До прекрасного люди були небайдужими в усі часи. Саме тому й обирали вони для своїх міст та сіл найкрасивіші та наймальовничіші місця. Ось узяти хоча б наш Київ. Могутній Дніпро, пагорби та яри, що потопають у зелені та пасма звивистих та прозорих, як сльоза, дрібних річок. Ось який був Київ на початку своєї історії. І не милуватися всією цією красою наші предки не могли. Ба більше, це замилування перетворилося в киян на справжнісінький культ.
Старий Київ, реконструкція
Мода на споглядання краси природи поширилася Європою ще в XVII столітті, у часи Бароко. У ту епоху вміння знаходити поезію в пейзажах вважалося ознакою високої освіти та витонченого смаку. Художники в ту пору настільки захоплювалися пейзажами, що іноді навіть забували, що малюють, скажімо, портрет. Така історія, між іншим, трапилася із самим Рубенсом. Замість картини з міфологічними сюжетами на замовлення іспанського двору, він написав кілька грандіозних пейзажів, на фоні яких античні герої були ледь помітні.
Пейзаж з Філемоном та Бавкідою. Рубенс, 1620 р.
Приблизно в ті часи така сама хвороба охопила й київських поетів. Як правило, ніхто з них не описував красу якихось певних куточків Києва. Вони милувалися ним у цілому. І це не дивно, адже в мінливій земній красі тодішні поети вбачали передусім красу небесну – тобто Раю. Цікаво, що саме з легкої руки тодішніх київських поетів і пішла мода особливо прекрасні куточки називати райськими.
Поступово, крок за кроком, до нового культу замилування природою приєдналася мало не вся російська імперія і пальма першості в цьому належала Києву. У XIX столітті в добу так званого Романтизму, захоплення київськими пейзажами було всеохопним. Слава про їхню красу ширилася всією імперією. І кожен намагався хоч раз побувати в нашому місті. Адже побачити тутешні схили та порослі плющем руїни для людини освіченої вважалося настільки ж необхідним, як читати книжки або відвідувати церкву.
Володимирський узвіз на старій київській листівці
Мемуарист і письменник Микола Сементовський думав було написати про Київ кілька нарисів у журнал, натомість його запалу вистачило на цілу книгу «Киев и его достопримечательности». Ось що він писав: «Киев богат разноробными живописными местами. Мало найдётся городов в отечестве нашем, которые могут вступить в состязание с ним. Я любил осмотрительную природу на южном берегу Тавриды, находил истинные красоты на берегах Величественной нивы и латышского озера. Виды по берегам Волги и Аги мне известны. Но Киев не сравнен, Киев выше всех их».
Напевно, може здатися, що ці мемуаристи, м’яко кажучи, перебільшували. Адже нині ми не бачимо особливих відмінностей між Києвом та іншими містами. Проте ми живемо вже в зовсім відмінному місті, з іншими ландшафтами та забудовами. Від колишніх романтичних пейзажів залишилися лише невеличкі уривки, та й вони швидко зникають під новобудовами.
Що ж до старих часів, то наприкінці XVIII-початку XIX століття особливої популярності серед романтиків зажили кілька краєвидів. По-перше, той, що відкривався з переправи навпроти Лаври. Другий з папороті Андріївської церкви. Також мандрівники та кияни любили споглядати краєвиди, що відкривалися з краю гори за Десятинною церквою та з оглядового майданчика в царському саду.
Андріївський узвіз. Фото Франца Мезера, XIX ст.
Не те щоб тут утворювалися черги, але саме тут щодня можна було зустріти когось з літературного або мистецького бомонду імперії. Споглядання пейзажів у Києві було доведено романтиками до рівня мистецтва. У кожній традиційній оглядовій точці намагалися не лише споглядати, а й думати в певному напрямку, така собі медитація на київський лад. Приходити на давно визначені, відкриті та перевірені кимось місця — це було непогано.
Проте справжні любителі миру та спокою бажали відкривати власні, нікому невідомі краєвиди, прокладати свої маршрути. Для таких у путівниках давались наступні рекомендації: «Разнообразие и неровность местности Киева делают из него то, что здесь почти всякое место, почти каждый дом имеет свой собственный боль-мение живописный вид. Нужно иногда бывает пройти не более двадцати шагов от самой великолепной панорамы, чтобы увидеть из-за какого-нибуть забора или растворенных ворот – высокую гору всю покрытую садами и зданиями, с частью Днепра и еще виднеющуюся вдали местностью. Или какой-нибудь овраг с белыми обрывами и кучу лачужек тонущих в зелени кое-как раскиданных деревьев».
Гора «Щекавиця». Фото Франца Мезера
Серед знавців та співців київських краєвидів були здебільшого особистості відомі. Наприклад, перший історик нашого міста Максим Берлінський та перший ректор університету Михайло Максимович. Останній, між іншим, влаштовував екскурсії Миколі Гоголю.
Останнім же зі знавців київських пейзажів був філолог Геннадій Житецький. З весни й до глибокої осені майже щодня можна було побачити, як Гена Житецький шкандибав із торбою на плечі. У ній, за його власним висловом, була енна кількість грамів горілочки, енна кількість грамів наливочки й певна кількість закусочки. З цими напоями та наїдками він прямував кудись у нетрі Києва шукати мальовничі місця. А в суботу та неділю він сам або з компаньйонами відправлявся на розвідку в якесь заздалегідь обране місце.
Аскольдова могила, кінець XIX ст.
Хто знає, можливо, культ романтичного споглядання розвивався б і надалі й нині наше місто було б туристичною меккою світу та до замріяного Києва завітав безжальний прогрес. І вже до кінця XIX століття від романтичного культу майже нічого не залишилося. Прагматики всього світу вважали за краще купити набір поштових листівок із краєвидами, ніж витрачати гроші на поїздку заради романтичних вражень. Та й саме місто тоді переживало будівельний бунт, на тлі якого запаморочливі красоти київської природи почали тьмяніти. І не завжди забудова нашого міста велась із врахуванням мальовничості місцин. Яри безжально засипали, струмки та озера висушували, а старі романтичні краєвиди затиналися великими новобудовами. У певному сенсі краєвиди від тотального знищення рятувало лише те, що київські багатії не хотіли витрачатися на ліфти. А отже будинки рідко зводили вищими за п’ять поверхів.
Фармацевтичний завод. В останні десятиліття ХІХ і на початку ХХ століття Поділ став центром київської промисловості
Прогресу Києва архітектори надали лише на початку XX століття. Але на той час старе обличчя міста, неба та пагорбів уже наполовину стерлося. Тоді київські зодчі стали наполягати на тому, щоб будувати в Києві не руйнуючи, а підкреслюючи його красу. Найкращим прикладом варварського знищення краєвидів тодішні архітектори називали вулицю Велику Житомирську. На їхню думку, ця вулиця була найкрасивішою в місті, якби забудовувалася лише з одного боку. Врятувати Київ архітектори планували кількома проєктами. Зокрема, розумною забудовою Протасового Яру та Батиєвої гори.
Тут хотіли звести красиві будинки з баштами та фігурними виступами, з яких відкривався б вид на старе місто. Це місце мало стати найкрасивішим у Києві. Проте, ані цим, ані іншим планам не судилося збутися. У результаті товстезні колись путівники по Києву значно потоншали. А після руйнівних 30-х та 40-х років і зовсім перетворилися на невеличкі брошури.
Фото: Відкриті джерела
