На початку листопада 2023 року кілька українських медіа повідомили – на території Києво-Могилянської академії «шукатимуть поховання Петра Сагайдачного». Саме так журналісти зрозуміли слова директорки Департаменту охорони культурної спадщини КМДА Марини Соловйової про початок розкопок.
А щоб привернути додаткову увагу своєї аудиторії трохи додали «від себе» – от вийшла «сенсація» в дусі фільмів про Лару Крофт. Втім, трапляється це вже не вперше – влітку цього року ЗМІ так само повідомляли, що місце поховання Сагайдачного «точно встановлене». І саме в тому місці, де тепер проводитимуть розкопки.
Археологи натомість кажуть про свої наміри доволі стримано. Мета робіт, за їхніми словами, – ретельно обстежити можливі залишки фундаментів Богоявленського собору, зруйнованого більшовиками у 30-роки минулого століття. Власне в цьому соборі, або поруч з ним і справді міг бути похований, або ж перепохований Сагайдачний. А міг і не бути. Адже навіть свідчення про його перше поховання – одразу після смерті у 1622 році – насправді дуже непевні. Залишилися лише пізніші згадки, що поховали його «у братстві» – без уточнення, де саме.
Звісно, цілком логічно припустити, що для поховання тодішнього лідера козацтва, православної громади та й України загалом, навіть в межах чималої ділянки, що перебувала в підпорядкуванні Київського братства, мали б обрати найпочесніше місце. І ним міг бути саме Богоявленський храм. Але це лише припущення. До того ж ми не знаємо де саме цей храм за часів Сагайдачного був розташований. Відомо лише, що був він дерев’яним і його розібрали за доби Мазепи. Коли був зведений мурований собор – справжній шедевр барокової архітектури, яким кияни дуже пишалися.
Історики – знову ж таки! – припускають, що кам’яний храм був зведений на місці дерев’яного. І поховання, якщо вони були у «попереднику», були або збережені, або перенесені до нової будівлі (або ж небіжчики були перепоховані поруч із нею). Втім, проблема полягає в тому, що жодних надійних свідчень про наявність у «мазепиному храмі» могили Сагайдачного ми не маємо.
Насправді це виглядає трохи дивним. Адже, якщо вона і справді там була, й тим більше, якщо зберіглася недоторканою з попередніх часів, – на поховання мав звернути увагу хоча б хтось. Зрештою, йдеться ро людину справді непересічну. Роль Сагайдачного у відновленні в Україні православної ієрархії однозначно робила його помітною фігурою не лише для українців, а й для будь-якого православного прочанина. До того ж йдеться не про якесь закинуте місце на околиці, а про великий собор в центрі Подолу – найвелелюднішого району тогочасного Києва.
Втім, навіть якщо відкинути сумніви і довіритися усім цим припущенням, їх все одно буде недостатньо для того, щоб стверджувати, що могила зберіглася ще й після руйнування собору більшовиками. Бо ті мали звичку або забирати кістяки – «для подальших наукових досліджень» (а радше для того, щоб не залишати «зайвих» місць для вшанування), або просто знищувати «непотрібні» для нової влади поховання, викидаючи їхній вміст як «сміття минулого».
А якщо під час майбутніх досліджень будуть таки знайдені якісь людські рештки – це аж ніяк не означатиме, що археологи натрапили саме на могилу Сагайдачного. Поховань в соборі та поруч із ним могло бути кілька, більше десяти, – й ідентифікувати конкретний кістяк, ототожнивши його з певною особою може бути дуже непросто, якщо взагалі можливо.
Чи означає, що заплановані археологічні дослідження зайві? Навпаки! Вони дуже потрібні. І корисні для розуміння не лише топографії Києва XVII сторіччя, а й загалом становища України в цей справді визначальний для нашої історії час. Просто не варто поспішати з висновками і створювати надмірні очікування. Щоб потім не відчувати – і тим більше не поширювати – розчарування. Нам воно зараз точно ні до чого.
Зрозуміло, що будь-якому українцю хотілося б, щоб навпроти імен найвидатніших співвітчизників в енциклопедіях не було слів «місце поховання невідоме». Але поки вони зустрічаються, на жаль, надто часто. На це нарікав свого часу й Шевченко, коли в «Гайдамаках» із сумом запитував про «могили праведних гетьманів» – Хмельницького, Остряниці та Наливайка.
Богданове поховання у Суботові, між іншим, шукають з не меншим завзяттям, аніж могилу Сагайдачного. Та й про місце останнього спочинку Мазепи ми знаємо лише те, що поховали його спочатку у Варниці під Бендерами, а потім перенесли домовину до Георгіївського собору у румунському Галаці. Проте й той був знищений місцевими комуністами у XX сторіччі (втім, без «руки Москви» теж, мабуть, не обійшлося).
А Петро Сагайдачний був у вітчизняній історії фігурою вже точно не менш видатною, аніж Хмельницький і Мазепа. І те, що для багатьох українців він досі залишається хіба що персонажем пісні, який «необачно» поміняв жінку на тютюн та люльку (якщо в ній і справді йдеться про «того самого Сагайдачного») – лише свідчення рівня їхніх знань про минуле своєї країни.
Згадуючи ще одну народну приказку – «від Богдана до Івана не було гетьмана», варто пам’ятати, що Сагайдачний був «до Богдана». І з’явився на політичній сцені тоді, коли не було не тільки Гетьманщини, а й «Статей для заспокоєння народу руського», утверджених королем і сеймом лише через одинадцять років після смерті кошового (значною мірою – внаслідок бурхливої діяльності кошового).
Влада Речі Посполитої не визнавала навіть права українців на власну православну церкву – офіційними для неї були лише ієрархи, що прийняли Берестейську унію. Відійшов у вічність і останній завзятий захисник православних з давніх князів – Василь-Костянтин Острозький (дивне співпадіння, але поховання князевого батька, Костянтина Острозького, в Успенському соборі Печерської лаври більшовики теж знищили – разом із собором – під час Другої світової, мабуть і справді не тих у світі називають «руйнівниками гробниць»). Старші сини Острозького були вже католиками.
Проте зусилля князя не були марними. Власне, у заснованій ним Острозькій академії – ще за життя Василя-Костянтина – навчався серед інших студентів і молодий Петро Конашевич (Сагайдачним він став вже за часів «козакування»). Навчався сумлінно і став завзятим захисником православної віри – про що свідчить написане ним під час студій «Пояснення про унію», яке оцінив, серед інших читачів, і великий канцлер литовський Лев Сапіга.
Уславився Конашевич, щоправда, не як релігійний полеміст, а як фаховий військовий. І починав свою кар’єру як пересічний козак – для більшості полководців того часу це був радше виняток. Втім, для того, щоб стати кошовим Війська Запорозького (а Сагайдачного обирали на цю позицію тричі!) потрібні були не лише таланти воєначальника, а й неабияка харизма та дипломатичний хист.
Головне досягнення Сагайдачного як політика – це повернення, а радше набуття Україною політичної суб’єктності, здавалося б втраченої після Люблінської унії й утворення Речі Посполитої двох народів (а не трьох, як може б хотілося українцям). Дивовижним чином йому вдалося домогтися цього, не розсварившись з Варшавою – навпаки, усе своє життя він був прихильником співпраці із королівської владою.
Можна, звісно, казати, що суб’єктність Україні повернули збройні успіхи козацтва – як в боротьбі з османами на Чорному морі (чи не найгучнішою перемогою Сагайдачного до Хотинської перемоги вважають здобуття Кафи у 1616 році), так і в поході на Москву у 1618 році. Завдяки цим перемогам дипломатичні стосунки із Військом Запорозьким воліли налагодити представники як європейських монархів та папи римського, так і східних володарів – Картлі та Персії. В цьому ж контексті відбувалося й листування з новообраним російським царем, як би не намагалися його постфактум інтерпретувати тамтешні історики та пропагандисти. Москвофілом кошовий точно не був.
Однак Сагайдачний зміг «капіталізувати» військові успіхи запорожців і в інтересах української справи в самій Речі Посполитій. Зусиллями кошового не лише була відновлена православна ієрархія. Маневр із «записуванням» Війська Запорозького до Київського братства заклав фундамент для широкої суспільної коаліції, яка остаточно оформилася вже за часів Хмельниччини і перетворила чергове козацьке повстання з руху за привілеї окремого стану на справді національну революцію.
Завдяки Сагайдачному (і його передбачливості – попри оспівану «необачність») Київ повернув собі якщо не столичний статус, то роль культурного і суспільного центру цілої країни. На жаль, в цьому гетьмани після Хмельницького і перед Мазепою (знову можна згадати приказку про Богдана і Івана) справу кошового не продовжили – і для відродження України з Золотоверхим на чолі довелося чекати вже новітніх часів.
Показово, що за часів Гетьманщини про Сагайдачного згадували менше, аніж він на те заслуговував. А може давалися взнаки рахунки кошового з Московщиною – до якої наступники Хмельницького були здебільшого підкреслено лояльними, якщо не сказати запопадливими. Відгуком цього ставлення до «необачного» з боку східного сусіда можна вважати й те, що і в 2014 році чи не першим кроком окупантів в Ак’ярі (Севастополі) став саме демонтаж пам’ятника Сагайдачному.
Але тим наочнішою є ґлорифікація кошового у новочасній Україні. Після проголошення незалежності ім’я Сагайдачного отримали вулиці, навчальні заклади і бойові кораблі. З’явилися й пам’ятники – один з яких височіє саме навпроти Києво-Могилянської академії. Та й у дворі Академії встановили знак-кенотаф, що нагадує про поховання цього справді видатного полководця і державного діяча.
Тож якими б не були результати археологічних досліджень – зовсім поруч із цим знаком – пам’ять про Петра Конашевича-Сагайдачного, «зацного рицера», як його назвав у своїх жалобних віршах ректор Братської школи Касіян Сакович, вже стала невід’ємної частиною сучасного «національного міфу українців». Які й сьогодні відстоюють свою суб’єктність і право на існування в боротьбі з тим самим ворогом, з яким бився славний кошовий.
Олексій Мустафін
