У вівторок в Варшаві відбувся парад з нагоди Дня Війська Польського – наймасштабніший з часів «холодної війни». Урочистою ходою поруч з польськими вояками пройшли й їхні союзники з країн НАТО. Київ до Альянсу все ще не приєднався, але українці теж взяли участь в урочистостях – щоправда, не бійці ЗСУ (які зараз все ж потрібніші на батьківщині), а вояки… Армії УНР, які билися разом з поляками проти більшовиків у 1920 році і поховані на цвинтарі у варшавському районі Воля. Польський президент Анджей Дуда напередодні особисто відвідав місце їхнього вічного спочинку, щоб віддати шану пам’яті полеглих «за нашу і Вашу свободу».
Власне, День Війська Польського відзначають 15 травня саме на знак перемоги над Червоною Армією під Варшавою, яка в історію увійшла як «диво на Вислі». Перемоги здобутої значною мірою завдяки воякам Армії УНР на чолі з Марком Безручком – які зупинили більшовиків під Львовом і Замостям, не дозволивши сумнозвісній «першій конній» прийти на допомогу арміям Михайла Тухачевського, знекровленим на підступах до польської столиці.
Про «український внесок» в тодішню спільну перемогу в сучасній Польщі згадують із вдячністю. Для поляків очевидними є й паралелі з нинішньою війною, в якій українці не лише опираються російській агресії, а й рятують Європу – майже так само, як в 1920 році робили це разом з поляками.
В 1920 році, між іншим, теж відбувся парад. Але не 15 серпня, а 9 травня. І не в Варшаві, а в Києві – з огляду на дату його часто називають навіть «парадом перемоги». Не у війні, звісно, до тієї перемоги (доволі гіркої для українців, якщо вже бути відвертим) було ще далеко. Парадом відзначили звільнення української столиці від Червоної Армії – знову ж таки, спільними польсько-українськими зусиллями.
А приймали парад польський генерал Едвард Ридз-Смігли, майбутній керівник Польської держави після смерті Юзефа Пілсудського, і український полковник Марко Безручко, той самий, який вже невдовзі став «героєм Замостя».
Насправді, війна сторічної давнини починалася саме як війна за незалежність України від більшовиків. А фактично, це був перший в новітній історії досвід спільної боротьби двох самостійних держав за свободу одна одної. Досвід не завжди простий. Адже між ними не існувало навіть визнаних обома сторонами кордонів. УНР претендувала на території, визнані за нею Берестейським договором, з Холмщиною включно.
Натомість серед поляків популярним було гасло відновлення їхньої держави в кордонах Речі Посполитої 1772 року. Врешті решт, українська сторона, очолювана Симоном Петлюрою, змушена була піти на поступки і фактично визнати польську владу над нинішніми західноукраїнськими землями. Звісно, заради утворення справді міцного військового союзу з Варшавою.
Зараз це, звісно, нагадує натяки на гіпотезу замирення з Росією за формулою «членство в НАТО в обмін на території». Хіба що треба враховувати, що кордони сучасної України визнані усім світом (УНР про це могла лише мріяти), а в 1920-му поступки якщо й були – то на користь союзника, а не супротивника. Але у середовищі тодішніх українців Варшавська угода (її називають також угодою Петлюри і Пілсудського, проте обидва своїх підписів під нею не ставили, хоча погодилися з її умовами) викликала неймовірне обурення. Петлюру звинувачували у зраді, уряд УНР подав у відставку, а керівництво ЗУНР давіть денонсувало «Акт злуки» (хоча тепер про це воліють не згадувати). І розкол між українцями аж ніяк не допоміг спільній боротьбі.
До того ж вже невдовзі після київського параду Червона Армії перейшла у контрнаступ, зосередивши свої зусилля насамперед на білоруському напрямку. І союзницьким силам довелося відступати від Києва до Львова і Варшави.
Це була вже війна не так за українську, як за польську незалежність. І для поляків вона й справді стала «вітчизняною» війною.
Коли ж після «дива на Віслі» почалися мирні перемовини, більшовики зробили все можливе, щоб не допустити до них представників УНР. Заради цього вони навіть внесли до тексту угоди слова про визнання незалежності України. От тільки за столом переговорів – з радянського боку, звісно – опинилася маріонеткова «УСРР» (потім Сталін повторить цей фінт з членством «Радянської України» в ООН, не підозрюючи, що це зрештою допоможе їй відокремитися від СРСР). Настала черга звинувачувати у зраді вже Пілсудського. Через двадцять років Безручко навіть відмовився приймати польську державну нагороду, заявивши з викликом, що «воював не за Польщу, а за Україну».
Це вже були часи, коли вчорашні союзники, здавалося, остаточно розсварилися між собою. Осадництво і «пацифікація», «відплатні акції» ОУН і репресії проти українців зрештою вилилися у взаємне винищення часів другої світової. А після війни додалися ще й депортації – при цьому операція з виселення українців отримала назву «Вісла», ніби у помсту за поразку, завдану українцями і поляками більшовикам на Віслі в 1920-му. І навіть через кілька десятиріч розуміння, що без вільної України не буде вільної Польщі, навіть інтелектуалам давалося важко.
Але зрештою і в Варшаві, і в Києві повернулися до ідеї союзу – звісно на інших умовах та в інших обставинах. Хіба що ворог залишився тим самим, яким був і сторіччя тому.
Фото: Відкриті джерела
