Отже, про київські Липки та про їхніх колишніх мешканців йшлося у випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».

Кожен киянин і не киянин напевно знає, що найдорожчою й найпрестижнішою місциною Києва є Печерськ. А перлиною Печерська – Липки. Так було не завжди, тобто сам Печерськ з його лаврою, а згодом і фортецею ніколи не пас задніх за значущістю, а ось Липки – район порівняно молодий. Тут колись давно ріс прекрасний Липовий гай, а ще шовковичний сад та виноградник.

Усі ці сади та гаї безжалісно вирубали при київському генерал-губернаторі Левашові. Він розпланував цю територію, при чому у своєму бажанні дотримуватися прямих ліній він проявив такий азарт, що це стало причиною нескінченних жартів та анекдотів серед киян. До втручання графа Левашова, ця місцевість була досить пустинною. За спогадами сучасників, перехожих тут обгортали хмари пилюки та супроводжували гавканням цілі зграї бродячих собак. Ще на початку XIX століття, тишу Липок порушували лише екіпажі місцевих панів та вартові радники фортеці, які стежили, щоб не було пожеж. Усе почало змінюватися на початку 30-х років XIX століття – саме тоді було прокладено вулиці Шовковичну, Виноградну (нині вона називається Пилипа Орлика), Садову та Інститутську.

Садиба Ковалевського на П.Орлика, 1. 1912 р.

Якось відразу так вийшло, що на Липках почала селитися вища міська адміністрація, цивільні та генерал-губернатори, командувачі київського військового округу та важливі чиновники. Одними із перших мешканців новоспланованого району стали польські поміщики Ганські, княгиня Кароліна Сайн-Вітгенштейн, згодом дружина Ференца Ліста та інші аристократичні особи або просто дуже самотні люди.

Садиба барона Ікскюль-Гільденбанда

Одним із таких грошовитих та безрідних був купець Бухтєєв. Йому дозволили стати сусідом блакитнокровних панів, щоправда, з вимогою звести будинок із цегли, чого від інших не вимагалося. І вони широко користувалися своїм правом не витрачатися особливо на цегляні садиби. Ось що писалося в адресній книзі Києва на 1879 рік: «Дворцовая часть или Липки имеют на себе определенный отпечаток, изысканные дома, длинные деревянные заборы, сплошные сады и зелень, отсутствие движения и городского шума – все это очень напоминает загороднюю дачную жизнь, дома преимущественно деревянные».

Життя на Липках було розкішним. Тут за правило було мати величезний штат прислуг, користуватися виключно власним виїздом та влаштовувати пишні прийоми. У 50-х роках XIX століття тут давались розкішні бали та застілля в садибах князів Милорадовичів, Васильчикових, графів Тишкевичів та Веселицьких. Причому на прийомах у Милорадовичів та Веселицької за звичай було вихвалятися вишуканою українською мовою. Зіркою тодішнього товариства була графиня Евеліна Ганська, котра потім стала дружиною Бальзака.

Евеліна Ганська, дружина Оноре де Бальзака. Фердинанд Георг Вальдмюллер

Про те, наскільки розкішне життя вели Липські аристократи, свого часу було написано чимало. Хтось писав про них іронічно, хтось – із великою повагою, але всі сходилися на тому, що ще досі ніколи в місті не збиралося настільки вишукане товариство. Ось що писав про одного із липських аристократів Олександра Лашкевича один його шкільний товариш: «Дворня чрезвычайно многочисленна, тут был и повар, и его помощники, много лакеев, несколько кучеров, судомойки, горничные, прачки, дворники, сапожники, обойщики и другие. Особенно удивлялся я, когда впервые ночевал у Лашкевичей. У каждого из синовей был особый лакей, умывающий и одевающий панича, одевающий носки и завязывающий галстук. У каждого гостя опять таки был свой специальный прислужник».

Садиба Аршавцева, також відома як будинок удови, що плаче

Така кількість прислуги вважалася в ті часи на Липках нормою, мати менший штат було якось непристойно. Непристойним серед панів вважалося відмовити своїм бідним родичам у допомозі. Тому майже в кожній садибі, в окремих будиночках доживали свого віку приживалки, збіднілі й самотні, іноді із дітьми-підлітками. Їхнє життя в багатих родичів не було солодким, гостям на очі вони ніколи не показувались і задовольнялися тим, що їм перепадало від багатих господарів. Особливою ж гордістю Липської аристократії були її виїзди, тобто власні екіпажі з кучерами. Так, молодий панич Олександр Лашкевич, відомий українофіл та видавець «Київської старовини», ще коли навчався в гімназії, ніколи не ходив до неї пішки. Ось що про це писав його шкільний товариш Бернштам: «Ежедневно вместе со старшим, багатым дорослим красивым юношей, приезжал он в гимназию на паре хороших лошадей, собственным экипажем, изредка братья приезжали в большой коляске запряженной четверкой лошадей с фалейтом. Эти экипажи появлялись к концу окон и увозили Лашкевича домой. На козлах всегда восседал лакей, снимавший со своїх паничем верхню одежду или же одевавший ее».

Так, у балах та блаженній дрімоті тривало життя на Липках майже до кінця XIX століття. Ті часи в усьому місті позначилися бурхливим промисловим розвитком. Місто почало швидко багатіти й у ньому миттєво з’явилася нова аристократія – грошова. Учорашні торговці та міщани завдяки своїй кмітливості та працелюбності настільки розбагатіли, що родові аристократи змушені були рахуватися з нуворишами та пускати їх до свого кола. Саме в цей час на Липках почали з’являтися справжні палаци. Найкращі з них належали Бродським, Ліберманам, Гальперіним. У цих розкішних особняках збирали колекції дорогих картин, порцеляни та прекрасні бібліотеки.

Останнім поштовхом до розбудови особняків на Липках стала так звана третя хвиля будівельної лихоманки. Вона охопила Київ у 1907-му році. Тоді ж з’явилися й нові будинки в цьому районі. Вони були втіленням новітніх поглядів на естетику, комфорт та побут. Після того, як знаменита київська фортеця на Печерську втратила своє оборонне значення, полегшилося життя цілого міста. Так, на тому ж Печерську скасували особливі еспланадні правила. За тими правилами поблизу фортеці не можна було зводити багатоповерхові будинки, а головне, оскільки територія фортеці та еспланади фінансувалися з державної казни, то й дороги та освітлення вулиць там були жахливими. Коли ж ці суворі правила перестали діяти, то на Липках почали споруджувати вже багатоповерхові прибуткові будинки й район почав потроху втрачати властивий йому вигляд.

Безтурботне та забезпечене життя Липок скінчилося у 1917-му році. За часів Гетьманату частину особняків займали німці, а з 1918-го року місто переповнювалося біженцями з росії. Ось що писав про вишуканий колись район князь Трубецькой: «Аристократический квартал Липки был ужасным приведением прошлого. Тут собрались петербург и москва. Почти все друг друга знали. На каждом углу встречались знакомые типичные лица бюрократов, банкиров, помещиков с их семьями».

Але найжахливіше почалось трохи згодом, коли місто захопили більшовики. У колишніх особняках влаштовували розстріли та комітети. Мистецькі колекції та бібліотеки, що зберігалися в родинних гніздах, було розграбовано. Коштовну порцеляну або побито, або теж вкрадено. А дорогі та вишукані меблі часто й густо відправлялися в піч. Такими жалюгідними та розграбованими зустрічали нове століття пишні колись панські Липки. Згодом нова радянська влада оцінила красу та комфортність Липок і сама оселилася там.

Нині на Печерську та на Липках у Києві вже зовсім інше життя. Від старих вишуканих будинків залишилися здебільшого спогади. У кращому разі вони зберегли свої вишукані фасади, усе ж, що було всередині – інтер’єр, планування меблів – втрачено. За радянські роки вже навіть встигли вкласти цеглою каміни. А проте, ці колись вишукані квартали ще зберігають пам’ять про старі часи. Вони й досі виглядають урочисто й поважно.

Фото: Відкриті джерела