Політики, і не лише українські, схильні вважати, що «історія починається з них». Навіть якщо йдеться про країни, чия біографія нараховує не одне століття і справжні її «батьки-засновники», якщо й існували колись, то точно не дожили до нашого часу. Саме тому ми й досі чуємо розмови про «молоду українську державу». Саме тому День незалежності в нас неодмінно 24 серпня – ніби до 1991 року Україна жодного разу не проголошувала себе самостійною державою. А День Конституції 28 червня – бо саме того дня в 1996-му був ухвалений чинний «основний закон».

Поштова марка, присвячена 15-й річниці ухвалення Конституції України

Звісно, у цей день згадують і про інший документ. Який зазвичай іменують «Конституцією Пилипа Орлика». Його повна назва – «Договори і постанови Прав і вольностей Війська Запорозького», і ухвалений він був 5 квітня 1710 року. Латиною слово «постанови» звучить саме як «конституції». Саме на цій підставі затяті пропагандисти від історії оголошують документ першою конституцією не лише в Україні, а й у цілій Європі. Дивно, що не у світі – бо зазвичай на цей статус претендує Конституція США. Ухвалена аж на 77 років пізніше.

«Договори і постанови Прав і вольностей Війська Запорозького»

Звісно, усе це – радше історична міфологія. У Європі є конституційні акти й набагато старіші – скажімо, статути Сан-Марино, які датуються межею XIII і XIV сторіч і частково діють донині (до того ж весь це час ця маленька держава залишалася незалежною).

Республіка Сан Марино – карликова держава з давньою конституцією

«Конституція Пилипа Орлика» була ухвалена тоді, коли сам Орлик і його козаки перебували за межами України – у Бендерах. І так і не стала засадничим документом реального державного життя. І вже точно вона не могла бути першою навіть в історії Гетьманщини, чий устрій визначався цілою низкою раніше ухвалених документів, які справді діяли, – починаючи зі Зборівської декларації 1649 року. А до Гетьманщини, варто нагадати, українці теж не були «бездержавним народом» – що б про це не розповідали пізніші підручники.

Поштова марка, присвячена Пилипу Орлику

Звісно, не кожна держава обов’язково повинна мати конституцію. І мова не про Велику Британію – вона її насправді має, просто її конституція називається по-іншому і складається не з одного, а з кількох документів. Утім, у сучасному світі і справді є держави, що обходяться без конституцій. А раніше їх було набагато більше.

«Велика хартія вольностей» 1215 року – основа сучасної британської конституції

Скажімо, за доби Давньої Русі ні в кого й думки не виникало про якийсь «основний закон», який визначав би державний устрій. Держава ототожнювалася з володінням або ж «вотчиною» великого князя київського, і для впорядкування життя на її теренах вистачало його вольових розпоряджень. Певна логіка в цьому є – хіба для того, щоб поратися у своїй хаті, вам потрібен якійсь документ з печаткою? Чи підписом хоча б?

Суд за часів Давньої Русі

Але з часом життя стало складнішим. І князю волею-неволею довелося якось оформлювати свої відносини із суспільством. Чи принаймні з окремими спільнотами, що виступали в цій якості – боярством-шляхтою, якщо йшлося про цілий край, чи міщанами, якщо йшлося про окреме місто.

Великий князь Гедимін перед київською брамою. Так згодом уявляли перехід міста під владу нової династії

Для Київської землі ця доба настала в XV сторіччі. Коли її володарями були князі з роду Гедиміновичів. А сама вона була частиною Великого князівства Литовського і Руського, яке охоплювало терени не лише сучасної України, а й теперішніх Литви та Білорусі. Політику цієї династії, яка, власне, і дозволила об’єднати під її владою такі великі простори, пізніше визначали принципом «старих звичаїв не чіпаємо, нових не запроваджуємо». Утім, на практиці його дотримувалися не завжди. Місцевих володарів великі князі час від часу таки змінювали. А потім взагалі замінили їх на намісників.

«Фамільне дерево» Гедиміновичів. Гравюра XVI сторіччя

Кожна така зміна могла викликати нерозуміння і навіть невдоволення мешканців окремих земель. Щоб заспокоїти їх, Гедиміновичі почали видавати особливі документи – привілеї, тобто листи із підтвердженням «старовинних прав» місцевої шляхти. Найстаріший з таких документів, принаймні з тих, що відомі зараз, був виданий великим князем Казимиром Ягайловичем Новогрудській землі (Новогрудок – це давня столиця Литви) у 1440 році, за рік «ощасливили» жемайтців, ще за рік – смолян.

Казимир Ягайлович

Свій привілей отримав і Київ (разом із підпорядкованим йому краєм). Щоправда, коли саме був виданий цей документ – історики все ще сперечаються. Раніше популярною була версія про 1471 рік, коли було ліквідоване окреме Київське князівство, а великий князь призначив намісником Мартина Гаштольда. Кияни були проти цього призначення, бо симпатизували брату останнього князя, Михайлу Олельковичу. Цілком логічно, що привілей міг бути виданий, щоб притлумити невдоволення.

Копія грамоти, наданої Мартину Гаштольду

Однак подільський історик Дмитро Ващук обґрунтував іншу версію, згідно з якою Київський привілей був виданий ще на початку 40-х років, можливо, навіть у 1440-му, одночасно з утвердженням у Києві князя Олелька Володимировича (батька вже згаданого Михайла). У цьому разі цей документ був одним з перших у всьому Великому князівстві і в українських землях зокрема (був ще Луцький привілей, але є підозри, що це була лише «проба пера»).

Олелько Володимирович

Цілком можливо, що саме Київський привілей (який спадкоємці Казимира підтверджували та розширювали в 1507 та 1529 роках) узагалі був першим реальним актом конституційного характеру в історії України. І саме від нього варто починати відлік історії вітчизняної конституції загалом. Зрештою, уже в 1447 році великий князь видав «загальноземський» (тобто такий, що стосувався всієї держави) привілей, який у деяких місцях збігається з Київським майже дослівно – а відтак міг мати його за зразок.

Печатка Казимира Ягайловича

Звісно, і документ 1447 року не був конституцією у звичному значенні цього слова. Адже не визначав повноваження державних інституцій і не стосувався всіх підданих держави. До того привілей мав, так би мовити, персональний характер – фактично це була письмова обіцянка конкретного великого князя, дотримуватися якої його спадкоємці формально були не зобов’язані. Проте це був уже другий після Київського привілею крок до справжньої конституції.

Сторінка з «Судебника» Казимира Ягайловича

Як і в багатьох інших тодішніх державах, зокрема й у сусідній Польщі, у створенні сталих, чинних незалежно від зміни володарів, законів у Великому князівстві була зацікавлена насамперед шляхта. Бо йшлося саме про її права й можливості. Головним супротивником унормування були пани – князі й магнати, які звикли маніпулювати волею монарха у власних інтересах. Створення письмових правил, обов’язкових для виконання всіма, обмежувало свободу їхнього маневру. Самі володарі при цьому схилялися то до однієї, то до іншої позиції.

Великий князь і пани

Чим сильнішими ставали позиції шляхти, тим більшою в монархів була спокуса спертися на неї і звільнитися нарешті від «задушливих обіймів» панів. Тим конкретніших рис набувала ідея створення «загального закону». Такий закон, щоправда, не іменували «конституцією». У тогочасній латині це слово радше означало дію, а не документ. Для документа частіше використовували слово «статут».

Уже в 1501 році великий князь Олександр, підтверджуючи земський привілей для Волині оголосив, що діятиме він тимчасово, «допоки права статуту у вітчизні нашій встановимо». При цьому підкреслив, що цей статут діятиме в межах усієї держави та стосуватиметься всіх земель без винятку. Але нічого для виконання цієї настанови не зробив.

Олександр Ягелончик

У 1514 році на сеймі у Вільні про «загальні письмові закони» згадали вже депутати – представники шляхти. Але пани переконали великого князя Сигізмунда I, що справа ця «не на часі» – державі загрожували зовнішні вороги.

Сигізмунд I

Шляхта, утім, не вгамовувалася. І після завершення війн з Тевтонським Орденом та Москвою, на гродненському сеймі 1522 році таки вирвала в монарха й магнатів згоду ухвалити обіцяний статут. У тому ж році Сигізмунд I навіть видав спеціальний едикт про запровадження «єдиного закону», у якому розхвалював переваги суду, що судить за «правилами справедливості», не покладаючись на совість і мудрість суддів. От тільки текст статуту так і не був оприлюднений.

Рукопис першої редакції статуту (1522 рік)

Альбрехт Гаштольд

Через два роки сейм знову зібрався, цього разу в Бересті. Депутати нагадали про обіцянку. І великий князь – через свого секретаря – таки передав їм проєкт. Утім остаточно його знову не затвердили. Сигізмунд I пояснив, що над текстом ще має попрацювати комісія на чолі з канцлером Альбрехтом Гаштольдом.

Альбрехт Гаштольд подає текст Статуту 1529 року Сигізмунду I. Зображення на монеті, присвяченій 475-й річниці ухвалення Статуту

Працювала комісія ще кілька років. Тож остаточно статут був затверджений лише на віленському сеймі 1528 — 1529 років, і почав діяти з 29 вересня 1529 року. Текст не друкували (хоча друкарство на той час уже винайшли), а зберігали й поширювали в рукописах – з яких до нашого часу збереглося чотири (а також три офіційних рукописних переклади – два латиною, один старопольською мовою). Офіційно перша вітчизняна конституція називалася «Права писані, надані державі Великому князівству Литовському, Руському, Жамойтському й іншим…», але зазвичай обходилося короткою назвою Статут, а після ухвалення наступних конституцій цю іменували «Старим Статутом».

Титульна сторінка Статуту 1529 року

На відміну від сучасних конституцій, Статут 1529 року містив норми не лише конституційного, а й цивільного, кримінального та кримінально-процесуального права. Це був хоч і нестандартний, але доволі ефективний хід, адже дозволяв при вирішенні доволі різноманітних справ обходитися одним документом, замість того, щоб використовувати цілу бібліотеку.

Землі Великого князівства Литовського і Руського на карті середини XVI сторіччя

Водночас Статут не містив норм церковного права – хоча б тому, що серед підданих великого князя були представники багатьох конфесій. При цьому документ декларував рівні права «шляхті й усьому поспільству і їх підданим, корінним жителям земель Великого князівства Литовського, якого б стану й походження вони не були, усі їхні права й церковні привілеї, як для осіб католицького, так і православного віросповідання» – і це за доби релігійних війн, що охопили весь континент.

Титульна сторінка латинського перекладу Статуту 1529 року

Нашим сучасникам читати цей документ непросто – усе ж таки мова за п’ять століть суттєво змінилася. Як, власне, і розуміння права. Навіть деякі фахові дослідники нарікають на брак стрункості і ясності при викладенні конкретних норм – вони вважають, що складали його вочевидь нашвидкуруч чи навіть похапцем (зрештою, сім років, що нібито пішли на роботу над текстом, зовсім не означають, що працювали над ним увесь цей час, автори могли досить довго імітувати бурхливу діяльність, сподіваючись, що плани великого князя зміняться). Але з іншого боку – це був перший досвід написання настільки масштабного тексту. І укладався Статут на основі документів і норм, які діяли на той момент і були перевірені практикою, якими б заплутаними вони не здавалися нам зараз.

Герб Великого князівства зі Статуту 1529 року

У цьому, до речі, ще одна відмінність Статуту 1529 року від конституцій XX, ба навіть XVIII сторіччя. Він не проєктував майбутнє і не намагався вибудувати ідеальні моделі державного устрою – які потім могли й не працювати, або лише симулювати злагоджену роботу. Якось забулося, скажімо, що за чинною сьогодні конституцією в Україні досі парламентсько-президентська республіка, а насправді – суперпрезидентське правління.

Володимир Зеленський присягає на Конституції 1996 року

«Старий Статут» узагальнював і унормовував реальне життя, щоденну практику – державну й суто побутову. Можливо й тому, документи, укладені в XVI столітті – а тоді були ухвалені ще два статути, 1566 і 1588 років – діяли аж до… 1840 року. Переживши на пів століття і Велике князівство, і Річ Посполиту. Та й скасовані були владою Російської імперії зовсім не тому, що були неефективні. А задля уніфікації та русифікації «окраїн».

Статут 1588 року

Є над чим поміркувати й сучасним законотворцям та політикам. Бо історія все ж починається не з них. Ними вона може лише завершитися – якщо не зробити вчасно потрібних висновків.

Олексій Мустафін