Національні кольори існують для того, щоб відрізняти одну державу від іншої, насамперед від сусідніх. В теорії. Кольорів, щоправда, не так вже й багато. Менше, ніж держав. Українці, можна сказати, витягли щасливий квиток – схожі з нашими відтінки національного прапору (вкорінені, в свою чергу, як в галицькій, так і у київській традиції) на нашому континенті мають лише шведи. А от поєднання білого, синього і червоного, «своїм» вважають не лише французи, а й голландці, британці, норвежці, чехи, хорвати, словенці, словаки, серби… І це лише в Європі, а є ще Америка і Азія!
Із звучанням національних гімнів подібні «накладки» трапляються рідше. Хоча випадки, коли, як кажуть, «одна пісня – на двох», в історії теж непоодинокі. Музику британського славня «Боже, бережи короля», скажімо, за доби Олександра I та Миколи I використовували росіяни. Мелодію «Німецького гімну» Йозеф Гайдн в свій час написав для австрійського імператора – використавши, між іншим, мотив хорватської пісні. Втім, на його популярності навіть серед найзапекліших німецьких націоналістів це ніяк не позначилося. Зрештою, в історії патріотичної музики – чи то пак «музичного патріотизму» – траплялися куди вигадливіші сюжети…
«Ось зрадник батьківщини!» – із цими словами 23 березня 1819 року студент Карл Занд завдав смертельних ран реакційному публіцисту Августу фон Коцебу. Вбивця вважав Коцебу «ворогом німецької молоді» та російським агентом – той і справді отримував гроші від царського уряду та не соромився підтримувати усі його дії в Європі та Німеччині зокрема. Але вбивство лише налякало тамтешніх монархів, змусивши їх тісніше згуртуватися навколо Петербурга та ще більше «закрутити гайки» у внутрішній політиці. Одним з найвиразніших проявів реакції був розпуск Загальнонімецького студентського товариства – його вважали головним «підбурювачем неспокою». Серед учасників товариства був і Занд – але він завчасно вийшов з його складу..
Вважають, що саме на розпуск студентського товариства поет Август фон Бінцер відреагував піснею «Ми збудували величний дім». У ній, між іншим, чи не вперше були згадані кольори майбутнього національного прапора – чорний, червоний та золотий. На авторство мелодії, втім автор пісні не претендував, стверджуючи, що взяв за основу народний тюрингський наспів (цілком в дусі доби романтизму). Твір Бінцера швидко набув поширення в студентському середовищі. Проте ще популярнішою стала пісня «Клятва», написана в 1820 році – на ту ж музику – Гансом Массманном.
Массманн теж був активним учасником студентського руху, за спалення «ворожих німцям» книжок і документів на знаменитому «святі буршів» у Вартбурзі в 1817 році навіть відсидів вісім днів у карцері, проте «Клятва» з її закликом «віддати себе, з серцем та рукою» улюбленій німецькій батьківщині була вже не студентським, а саме національним гімном – і саме так сприймалася його співвітчизниками, незалежно від віку, освіти і фаху.
Не слід, втім, забувати, що творчі вправи Бінцера та Массманна відбувалося в часи справжньої реакції, коли за «занадто патріотичні» заклики й співи можна було опинитися за ґратами не на тижні, а на роки. Тому під час свят та вечірок революційні на націоналістичні пісні музики часто взагалі виконували без слів – і «Клятва» не була винятком. Виходила така собі «дуля в кишені» – однак завдяки подібним хитрощам вже знайома мелодія лунала повсюдно. А сусіди, які в цей час відвідували Німеччину, привчалися бачити у ній музичний символ цієї країни.
Відлуння колишнього «тюрингського наспіву» зараз знаходять у цілком класичних творах Йоганна Брамса, Густава Малера та навіть Петра Чайковського – в «Щелкунчику» він додає «німецькості» настрою Різдва, традиції святкування якого в Російській імперії в цей час запозичували саме в західного сусіда. Схожі асоціації, втім, виникали не лише Чайковського. Наприкінці XIX сторіччя мотив, популяризований Бінцером і Массманном, був використаний для створення чи не найвідомішої різдвяної пісні у Швеції, а на початку наступного XX століття – у тій таки Росії…
Так, йдеться про пісеньку, що в українському перекладі відома за першим рядком «У лісі, лісі темному». Факт, що для неї просто поцупили німецьку мелодію, певний час теж намагалися «притемнити». Розповідали, скажімо, що офіційний автор «Ялиночки» Леонід Бекман (етнічний німець, між іншим) навіть нотної грамоти не знав, а просто підібрав гарний мотив на роялі. Щоправда, запозичення (на відміну від прямої крадіжки) найчастіше відбуваються саме так – популярна мелодія «крутиться» в голові композитора та поступово привчає його сприймати її як свою власну. Хоча, якщо вже зовсім відверто, крадіжки теж часто пояснюють тією ж «розлитістю» привласненої музики у звичному для крадія «культурному середовищі».
В 1914 році, втім, ставлення до німецьких запозичень в Російській імперії змінилося з поблажливого на прямо протилежне. Почалася Перша світова, в якій Берлін опинився по інший бік фронту. Щоб не мати нічого спільного з ворогом, навіть Петербург перейменували на Петроград. Що вже казати про «підозрілий акцент» у святкуванні Різдва з ялинкою. Справжні патріоти почали шукати – або ж вигадувати – власні традиції, які не містили б «германського підтексту».
А ще за два роки, в 1916 році Олександр Боде, вчитель словесності з Рибінська, у патріотичному завзятті вирішив написати власну пісню – принаймні так стверджувала його донька. Щоправда ноти цієї пісні таємничим чином зникли. Вже після того, як вона, через багато десятиріч після смерті Боде, оголосила, що його твір… вкрали «радянські класики» та видали за свій. Під назвою «Священна війна». Так, йдеться про пісню, що стала символом радянської інтерпретації вже Другої світової, яку в Росії і досі вперто іменують «великою вітчизняною» (і «священною» також, але хоча б не як офіційний термін).
Що ж, можна припустити, що мелодія в Боде (якщо ця версія таки має підґрунтя) була майже такою ж як Олександра Александрова – офіційного автора «Священної війни» (втім в авторство Александрова насправді не вірили навіть деякі російські музикознавці). Донька стверджувала, що Боде «творчо переробив» мазурку Михайла Глінки – композитора суто російського, в патріотизмі якого не було якихось сумнівів. Але «Священна війна» на неї насправді не дуже-то й схожа. А ось паралелі з массманнівською «Клятвою» куди очевидніші.
І в цьому насправді є своя логіка. Адже пісня мала підкреслено антинімецьке спрямування, йшлося – не більше й не менше – про навалу «тевтонської Орди». Чому б йому було не використати мелодію, яка асоціювалася саме з Німеччиною? Звісно, переробивши її, переосмисливши, прибравши «різдвяну святковість», натомість додавши тривожних нот, що б асоціювалися не з патріотичним піднесенням, а створювали відчуття наближення «германської сили темної». Щось подібне зробив, врешті-решт, Дмитро Шостакович у своїй Сьомій симфонії.
З іншого боку, текст Боде (знову таки, якщо керуватися варіантом, наданим його донькою) є такою самою відповіддю-переосмисленням іншому, не менш відомому твору – «Інтернаціоналу». В першому куплеті якого (в російському перекладі, зрозуміло) є все той же заклик «вставати» і «смертний бій» – але не з зовнішнім, а з внутрішнім, класовим ворогом».
Але подібна спрямованість – і тексту, і мелодії – легко пояснює, чому вже через рік про творчість Боде могли «забути». До влади в Росії дісталися більшовики. Для яких і «Інтернаціонал» був партійним гімном, і Перша світова – імперіалістичною, а ніяк не «священною» війною. Боде насправді неабияк пощастило. Бо він з таким «багажем за спиною» у радянській Росії вижив. І дожив до тридцятих років. Ще й зберіг дивну, майже дитячу наївність. Якщо – за твердженням доньки – у 1937 році надіслав вірші та ноти своєї пісні Василю Лебедєву-Кумачу.
Цікаво, що сам радянський «корифей» використовувати «подарунок» не поспішав (мало хто і з якої метою міг написати такі листи, може це з Лубянки вирішили перевірити його на лояльність?). Натомість міг познайомити з його змістом колег. Адже у фільмі «Олександр Невський», знятому у 1938-му, з’явилася підозріло схожа на «Священну війну» – за словами принаймні – хорова композиція «Вставайте, люди русские». В ній, окрім вже знайомого «вставання» зустрічається все той же «смертний бій». Ще й у тих самих місцях…
А от коли розпочалася німецько-радянська війна, а від Лебедєва-Кумача почали вимагати «написати шедевр» за кілька годин (дослівно, так стверджує офіційна радянська версія створення пісні), з’явився текст за його власним підписом. Із погано схованими слідами «швидкої переробки» – яку видають «перли» на кшталт «За землю нашу милую, За наш Союз большой!».
Що ж до музики, нібито «з коліс» написаної Александровим, – то іронія вийшла навіть подвійна. Адже вже вдруге для протинімецької пісні була використана цілком німецька за походженням мелодія – хоча цього разу «позичальники» могли й не усвідомлювати двозначності ситуації.
Втім, існує і інша версія походження «Священної війни». Надто схожим на неї видається текст «Ось день війни народної» із співаника Української повстанської армії. Щоправда у ньому він не супроводжується нотами. Чи хоча б ремаркою, на якій мотив пісню можна співати. Кобзар Тарас Силенко відшукав у спогадах про події Визвольних змагань згадку про пісню, що мала майже тотожній приспів «Повстань, повстань народе мій». Це, власне, і дозволило багатьом зробити висновок про те, що Лебедєв-Кумач з Александровим просто поцупили пісню в українців. Хоча в цьому випадку це стосується слів. Німецька мелодія в будь-якому разі давніша.
А сама «Клятва» залишилася популярною патріотичною піснею і в Німеччині ХХ століття. Навіть більше. Після того, як «Німецький гімн» був значною мірою дискредитований нацистами (рядок «Німеччина понад усе» із нього й досі викликає ненайкращі асоціації), а інші замінники на кшталт «Вахти на Рейні» сприймалися мало не як реваншистські, саме пісню Массманна розглядали на роль державного гімну відродженої Федеративної Республіки. Під спів «Клятви» ухвалили нинішню конституцію Німеччини, а рядок «країна кохання й життя» став позивним Німецького радіомовлення.
З часом, щоправда, повернулися до використання «Німецького гімну». Але музика «Клятви» таки здобула «державний» статус. В 1991 році. У… Мікронезії. Можливо мешканці цієї держави у Тихому Океані, яка колись була німецькою колонією, теж свого часу запам’ятали її просто як популярну мелодію. І настільки звикли до мотиву, що тепер готові сприймати за свою. Навіть знаючи про її справжнє походження. Від цього ж гімн не перестає бути національним символом? Як герб. Або прапор – навіть якщо те ж саме поєднання кольорів зустрічається на знаменах інших держав.
Олексій Мустафін
