Про це Світлана Гаврищук розповіла в ефірі програми “Кольори серця” на радіо “Київ FM”.

Українка поїхала за кордон, бо вони з чоловіком шукали кращого життя. І спокійнішого, ніж у Києві. Так і опинилися 8 років тому в маленькому словацькому містечку Ліптовський Мікулаш із населенням трошки більше, як 30 тисяч людей.

“Знаєте, тут більш розмірене життя. Після Києва нам хотілось тихого містечка. Щоб все було, але без навалу людей та машин” — розповідає жінка.

Світлана каже: обирали країну, куди повезти двох своїх дітей надовго. Каже, хотілося, щоб і рівень життя був достойним, і недалеко від України.

“Ми розглядали Канаду, але вона далеко. Хотілося ближче до дому. Обрали варіант, при якому проїхати тисячу кілометрів і вдома. Так спокійніше” — пригадує вона.

У новій країні родині довелося починати своє життя з нуля. Бо в містечку, де оселилися, навіть знайомих не мали. Та, як завжди, добрі люди, які допомогли на початках, знайшлися:

“Знайшли словачку яка нам допомагала робити переклади та оформляти документи. Українців тут зараз дуже багато, а на той час було значно менше”.

Родині таки вдалося знайти і побудувати те краще життя, про яке мріяли. Світлана змогла відкрити салон краси, а бізнес чоловіка пов’язаний з будівництвом.  І це допомогло… допомагати Україні, коли на неї напала росія.

“Десь о пів на шосту ранку нам зателефонувала тітка. Почалась війна. Сльози, істерика, страх. Нам не ставало легше від того, що ми в безпеці. Це моє рідне,  моя країна, моя земля, моя батьківщина” — пригадує жінка.

Світлана розповідає, ще до повномасштабної війни, за будь-якої нагоди вона підкреслювала свою національність. Каже, для неї неприпустимим було порівняння із росіянами, а за кордоном, такі історії трапляються дуже часто:

“Ми розповідали всім, що українці й росіяни різні народи. Що в нас різні мови, Часто нас всіх згрібали під одне—під  росіян.  «Ну ви ж розумієте мову?» -так, розумію, але я нею не розмовляю нею. Принципово.

І коли жінка дізналася, що росія таки наважилася прийти і вбивати українців, нищити міста, закидати бомбами дітей, все, на що вистачало сил – просто плакати. Та із цього стану Світлану вивів чоловік.

“Він прийшов і сказав – «Скільки можна плакати. Витирай сльози і поїхали людей з кордону забирати, допомагати людям»” — пригадує вона.

От з цієї фрази і почалося нове життя українки.

“Будучи в дорозі, а нам їхати до кордону 3,5 години, я написала пост на словацькій мові з таким змістом: «Любі словаки, допоможіть! У нас трапилася така біда. Якщо хтось може дати житло людям, то ми будемо їх возити, я можу оплатити комунальні платежі». Стільки охочих допомогти відгукнулось…  І я три години відписувала їм. Всі пропонували безкоштовне житло. Хтось речами, хтось грошима хотіли допомогти. З цього все і почалося” — каже Світлана.

Перед тим, як вирушити на кордон за українцями, які втікали від війни, подружжя завантажило машину водою та продуктами, бо розуміли – люди будуть змучені та голодні. І коли вони дісталися пункту призначення, були шоковані від того, що там побачили:

“Коли ти приїжджаєш на кордон ти бачиш сотні машин, які чекають українців яким нема куди дітись. Це було схоже на боротьбу охочих допомогти”.

Втім вперше із контрольно-пропускного-пункту Ужгород-Вишнє Нємецьке подружжя приїхало до свого містечка без шукачів притулку. Бо практично всі, хто перетинав у перший день війни кордон — мали куди йти.

“Перша хвиля українок, як я потім зрозуміла, приїхали із західної України. Майже у кожної тут хтось був. В когось тут чоловік працював, в когось тітка або дядько. Перший раз ми повертались з кордону без людей. На кордоні ми давали біженцям воду й продукти. Людям допомагали сумки носити. Займались якимись такими речами” — розповідає вона.

Перших два тижні, розповідає Світлана, були надзвичайно складними. Це було життя, в якому повністю зупинилася робота, життя в якому вона не бачила своїх трьох дітей, життя в якому поспати 3 години було щастям. Але у цьому житті була і залишається надзвичайно важлива мета – Перемога.

“Не знаю, це не ейфорія. Це страх та адреналін. Просто витискаєш  все із себе, але розумієш, що робиш добру справу”.

Сили додавали й історії, які Світлані доводилося чути від українців. Їх багато, каже жінка, і всі вони сумні, але всі вони ставали додатковою мотивацією працювати далі.

“Приходить жінка з Бучі. Я її, напевне, ніколи не забуду. В неї був синець під оком. Я не наважилась запитати що сталось. Коли вона зайшла до нас, то просто розплакалась. Ми надали їй продуктовий кошик та одяг. Вона розповідала про вихід з Бучі. Як йшли і бачили вбитих сусідів, знайомих. Вони виходили по тілах. Їх попередили, що якщо вони зупиняться, то ляжуть також” — ділиться Світлана.

Десь після першого тижня поїздок на кордон за українцями, Світлана зрозуміла, що ці люди потребують опіки. Їм потрібне було не лише житло, яким щедро ділилися словаки, а й одяг та харчі. Жінка отримувала багато дзвінків від знайомих, які були готові із цим допомогти, от тільки де збирати всю цю допомогу, було незрозуміло. Та рішення прийшло.

“Дуже хороший знайомий має непрацюючий готель в центрі міста. Він обладнаний повністю,  просто він старий. Знайомий дав цей готель нам на рік. Заходить, дає ключі і каже: «Я знаю що ви хороші люди. Помагайте людям і далі»” — каже жінка.

Це, за словами Світлани, стало чи не найбільшою допомогою для них. Адже в готелі подружжя змогло не лише організувати гуманітарний штаб, а ще й розмістити 10 родин, які потребували житла. До слова, утримують це приміщення Грищуки власним коштом:

“Безкоштовно дали, але все одно є комунальні платежі, страховка за готель і податок на рік. Це все ми платимо з чоловіком зі своїх коштів”.

Скільки коштів уже родина витратила на допомогу Україні, Світлана чесно каже – це секрет. І додає, від початку війни відправили до України кілька автомобілів для військових а ще десятки тон гуманітарної допомоги. І того, що назбирали і того, що купували самі.

“Спочатку його несли дуже багато. В нас машина їздила до кордону кожних три дні. Потім — раз на тиждень.  Їздив не один бус з допомогою, а 2-3. Зараз вже виходить відправити автівку раз на місяць. Я вам скажу так: несуть багато всього, але телефонують військові і кажуть що їм немає чого їсти і потрібна тушонка. Ти розумієш, що тобі таку кількість тушонки не принесуть. Тож зрозуміло, що фінансуємо це все я з чоловіком. Ми закупили і передали на 9 тисяч євро рацій та закупили 5 машин. Тобто, в першу чергу, це наше фінансування” — розповідає вона.

Втім додає, знайти підтримку намагалися скрізь. Зверталися як до простих людей, так і до великих компаній. А ще, організовували заходи, на яких намагалися зібрати грошей для допомоги Україні.

“В нас відбулося 3 акції на підтримку України на яких ми збирали кошти. Ми пошили 15-ти метровий стяг, зібрали людей, співали пісень, згадували тих людей, які віддали життя за Україну. Люди, які приїхали мають свої історії. Вони розповідали що їх спіткало. Дуже різні були люди: з Бучі, Маріуполя, Дніпра і з Донбасу. І ми збирали кошти, правда небагато, але до 600 євро допомоги ми зібрали” — каже Світлана.

А от найбільшою фінансовою допомогою, розповідає Світлана, була підтримка однієї словацької компанії, яка передала родині медикаментів на 30 тисяч євро:

“Це найбільша допомога, яка надійшла від компанії. Це був шовний матеріал, катетери різні, гелі й мазі на рани, пульсометри. Ми це розвезли й передали до рук військових та волонтерів”.

Останніх кілька вантажів, каже Світлана, вони з чоловіком самі возили до України. Усе – через високий рівень відповідальності.

“Коли ти передаєш дуже важливий вантаж, коли це дорого коштує і ти несеш велику відповідальність, то ми їздили з чоловіком вдвох. Нам потрібно було вивозити машини. Чоловій їхав на мікроавтобусі й вивозив на причепі іншу машину, а я їхала на окремій машині для військових. Тобто, нам потрібно було вивозити” — каже Світлана.

Світлана розповідає – інколи й справді хочеться зупинитися. Бо втома і стрес даються в знаки. Та додає – зупинитися не може. Не має права поки її допомоги потребують ті, хто зі зброєю виборює нашу Перемогу.

Фото: соцмережі