Про це йшлося у випуску радіопрограми «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».
У старому Києві, як у всій дореволюційній Російській імперії, пансіони були досить розповсюдженим явищем. Це були такі собі закриті школи, у яких учні одночасно і жили, і навчалися. Утримувалися вони приватними особами або ж благодійними організаціями. У пансіонах юнаків та дівчат або готували до вступу в гімназію, або ж у них жили гімназисти, які приїхали до Києва з інших міст. Здебільшого пансіони були закладами відверто сумнівними. Педагоги за покликанням у них викладали зрідка, на харчах теж часто й густо економили та й постелі були подекуди несвіжими. Зате кожен вихованець або вихованка їли виключно срібними ложками та виделками. А ще в пансіоні обов’язково була якась особа французького походження, яка вчила вихованців французької мови. Та, попри всі недоліки, ці заклади користувалися незмінною популярністю, оскільки серед жителів маленьких містечок та київських міщан було вкрай престижно віддавати дітей на виховання в пансіон.
Та самі вихованці далеко не завжди були щасливі від перебування в цих закладах. Одна з учениць Київської міністерської гімназії Анна Берло згадувала пансіон пані Сір’яні в досить похмурих тонах: «Сама начальница была старая, толстая, еврейского типа женщина. Она имела 4 дочки, две были уже в летах. Старшая помогала в хозяйстве, другая учила музыке, третья должна была учить по предметам, но была больна туберкулезом, почти всё время лежала в постели. А четвертая ничего не делала и скоро вышла замуж. Обращались с нами ласкаво, но кормили и содержали плохо. Относительно санитарных условий, то это было нечто чрезвычайно противное. У нас была также классная дама, молодая швейцарка для “говорите по французски мадемуазель”, но нужного присмотра не было. Старшие девочки читали всякую гадость и заводили романы когда хотели».
Мадам Сір’яні для власної зустрічі вигадала таке ноу-хау. Ліжка дівчат були чимось схожим на коробку для шахів, усередині зберігалися матрац, подушка та білизна. Відкривалися вони лише на ніч, а вдень закривалися й на них дівчата виконували домашні завдання. Білизну їм міняли рідко, тож від бруду в матрацах заводилися клопи. Та ще й на додачу, годували там вкрай погано. Тож вихованки, як порятунку, чекали на літні канікули, коли вони від’їжджали додому. Звичайно, далеко не в усіх пансіонах Києва були такі порядки. Між іншим, аналогічні заклади для хлопчиків утримувались набагато краще. Від них вимагалось набагато більше й начальство слідкувало за ними пильніше.
Одним із найкращих у місті вважався пансіон Петра Івановича Гедуена. Він розташовувався в будинку полковника Бродіна на Липках. За 300 рублів срібла на рік діти мали повноцінний стіл зі свіжою їжею, теплі кімнати та чисту білизну. Сам же Гедуен був справжнім педагогом. Окрім обіцяного програмою, він давав своїм вихованцям те, чого за гроші купити було не можна — душевне тепло, співчутливість та батьківську увагу.
Який час у цьому закладі вчився й майбутній знаний київський художник Микола Ге. Уже дорослим згадував свого вихователя з вдячністю, а особливо запам’ятався йому перший день пансіонного життя: «Гедуен – небольшого роста француз с рыжими короткими бакенбардами и добрым лицом, обнял меня ласково и повел к себе, в свою семью к жене и деткам – двум девочкам-близнецам. Тут я остался до вечера и затем вошел в число учеников. Я скоро освоился, подружился с товарищами и девочками-близнецами, особенно с тою, которая хотела рисовать, а у меня были краски».
Заклад пана Гедуена не був, звичайно, київським царським селом. Проте атмосфера, що панувала в ньому, безумовно, сприяла талантам вихованців. Адже не випадково, що через кілька років після Миколи Ге, у цьому закладі виховувався й майбутній композитор Микола Лисенко.
Згадані пансіони не були єдиними та найпершими в Києві. Перші ж з’явилися у 30-х роках XIX століття як обов’язкові заклади для гімназистів. І з 1834 року київські гімназії перестали бути демократичними закладами. Нововведення це було зроблене за наказом царя Миколи Першого — людини суворої та прихильника жорсткого виховання. Усі гімназисти віднині змушені були жити не вдома, а в пансіонах. На зразок того, як солдати повинні жити не де-небудь, а в казармах — на очах свого начальства.
Самі пансіони були названі шляхетними і приймалися до них лише діти дворян. Перший шляхетський пансіон розташовувався неподалік Кловського палацу в будинку графині Октавії Іллінської на розі Лютеранської та Шовковичної вулиць. Організовувалися вони за принципом улюбленої Миколою Першим казарми. Учні ані на хвилину не залишалися без нагляду, гуляти діти могли виключно строєм.
У 40-х роках XIX століття для тих батьків, які ніяк не погоджувалися віддавати своїх дітей до казарм-пансіонів, попечитель освіти Фон Брадке добився відкриття так званих напівпансіонів. У такому закладі діти разом обідали, разом готували уроки, а ближче до вечора шикувалися в колону й разом з наглядачем рухались за визначеним начальством маршрутом. Наблизившись до своєї вулиці учень виходив із колони й ішов до свого дому, або до загальної учнівської квартири. Вийти з такої квартири можна було лише в супроводі батьків або з дозволу кімнатного інспектора. Для кожного виходу гімназистам надавали особливе посвідчення. Без нього гімназиста легко могли назвати дезертиром, заарештувати та відправити до поліційної дільниці. А після цього учень гарантовано вилітав з гімназії з вовчим квитком.
Фото: Відкриті джерела
