Сталося так, що ім’я придворного ювеліра кінця XIX-початку XX століття Петера Карла Фаберже відоме всім. Вироби його фірми вважаються геніальними та й досі з успіхом продаються на різних аукціонах. Магазини Фаберже прикрашали центральні вулиці Санкт-Петербурга та Москви.

Тільки в Києві вироби знаменитого майстра особливої популярності не набули. Сам Фаберже пояснював це тим, що, мовляв, київська публіка занадто бідна, щоб купувати настільки вишукані та коштовні вироби. Утім це було не зовсім так. Просто в нас, у Києві, були свої ювеліри, які складали гідну конкуренцію улюбленцю двору.

Приблизно в ті часи, коли російські імператори та імператриці замовляли прикраси виключно в пана Фаберже, у Києві на Хрещатику натхненно працювала фірма купця першої гільдії Йосипа Абрамовича Маршака. Починав цей знаменитий київський ювелір практично з нуля, а всьому, чого він досяг, мав завдячувати виключно власному таланту та працелюбності. Свою справу Йосип Маршак розпочав 2 травня 1878 року в скромній майстерні на Подолі. У ній власник працював сам з одним лише помічником.

Старанність та смак молодого ювеліра мешканці Подолу оцінили по-справжньому. Тож за якийсь рік він зміг перенести свою майстерню на Хрещатик. Містилась його крамничка на самому початку вулиці в четвертому номері, неподалік від теперішнього Українського дому.

Спочатку майстерня була невеличкою, але підприємство розвивалося й поступово перетворилося на фабрику, де працювали аж 30 людей. Розміщувалася вона на трьох поверхах, а все виготовлене продавала виключно в Києві.

Пройшло років 10 і власник почав буквально задихатися від нестачі, як тепер кажуть, ринків збуту. Зарадити становищу Маршак вирішив за наукою. Насамперед він відправився на всесвітню виставку до Парижа, а звідти поїхав до Німеччини вивчати тамтешні традиції ведення ювелірної справи.

Повернувшись назад, Йосип Маршак вирішив не заощаджувати на справі і впровадив чимало революційних новацій. Зокрема, він перший у світі здогадався запросити до ювелірної справи жінок. Їм було доручено тонку роботу. Наприклад, шліфування тонесеньких ланцюжків. З цим ніжні жіночі пальчики справлялись краще, ніж грубі чоловічі руки.

Лише налагодивши свою справу по-європейськи, Йосип Маршак почав потроху продавати свої вироби в інших містах. Його крамнички з’явилися в Харкові, Полтаві, а трохи згодом вироби Маршака почали продавати й у Москві, Санкт-Петербурзі та Варшаві. Згодом саме Москва та Варшава стали найбільшими замовниками фірми.

Ювелірна фабрика Йосипа Маршака, як і будь-яке солідне підприємство, не займалась виробом виключно шаблонних прикрас. До 1895 року підприємство настільки розширилось, що змушене було переїхати до нової будівлі. Споруда ця, на жаль, не збереглась.

Відділ срібних виробів у магазині Йосипа Маршака, 1913 р.

На першому поверсі в красивому будинку на Хрещатику містився магазин, у ньому, окрім прикрас, продавалася велика кількість столового срібла, а також різні дрібнички для подарунків. А ще відвідувачі були в захваті від ювелірних шедеврів, що виробляла фабрика. Особливо сподобався всім срібний пароплав, що був моделлю справжнього дніпровського пароплава, і важив цілих 20 фунтів. Окремі його частини, наприклад, кермо, машина для спуску та підйому якоря могли рухатися відповідно до свого призначення.

Модель мала всі найдрібніші атрибути справжнього судна: рятувальні кола, шлюпки, ліхтарі з червоним та зеленим світлом тощо. Було в цієї срібної моделі й суто утилітарне призначення – вона правила за письмове приладдя. Палуби та корма срібного кораблика були спеціально підлаштовані для ручок, олівців, чорнильниць та пісочниці. Цей експонат, між іншим, здобув відразу дві премії, одну – на виставці в Антверпені, а другу – у Чикаго.

Ще одним унікальним виробом Маршака була срібна модель Костьолу міста Миколаєва. Її замовили для тамтешнього ксьондза парафіяни. Дверцята костьолу розкривалися завдяки особливому механізму й тоді всередині можна було побачити справжній годинник.

Любив знаний київський ювелір і пожартувати. Одного разу, наприклад, він зробив ланцюжок для кишенькового годинника у вигляді золотої мініатюрної моделі людського скелета. Кожна найдрібніша кісточка цього кістяка аж до фаланг пальців була окремою і всі вони з’єднувалися золотим дротом.

Справи ювелірної фірми Йосипа Маршака впевнено йшли вгору, і в результаті вже в 1913 році на фабриці працювало 120 людей. Вироби цього великого, як на ті часи, підприємства успішно конкурували з найбільшими фірмами Москви та Санкт-Петербурга.

Робітникам, які працювали на фабриці Маршака, гріх було скаржитися на свого господаря. Дорослі чоловіки працювали по 10 годин на день і отримували за це по 4 карбованці. Учні працювали трохи менше, і їм з першого року роботи призначалась платня, чого на інших підприємствах Києва заведено не було.

У 1905 році фабричний інспектор Київської губернії, який перевіряв усі підприємства зазначав у своєму звіті: «Рабочий день на фабрике сокращен до 9 часов 40 минут, с одночасовым перерывом на обед. Осенью и зимой для евреев по пятницам и в православных по субботам работа прекращается с наступлением сумерек. При этом всем работникам зачитывается полный рабочий день. После обеда каждый работник за счет хозяина получает горячий чай. Во всем на фабрике царит чуткое и уважительное отношение к рабочим, то же по отношению к ученикам. Хозяин настоятельно требует от рабочих наставников понятного преподавания, морального воспитания и доброжелательного отношения к ученикам».

Так ювелірна фабрика Маршака стала зразком для інших фабрик та заводів на багато років уперед. У її стінах було виховано понад триста учнів. Дехто з них потім з успіхом працював в інших закладах за кордоном.

Кабінет Й. Маршака

Незадовго до своєї смерті, що настала 22 серпня 1918 року, Йосип Маршак склав заповіт. У ньому він подбав про всіх. Своє рухоме й нерухоме майно, ювелірну фабрику з устаткуванням, матеріалами та товарами, магазин, готівку й цінні папери він розділив між своїми дітьми. Значну суму покійний виділив і своїм робітникам. Дочки дев’ятьох службовців фабрики отримали по тисячі карбованців кожна при вступі в шлюб. Те ж саме одержали всі дівчата-майстрині, які працювали на фабриці. 10 тисяч карбованців було залишено на потреби пенсійної каси, гроші були виділені й на утримання кількох ліжок у різних лікарнях. Проте, на жаль, цей заповіт так ніколи й не було виконано. Наш Київ разом з усією Україною поринув у вир громадянської війни. Нащадки Йосипа Маршака вирішили за краще виїхати за кордон, а майно фабрики залишилося без господаря. Та ненадовго. Радянська влада швидко націоналізувала все це. На цьому й закінчилось існування однієї з найкращих фабрик у колишній російській імперії.

Ось так часто буває, що ми майже нічого не знаємо про талановитих людей, які жили колись у нашому місті. І якщо вироби фабрики Фаберже досить часто можна побачити в музеях Москви та Петербурга, то виробів фабрики Йосипа Маршака годі й шукати в експозиціях. Вони зникли, ніби розчинилися в повітрі, їхня доля невідома. Хочеться сподіватися, що власники змогли зберегти їх, і зараз вони прикрашають домашні колекції десь за океаном. Проте цілком може бути, що в буремні часи всі ці унікальні вироби просто було націоналізовано та перетоплено на потреби революції.

Фото: Відкриті джерела