Німецький канцлер Отто Бісмарк якось слушно зауважив, що користь цитат в інтернеті полягає саме в тому, що їх достовірність не перевіряють. Чи це був не Бісмарк? Адже інтернет за його часів нібито ще не винайшли? Винайшли – не винайшли, але за кількістю глибокодумних сентенцій, що гуляють мережею за підписом канцлера, він може поступитися хіба що англійському прем’єру Вінстону Черчиллю. Достовірність, яких, втім, перевіряють не частіше.
Серед «бісмарковських» висловів є два улюблених. Перший – популярний серед української публіки – «угоди з Росією не варті паперу, на яких вони написані». Насправді це переінакшена цитата Фрідріха Енгельса, який так само «високо» оцінював бюджет Романових. Але ж образ і справді вийшов яскравим, можна сказати «класичним». А головне – папір і справді дорожчий за російський підпис під договором. Будь-яким. Навіть шкода, що Бісмарк не здогадався так висловитися.
Другу сентенцію часто використовують самі росіяни. В ній йдеться про те, що відокремлення України від Російської імперії було б важкою, якщо не смертельною ампутацією для останньої. Варіантів цього вислову є кілька, тому можна обійтися і без лапок. Знову ж таки, й образ яскравий, і більшість українців, вірогідно, були б раді, якби в імперії ампутували взагалі усе, що можна й не можна, та бажано з летальним кінцем. Але першим, хто його використав, – аж у 1926 році – був зовсім не німецький канцлер (той помер за чверть століття до того), а український релігійний публіцист Іван Рудович. Щоправда, приписав ідею він все ж Бісмарку.
Міф про «русофоба» Бісмарка, який мріяв розчленувати Росію, насправді досить поширений. Але ретельні пошуки в архівах, не кажучи вже про оприлюднені мемуари самого канцлера, з метою вполювати хоча б одну цитату на підтвердження цієї версії, завершилися нічим. Звісно, це не означає, що в Німецькій імперії за його правління не було палких супротивників Російської імперії. Радше навпаки. Але й жодного зв’язку між ними і канцлером встановити не вдалося.
Хоча, звісно, пропагандистів це ніколи не зупиняло. Вони залюбки наводили, скажімо, цитати зі статті німецького філософа Едуарда Гартмана «Росія в Европі». Той і справді міркував в 1888 році про доцільність повернути Фінляндію Швеції, Бесарабію – Румунії, а також створити Київське королівство – за його власним визначенням – в «області Дніпра і Прута» та Балтійське – на теренах сучасних Естонії, Латвії і Литви. Гарантами незалежності обох держав Гартман закликав стати Німеччину і Австро-Угорщину. Але… який стосунок це мало до Бісмарка?
В тодішній Росії, звісно, могли вважати, що будь яка стаття у пресі може з’явитися лише з дозволу чи навіть ініціативи уряду. А уряд тоді очолював Бісмарк! Дарма, що саме в цей час кайзером став Вільгельм II, який канцлера недолюблював, і вже невдовзі це, зрештою, призвело до його відставки.
Ще один аргумент – Гартман, виявляється, «захоплювався Бісмарком» (помітьте, не Бісмарк Гартманом, а навпаки). Можливо й захоплювався, але ж висловлював при цьому ідеї, що були ближчими до світогляду того ж таки Вільгельма II (цікаво, що деякі з тодішніх українських діячів, за спогадами Олександра Барвінського, теж вважали, що за Гартманом стоїть Бісмарк, але казали жартома «скажіть вашому кайзеру, коли вже він до нас прийде»).
Гартман в своїх міркуваннях про майбутнє Східної Європи, між іншим, не був першим. На початку 50-х років XIX дуже схожі ідеї висловлювали представники так званої «Партії тижневика», поміркованих лібералів –англофілів, які покладали надії на майбутнього кайзера Вільгельма – тоді принца і спадкоємця прусського престолу. На чолі цього угруповання стояли Роберт Гольц і Август Бетман-Гольвег.
Сам Бісмарк згодом згадував їхні меморандуми з обґрунтуванням планів поділу Російської імперії – вони нібито передбачали виокремлення все тих же остзейських губерній, відновлення Речі Посполитої і зрештою усамостійнення «Малоросії» (щоправда, навіть сам Бісмарк з деяким здивуванням відзначав, що більша частина «малоросів» за цими планами опинялися у підданстві саме Речі Посполитої – це між іншим свідчить, що уявлення канцлера про східноєвропейські реалії було аж ніяк не поверховим).
Проте Бісмарк – тоді пруський представник у Франкфурті – ставився до цих планів скептично. І належав до іншої, консервативної партії на чолі з Леопольдом Герлахом (саме Герлах пролобіював його призначення до Франкфурта, попри відсутність дипломатичної освіти). Ця партія виступала за союз з Петербургом, і за це навіть отримала насмішливе прізвисько «шпрейського козацтва» (Шпрее – це річка, на який стоїть Берлін). Консерватори вважали Росію рятівницею Пруссії і всієї Європи від революцій. І навіть під час Кримської війни, коли Микола I опинився в міжнародній ізоляції, свого ставлення до нього не змінили.
Син і спадкоємець Миколи I – Олександр II – врешті-решт змушений був визнати поразку. Але мріяв про реванш. По суті, він почав готувати його одразу після втрати Севастополя (як виявилося – тоді лише тимчасової). Для цього йому треба було насамперед прорвати ізоляцію, тож відносно лояльну Пруссію він розглядав як «слабку ланку» в оточенні Росії, здатну перетворитися на «віконце на Захід».
Перемога в Берліні «партії тижневика» загрожувала поховати ці плани – тим невдовзі його надія, принц Вільгельм таки зійшов на прусський престол. Зрештою, навіть Бісмарку в цей час довелося дистанціюватися від своїх консервативних «друзів» – хоча ідею союзу з Росією він не покинув. Врешті, його відкликали з Франкфурта… і відправили послом до Петербурга, до якого Бісмарк був настільки прихильним (сам він, щоправда, від нового призначення був, м’яко кажучи, не в захваті та скаржився, що його таким чином «хочуть заморозити»).
Олександр II сприйняв це призначення як шанс. Шанс… «завербувати» перспективного – в сенсі як особистого потенціалу, так і його ставлення до Росії – прусського політика. І взявся за цю нелегку справу особисто. Як згадував сам Бісмарк, імператор постійно демонстрував до нього особливу прихильність – по суті лише йому було надано «більш інтимний доступ» до персони володаря.
Він обідав з Олександром II та членами його родини у Зимовому палаці та Петергофі. Цар не раз саджав його за столом поруч із собою. Під час аудієнцій Олександр II не лише обговорював з Бісмарком питання двосторонніх відносин, а й міркував над шляхами вирішення «польського питання» та навіть ділився планами реформ у самій Росії. Все це робилося для того, щоб зробити прусського дипломата «своїм» – а «свої», за переконанням «вербувальника» і діяти мали відповідно.
Бісмарк теж ужився в роль, вивчив російську (за тургенєвськими романами та публікаціями опозиційного герценівського «Колокола») і звичаї царських підданих, кілька разів брав участь у полюванні, подейкують навіть, що вбив кількох ведмедів. Згодом, щоправда, він стверджував, що подібні забави його не приваблювали – мовляв, якими б лютими не були хижаки, вони все одно залишалися, на відміну від мисливців, беззбройними. Але Олександр II був впевнений, що самого Бісмарка йому таки вдалося «вполювати».
Перед від’їздом до Німеччини прусського посла нагородили орденом Олександра Невського і навіть запросили російську службу. Звісно, це був радше формальний крок. Очевидно, що цар був більше зацікавлений в тому, щоб той «услужив» йому не в Петербурзі, а в Європі.
Бісмарк вже тоді розраховував на призначення прусським канцлером, але був відправлений послом до Парижа. Втім, і там «не обривав зв’язки з Росією» – хоча й в специфічному сенсі, бо мав роман з Катериною Орловою – дружиною російського посла у Бельгії. Коханці настільки захопилися, що ледь не втопилися під час спільного купання – і на Бісмарка цей випадок справив неабияке враження. Надалі він намагався тримати себе в руках.
Посаду канцлера він невдовзі таки отримав. В Петербурзі це могли сприймати як справжній тріумф – майже «царський агент» на чолі уряду Пруссії! І Бісмарк сподівання Олександра II цілком виправдовував. Під час жорстокого придушення Польського повстання 1863 року, скажімо, Берлін повністю став на російський бік – попри неабиякий тиск з боку Британії та Франції. Інша справа, що опір поляків вигідно було зламати і самій Пруссії, яка також панувала над польськими землями. Тож, якщо і йшлося про полювання, то мисливцями були обидві монархії. Але «послуга» все одно була вчасною – і Петербург не приховував свого задоволення.
Проте надалі «вербувальник» і «агент» все частіше мінялися місцями. За підтримку в «польському питанні» Бісмарк отримав від царя – не більше, й не менше, як «приязний нейтралітет» Росії під час воєн за об’єднання Німеччини під прусським верховенством. Щоправда, Олександр II і сам мріяв покарати «нахабну» Францію і «невдячну» Австрію за приниження, яке його імперія пережила під час Кримської війни. А тут – такий подарунок – це зробили за нього і не його руками.
В Росії, звісно, були й ті, хто був цим незадоволений. Перемоги прусської – а відтак німецької – зброї викликали неприховане роздратування, скажімо, в слов’янофілів. Федір Тютчев, не стільки поет, скільки пропагандист «російської величі», зрозумівши, що його мріям побачити розширення імперії до Ельби не збутися (це зробив лише Сталін в XX сторіччі), написав навіть заздрісний вірш в якому бісмарківській «єдності залізом і кров’ю» намагався протиставити «спаювання слов’ян» любов’ю (і це після розправи над польськими повстанцями!). Але саме завдяки перемогам свого «агента впливу» Олександр II домігся чи не головної своєї мети перших років правління – скасування обмежень, накладених на Росію Паризьким миром 1855 року.
Щоправда, вдячність і стриманість – риси загалом не надто характерні для російських володарів. У певний момент Олександр II вирішив, що тепер може спрямовувати політику Берліна в будь-якому потрібному для нього напрямку. І навіть зупиняти його, коли вважатиме за потрібне. Вперше це стало зрозуміло під час так званої «воєнної тривоги» 1875 року, коли Росія вирішила продемонструвати Німеччині «її місце» і демонстративно стала на бік Франції.
А потім була тріумфальна для Росії війна з Туреччиною 1877-1878 років. Німецька громадська думка у ставленні до неї розкололася, але Бісмарк, як міг, стримував «туркофілів». Коли ж європейські держави почали вимагати перегляду нав’язаної росіянами Порті Сан-Стефанської угоди, німецький канцлер запропонував посередницькі послуги і Берлін як місце проведення міжнародного конгресу, який би врегулював конфлікт в інтересах усіх сторін. Олександр II змушений був відступити, але винним у цьому вважав не власну жадібність, а посередництво Бісмарка, який, на його думку, не захотів підігрувати «своїм», тобто росіянам.
По суті цар сам загнав себе у пастку і не помітив, як з мисливця перетворився на дичину. Але визнавати помилки відмовлявся. Навпаки, раз за разом нагадував канцлеру про «надані послуги» – реальні і удавані. Натякаючи, що зроблені вони були не лише Берліну загалом, а й Бісмарку особисто. Зрештою тому це набридло. І він відмовив остаточно. Олександр II не знайшов нічого кращого, аніж влаштувати сцену ревнощів. Спрямувавши кайзеру Вільгельму I так званий «лист-ляпас», в якому погрожував «сумними наслідками для відносин доброго сусідства». В Петербурзі вважали, що кохати можна лише їх – щиро і «беззаветно».
Цікаво, що Бісмарк і після цього був налаштований до Росії цілком приязно. Хоча, як канцлер, надалі керувався лише інтересами Німеччини – так, звісно, як їх він розумів. Не готував масштабних «планів помсти» чи проектів розчленування сусідньої імперії (українці можуть, звісно, додати слова «на жаль»). Бо був прихильником «реальної політики» і намагався вибудувати «баланс сил» у Європі.
Між іншим, і відставку Бісмарка у 1890 році пояснювали небажанням сваритися з Петербургом – це дратувало нового кайзера. Вільгельму II або тому ж Гартману подібна упередженість здавалася анахронізмом. Врешті-решт, повернувши Росію за стіл міжнародної політики, Бісмарк і так зробив для неї величезну послугу. Незалежно навіть від того, чи був він справжнім «агентом впливу» чи в Петербурзі лише вважали його таким.
Олексій Мустафін