церкви цілком світським інтересам великого князя спонукало взятися за перо маловідомого тоді ченця псковського Єлізарівського монастиря Філофея. Один з його листів був навіть адресований особисто Василю III. Філофей переконував свого нового володаря (а Псков був тільки-но приєднаний до Москви) – якщо той вже взявся перетворювати свою державу на «третій Рим» (адже й Царгород був лише другим, «новим Римом»), то має дотримуватися православного благочестя, бо, мовляв, «четвертому Риму» вже не бути – аж до самого апокаліпсису.
Невідомо, чи читав чернечі послання великий князь. До викладених в них порад він точно не дослухався. Проте сама формула «третього Рима» (запозичена насправді з болгарських та київських джерел і «творчо перероблена»), схоже, йому «припала до душі». А сам Філофей несподівано для себе опинився в списку натхненників московського експансіонізму – у компанії Віссаріона Нікейського, Спиридона Сатани та Зосими П’яниці.
Саме за правління Василя III на основі спиридонового «послання про мономахові дари» було створене панегіричне «Сказання про князів Володимирських». А вінець великих князів – який зараз часто зневажливо іменують «тюбетейкою хана Узбека» – був перероблений на відому дотепер «шапку Мономаха», яка, звісно, ані до князя Володимира, ані до візантійських імператорів немає жодного стосунку. Зрештою, саме в цей час почалася й масштабна фальсифікація старих хронік – створений так званий Никонівський літопис, в якому до не завжди уважно переписаних з попередніх джерел повідомлень про події минулого були додані вигадані та цілком фантастичні епізоди, покликані обґрунтувати «права» московських володарів на спадщину Давньої Русі.
Власне, навіть шлюб Василя III з Оленою Глинською пояснюють не лише його прагненням продовжити свій рід (перша дружина великого князя дітей не мала) та щирим коханням (він настільки прагнув сподобатися обранниці, що поголив бороду, шокувавши власне оточення), а й політичним розрахунком – московський володар сподівався, що впливові родичі дружини у Великому князівстві Литовському допоможуть йому приєднати землі Русі до своїх володінь.
Підігрівав амбіції Москви і папа Лев Х, який ще раніше «авансом» пообіцяв визнати за Василем III і «константинопольську отчину».
Син і спадкоємець Василя III – Іван IV Лютий – у 1547 році взагалі був проголошений царем. До того в офіційних московських документах цим титулом іменували великих ханів та візантійських імператорів. І «перейменування» було не просто «новий щаблем» самозвеличування – це була претензія на зверхність над усіма православними, та й не лише православними державами, адже володар з таким, імператорським по суті титулом, міг бути лише один – принаймні у цій частині християнського світу.
Не дивно, що одночасно з «вінчанням на царство» Іван IV та очільники московської церкви з пропозицією-вимогою визнати новий титул звернулися до патріархів, насамперед константинопольського, – адже раніше саме патріарх освячував сходження на престол василевсів. За це в Москві були згодні навіть повернутися під духовну владу Царгорода, чого не робили з часів Василя II Темного. Але показово, що владики дуже довго тягнули з відповіддю, а коли й визнали Івана IV царем, дали зрозуміти, що він все одно є лише «одним з багатьох» православних правителів і не є рівним за своїм статусом колишнім візантійським імператорам.
Втім, московський володар зовсім не чекав визнання склавши руки. Навпаки – діяв так, як діяли (знову ж таки, в його розумінні) «названі попередники» в Константинополі. Скликаний Іваном IV церковний «стоглавий» собор, хоч і не претендував на звання вселенського, але був організований саме за їхніми, візантійськими по суті лекалами. І впорядковував внутрішнє життя його держави саме так, як уявляли устрій «православної імперії» в Москві – за принципами абсолютної автократії. Навіть у схваленому собором «Домострої», що нібито регламентував відносини у родинах пересічних царських підданих, перша частина була присвячена… належному вшануванню володаря, коритися якому московити мали як богу.
Так само і розширення меж держави стало тепер мало не «священним обов’язком» царя. Іван IV і справді провів усе своє правління в загарбницьких війнах, найуспішнішими з яких були завоювання Казані та Астрахані, що перетворили Волгу на «внутрішню річку» Московії. Банальній колонізації при цьому надавався пафос мало не релігійної війни – адже більшість підкорених царем народів сповідували іслам, а деякі – залишалися язичниками. Титули місцевих ханів, привласнені Іваном IV на «правах переможця», також перекладали як царські – хоча мали аж ніяк не візантійське походження.
Доволі поширеною є думка, що новий московський володар не був прихильником ідеї «третього Рима», бо йому більше подобалося походження від імператора Августа та інші фантазії зі «Сказання про князів володимирських». Або ж навіть старозавітні паралелі, за якими Московія сприймалася як своєрідна «реінкарнація» царства Давида та Соломона. Але насправді одне не заважало іншому – аби лише допомагало зміцненню царської влади та приєднанню нових земель.
З цим, щоправда вже невдовзі почалися проблеми. Втягнувшись у Лівонську війну, Москва зіткнулася вже не з ослабленими уламками Улусу Джучі, а з і справді сильними європейськими державами та їхніми добре озброєними арміями. Амбіції Івана IV явно не відповідали реальному місцю його держави в тодішньому світі. Проте визнати це володарю, що не лише уявив себе спадкоємцем василевсів, а й цілком в дусі візантійської традиції увірував у свою місію, визначеною нібито самим Господом, було занадто складно. Простіше було оголосити винуватцями царських поразок зрадників у власному оточенні, бояр та церковних ієрархів, які все ще насмілювалися мати власну думку.
Кривавий терор, у який роздратований Іван IV занурив свою державу, насправді був лише логічним продовженням його геополітичних фантазій та надмірних, нічим не підкріплених амбіцій, що зазнали краху, зіткнувшись з реальністю. Опричнина, запроваджена царем у сподіванні вирішити усі його проблеми одним рішучим ударом по «крамолі», лише поглибила їх та знекровила державу ще більше.
Та й із зовнішніми викликами впоратися не допомогла – опричне військо, яке наводило жах на царських підданих, не змогло змінити хід Лівонської війни і виявилося неспроможним захистити Москву від кримців. Реванш при Молодях, значення якого сьогодні підносять мало не до небес, взяли вже після його ліквідації.
«Гра в імперію» врешті-решт завершилася катастрофою, яку самі московити іменували Порухою. Наслідки могли бути й фатальними – якби не допомога західних дипломатів, які виторгували для царя більш-менш пристойні умови миру. Смерть Івана IV просто підвела цілком «логічну» риску під його моторошним правлінням. На його тлі коротке царювання іванового сина Федора I – попри те навіть, що той мав прізвисько Дурак, видавалося щонайменше довгоочікуваним відпочинком.
Проте Москва і тоді не відмовилася від своїх амбіцій і претензій на імперську спадщину. Навпаки. Ідея «третього Риму» отримала нове дихання. Коли фактичному правителю держави – Борису Годунову – вдалося заманити до постки константинопольського патріарха Єремію II, питання перед ним поставили руба – або він сам залишається жити у Московії і освячує усі царські забаганки, або визнає очільника тамтешньої церкви ще одним патріархом – на рівні з єрусалимським, антіохійським та александрійським. Це, звісно, не відповідало жодним канонам. Єремія II довго пручався і погодився лише тоді, коли зрозумів, що інакше не вирветься з залізних обійм.
Формула «Москва – третій Рим» увійшла навіть до тексту «уложенної грамоти» 1589 року про визнання московської патріархії – хоча є великі сумніви, що її текст був укладений самим Єремією II і не був одразу чи згодом спотворений.
Інтерес Годунова був зрозумілий – адже з очікуваною вже невдовзі смертю Федора І Дурака переривалася династія, яка могла хоча б претендувати на «генеалогічний» зв’язок із колишніми правителями Києва чи Царгорода. Годунови, як не крути, Рюриковичами не були. Тож Борису було потрібне зовсім інше обґрунтування зазіхань на чужу спадщину – яке б апелювало вже не до «аргументів крові», а до політичної традиції Візантії з її ідеєю «перенесення імперії».
Проте невідповідність між амбіціями і реальними можливостями Московії нікуди не поділося. Тож годуновська гра з імперськими символами завершилася так само трагічно – як для його родини, так і для царських підданих. Країну чекала Смута, з якою вона вийшла не лише з новою династією, але й з цілком іншою, «перезаснованою наново» державою. Яка, щоправда, так і не засвоїла уроків своєї попередниці. Надто глибоким виявилося «імперське кодування».
Олексій Мустафін
