Історик, публіцист, журналіст та медіаменеджер Олексій Мустафін напередодні Дня Києва на прохання порталу kyiv24.news поділився роздумами про умовність визначеної дати заснування столиці.
Що ближче до дня Києва, то жвавіше обговорюють питання про його вік. Це вже стало щорічною традицією. Бо «день міста» – майже як день народження людини. Хіба що в Києва він «плаваючий», бо завжди випадає на останню неділю травня. Звичні до сучасної бюрократії ми підсвідомо вважаємо, що в кожного мають бути «документи, що засвідчують особу». Із зазначенням року, місяця і дня, коли він з’явився на світ… От тільки в Києва з «паспортом» чи то пак «свідоцтвом про народження» є проблеми – як у тому анекдоті, «чи то загубилися, чи то не знаю, куди поділися».
І це при тому, що легенду про появу української столиці чи не кожен киянин пам’ятає з дитинства. «І були три брати: одному ім’я Кий, другому – Щек, а третьому – Хорив, а сестра в них була Либідь…». От тільки коли саме вони «були»? «Повість минулих літ», звідки ми й знаємо цю легенду, не повідомляє. Чому? Адже йдеться саме про літопис – тобто хроніку подій, розписану по роках? Вочевидь, навіть для автора «Повісті», написаної аж в XII сторіччі, часи Кия були настільки давніми, що й приблизну дату він назвати не міг (хоча насправді й чимало інших подій у ній позначені конкретними роками мало не навмання).
Та що там літопис! Про час заснування Києва не згадували століттями навіть після його створення. Хоча столиця – хай навіть це слово й жіночого роду – усе ж не пані, чиїм віком цікавитися нібито нечемно. Перша конкретна дата – 430 рік – була названа… аж у XVI сторіччі – і зовсім не киянином, а мазовшанином Мацеєм Стрийковським. А ще через триста (!) років уперше пролунала обережна пропозиція святкувати ювілей Києва. Бо тоді в Східній Європі – та в Російській імперії зокрема – ширилася мода на «святкування ювілеїв». Відзначали і «тисячоліття Русі», і 900-річчя Володимирового хрещення, і 300-річчя династії Романових…
От у прив’язці до першого з них і згадали про нашого «ювіляра». Щоправда, як «рік народження» Києва пролунала зовсім несподівана дата – 882 рік. Несподівана, бо навіть у літописах – які на той час були основою офіційної хронології – Київ не раз згадувався і до цієї дати, а 882 рік вважали «лише» роком здобуття міста князем Олегом і створення «об’єднаної держави Рюриковичів». Схоже, пропозиція і полягала в тому, щоб просто долучити «київські» святкування до загальноімперських заходів з іншого приводу. Але завдяки їй на сторінках часопису «Київська старовина» чи не вперше розгорнулася публічна дискусія про час заснування міста.
Сьогодні, звісно, більше згадують про іншу «ювілейну» епопею, уже радянських часів. Мода на «історичні» святкування в СРСР повернулася після Другої світової – коли «перша пролетарська держава» почала рядитися в шати все тієї ж Російської імперії. Першим з таких святкувань стало відзначення 800-річчя Москви. Далі було 250-річчя Ленінграда (як тоді іменували Петербург), 1500-річчя Тбілісі, 2750-річчя Єревана…
До України ця хвиля докотилася вже в 70-і роки минулого сторіччя (раніше за подібні ініціативи могли й звинувачення в «буржуазному націоналізмі» припаяти). Щоправда, вірменам для обґрунтування сивого віку своєї столиці «пощастило» відкопати клинописний напис доби Урарту. А ось у керівництва української компартії таких «неспростовних свідчень» під рукою не було. З одного боку, це давало більший простір для фантазій (за чутками спочатку говорили про 2000 років і навіть 2500), з іншого – викликало ревнощі з боку «старших братів» з Москви.
Зрештою, зупинилися на «компромісному» варіанті в 1500 років. Який уже потім «обґрунтували» археологічними знахідками – не клинописом, звісно, а залишками жител V сторіччя, які так само «вчасно» знайшли на Старокиївській горі. «Відповідальним» за визначення дати виникнення місто з такою неймовірною точністю – 482 рік – вважають археолога Петра Толочка, хоча він сам він згодом казав про похибку «щонайменше в 50 років» і що ювілей доречніше було б відзначати на початку нинішнього століття.
Оскільки дата була затверджена на найвищому рівні, шукали її підтвердження і в письмових джерелах. Але «здобич» навряд чи можна було назвати вражаючою. Скажімо, у вірменській «Історії Тарона» початку VII сторіччя знайшли схожу легенду про трьох братів – чому б її не могли запозичити в мешканців Наддніпрянщини? Так само в розповіді візантійського історика Прокопія про пригоди якогось Хільбудія побачили паралелі з літописною оповідкою про перебування про князя Кия на Дунаї – от вам і підстави говорити про нього, як про історичного персонажа VI сторіччя.
Щоправда, ця логіка цілком могла працювати й у зворотному напрямку. Бо що, власне, заважає припустити, що всі ці історії і справді були запозичені – але автором (чи авторами) «Повісті минулих літ»? З тих же вірменських чи візантійських джерел, у яких їх відкопали сучасні дослідники. Зрештою, у самій «Повісті» ми можемо прочитати, що й першу згадку про Русь наш літописець знайшов… у «літописанні грецькому». Це зізнання вражає якоюсь наївною відвертістю, але водночас дозволяє зрозуміти саму механіку створення найдавніших руських хронік. Як не прикро, можливо, комусь це визнати, але вся літописна хронологія перших сторіч існування Русі є запозиченою! Запозиченою саме з візантійських джерел – у «Бертинських анналах», скажімо, Русь була згадана ще під 839 роком, але літописець, вочевидь, був з ними незнайомий.
Проблема ще й у тому, що й у візантійських джерелах дат з історії Русі небагато. Між появою «невідомих до того варварів» під мурами Константинополя у 860 році й згадкою Києва (між іншим, першою в іноземних джерелах взагалі) імператором Костянтином VII Порфірогенетом у нотатках «Про управління імперією», написаних не раніше 948 року, їх взагалі немає!
Можна, звісно, припустити, що існували візантійські рукописи чи документи, які не збереглися до нашого часу, але які були відомі руському літописцю – ті ж копії договорів, про які він згадує доволі докладно, а тому вочевидь мав їх тексти перед собою (у договорі 944 року, між іншим, згаданий Київ, як місце княжіння князя Ігоря). Але й це дає лише кілька дат на століття – у кращому випадку. Тому всі інші відомі йому події автор «Повісті» «розставляв» по роках між цими датами, так би мовити на власний розсуд, подібно до того, як наші сучасники заповнюють клітинки кросвордів. А біля багатьох років так і залишилися порожні рядки.
Насправді це означає, що більшість, якщо не всі літописні події IX – початку Х століть датовані умовно, якщо не навмання. Ми не можемо бути впевнені навіть в їхній послідовності, що вже казати про конкретний рік.
Саме тому ми й не можемо визначити «дату народження» Києва тим способом, який застосовують щодо багатьох інших міст, – за першим згадуванням у джерелах. Адже тогочасних джерел ми просто не маємо. А якщо в створеній через кілька століть «Повісті минулих літ» Київ і справді згадано в записі за 862 рік (разом з п’ятьма-шістьма іншими поселеннями), в той час, як запис за наступний 863 не містить жодних повідомлень, називати це «датованою згадкою» теж не варто. Принаймні підстав для цього не більше, аніж визнати «найдавнішою згадкою» 430 рік, названий Стрийковським. Його «Хроніка» за жанром нічим від «Повісті» не відрізняється.
Щодо археології, то ми маємо лише одну відносно точну дату. Це 887 рік – вік колоди, використаної при будівництві зрубу, залишки якого були знайдені під час розкопок біля київського Житнього ринку. Вік був визначений дендрохронологічним методом – і це дає змогу припустити, що поселення на цьому місці Києва на той час уже існувало, хоча цілком могло бути засноване й раніше.
Чи означає це, що Києву варто переглянути офіційну дату свого заснування, відкинувши радянську за своїм походженням версію. І якою в такому разі має бути нова дата – 430, 862, 882, 887, 944, 948 чи може якийсь іще рік?
Щоб відповісти на це питання, треба зрозуміти, а для чого взагалі варто визначити конкретну дату?
Для чого це було потрібно колись – більш-менш зрозуміло. За часів «Повісті минулих літ», скажімо, довести першість київського престолу (або «столу», якщо вже казати мовою самого літопису). Не дарма й сама вона, якщо цитувати за Лаврентіївським списком, починається з запитання «звідки пішла Руська земля і хто в Києві почав спершу княжити». От тільки «Повість» при цьому так і не називає дати заснування, та й у питанні про першого князя «розривається» між Києм, Аскольдом і Олегом.
Коли постала російська держава – її володарі прагнули обґрунтувати свої претензії на Київ та київську спадщину. А їхні опоненти – довести, що ці претензії безпідставні. Потім – додалося бажання максимально поглибити власну історію і довести, що держава на берегах Дніпра виникла без жодного втручання ззовні.
За радянських часів обидва ці мотиви нікуди не поділися, але в історії з київським ювілеєм був ще один складник, окрім прагнення керівництва української компартії самоствердитися, – під нього ще й можна було «вибити» з Москви фінансові ресурси, дефіцит яких був насправді рушійною силою тодішньої системи.
Проте для розуміння української історії питання точної дати заснування Києва насправді завжди було й залишається другорядним. Бо його значення для українців визначається зовсім не цим. Коли б не виник Київ – він завжди був не просто центром, а серцем нашої країни. І тоді, коли за нього боролися власні князі, і коли на нього зазіхали зовнішні вороги. Навіть у руїнах, залишених Батиєм і Менглі Гераєм. Гетьмани мали власні резиденції, що мандрували українськими землями, але Київ залишався Києвом. Більшовики, звісно, могли оголосити столицею УРСР Харків, нацисти могли розмістити свою адміністрацію в Рівному, але де вони зараз?
Києву насправді не потрібні ані «паспорти», ані «свідоцтва про народження». Це – urbs aeternа, «вічне місто», подібно до Риму чи Афін. І став ним задовго до того, як Бальзак здогадався його так назвати…
Звісно, Рим теж має офіційну дату заснування. 21 квітня 753 року до нашої ери. Не завжди це неділя, між іншим. Але й римляни, й італійці, і весь світ розуміють, що ця дата умовна. Бо свого часу історію так і починали – «від заснування Риму». Як у наших краях роки рахували «від створення світу» – і ніхто не намагається на цій підставі визначити час цього створення.
Час і киянам визнати, що будь-яка дата виникнення нашого міста так само буде умовною. І насправді немає сенсу сперечатися з цього «вічного» питання, яке, цілком можливо, ніколи не отримає відповіді, – якщо ми думаємо про сучасне й майбутнє.
Олексій Мустафін
Фото: Вікіпедія
