Про це Людмила Шиман розповіла в ефірі програми “Кольори серця” на радіо “Київ. FM”.
За її словами, вони із чоловіком-німцем жили в Харкові, та обставини склалися так, що були змушені змінити країну проживання.
“Мені було складно адаптуватись тут. Я надавала перевагу цікавому, активному та насиченому життю в Харкові, звідки я родом. Тому, всіма силами хотіла повернутись до рідного міста”, – каже дівчина.
Вона додала, що перші два роки жила на 2 країни. Тоді ж в неї виникла ідея, започаткувати власний бізнес, який обов’язково повинен був бути пов’язаний з Україною.
“Ми починали працювати не лише з Україною, а й росією. Тоді, коли вона ще була гарним партнером для України. Ми працювали в сфері експорту. І я вела відділ міжнародних продажів. З чоловіком маємо власну торгівельну марку продуктів харчування”, – розповіла Людмила.
Вона пояснила, що до лютого 2022 року прилітала до України щомісяця, а інколи і частіше. Щоразу з радістю помічала для себе, як стрімко розвивається країна.
“Колосальний розвиток, особливо останніх 5 років. В багатьох напрямках. Я бачила ці перетворення і в сфері в якій я працюю, тобто в торгівельній, і і в тому як люди стали подорожувати, які заклади відкриваються в Україні, як почали підвищуватись зарплатні, які розваги в людей. З усього цього видно як розвивається країна”, – каже Людмила.
Вона зауважила, що припустити, що все це в момент може зупинитися, що країна опиниться під градом бомб, було неможливо, принаймні в її розумінні.
“Ми це повністю виключали, хоча й мали можливість убезпечити себе в багатьох ситуаціях. Ми просто недооцінювали ситуацію. Коли нам казали про ймовірність початку війни, то ми просто заперечували. Ми відмовлялись вірити”, – каже дівчина.
Тому, день коли почалася війна для жінки тепер один з найгірших у житті.
“Я пам’ятаю ту жахливу ніч. Мене розбудив чоловік зі слізьми й криками повідомив про початок повномасштабного вторгнення. Казав: «Я знав, що це відбудеться. Почалась війна». Я думала що мені це сниться і відмовлялась у це вірити”, – згадала Людмила.
Та коли усвідомлення прийшло, почалося жахіття, яке триває досі. Перше, що кинулася робити жінка – рятувати рідних. Адже в Харкові у неї були батьки та сестра з родиною. До слова, виїжджати вони відмовилися, і залишаються у місті дотепер.
“Бо вони горді Українці. Вони вирішили лишитись там. Якщо на початку це викликало в мене сльози і відчуття провини за те, що не можу їх вивезти, то зараз я розумію що це їх вибір. Я пропоную їм допомогу, я роблю все можливе, щоб полегшити їх існування. Життям це не назвеш. Це існування в Україні”, – пояснила Людмила.
Жінка розповідає, що перші дні, телефонувала рідним по 30 разів на день. А за ці місяці у родини виробилися вже й свої ритуали.
“Я прокидаюсь вранці і перше, що з’являється в мене на екрані смартфона, це коротке повідомлення з текстом «ми живі». От потім я вже можу спокійно збиратись на роботу і жити цей день”, – розповіла Людмила.
Вона додала, що у день вторгнення, поки жінка була на зв’язку з рідними, чоловік намагався владнати бізнесові справи.
“У нас офіс в Києві. Там багато грошей і товару, який ми розвозимо по торговим мережам. Дуже багато рахунків було відкрито на той момент. Тоді, коли розпочалось російське вторгнення, то Україна зупинила процеси сплати рахунків. Ми опинились на межі банкрутства”, – каже жінка.
Та коли все більш-менш владналося, подружжя почало працювати над тим, щоб допомогти Україні. Спочатку в інформаційному полі, адже треба було донести німцям правдиву інформацію про жорстокий напад країни-агресора.
“Ми стали залучати пресу задля розголосу. Нас почали показувати по німецьким новинам. Як на місцевих так і загальнонаціональних телеканалах. Тобто в масштабах усієї Німеччини”, – пояснила жінка.
Та крім інформаційної підтримки, у родини була можливість допомогти Україні і гуманітаркою. І цією можливістю вони скористалися.
“Оскільки ми працюємо у сфері виробництва й маємо власну торгівельну марку, мій чоловік почав обдзвонювати всіх знайомих, колег та партнерів які також мають власні виробництва. Вони почали надавати допомогу у величезній кількості. Для розуміння масштабів, то ми вивезли мабуть понад 70 вантажівок з допомогою різних категорій. Там і макарони, і консерви, і підгузки. Для прикладу, один з місцевих супермаркетів виділив 25 палет з підгузками”, – розповіла Людмила.
І додала. що серед допомоги було багато також продуктів швидкого приготування. Щоб люди, які сиділи в бомбосховищах мали можливість поїсти. Та й загалом, все, що можна було дістати – відправляли в Україну. У цей же час, до Німеччини масово стали прибувати жінки та діти у пошуках тимчасового захисту.
“Я зрозуміла, що цих людей потрібно супроводжувати. Неподалік від нашого району є спортивна школа. Я приїхала поговорити з її керівництвом і виникла спонтанна ідея: на території цієї школи відкрити для українських дітей школу німецької мови. Адже прилаштування, це дуже довгий процес: адаптація, оформлення, документація, пошуки житла, переїзд… Одразу після розмови з керівництвом школи почали відбуватись дива. Тобто в п’ятницю ми говорили, а в понеділок вже стартувало навчання. У вівторок в мене вже було два класи:17 і 23 дітей”, – каже Людмила.
Вона розповіла, що в середині квітня їм вдалося відкрити у школі ще й клас для батьків.
“Мами сказали, що вони також хочуть вивчати мову. Можна було, звісно, чекати на запрошення від держави, але це довгий процес. Це могло тривати 4-6 місяців. А так, буквально через два тижні після старту навчання дітей, ми почали навчати й батьків. Вони із задоволенням приводили нам дітлахів і паралельно йшли й самі вчити німецьку. Та й дітки так потоваришували, що приходять до нас в поза навчальний час аби поговорити, погратись, поїсти морозиво, помалювати. Приходять до нас як до себе додому”, – згадує жінка.
Вона також змогла об’єднати навколо свого проекту чимало людей, які долучилися до опіки над українцями, що знайшли прихисток в містечку Ессен, де і проживає родина Шиман.
“Також почала допомагати держава. Почали допомагати німці. Активісти мого міста вивозять батьків з дітьми в різні парки та на атракціони. Намагаються допомагати й іншими речами: оформленням, меблями й таким іншим. Також спонсорують мені педагогів та допомагають сплачувати оренду території школи, оскільки сама з цим я не впораюсь. Також в мене є дві помічниці, які допомагають мені викладати”, – розповіла дівчина.
Людмила так перейнялася своєю новою справою, що незчулася, як змінила фах. Тепер з нового навчального року, а він в Німеччині розпочинається у серпні, жінка матиме нову роботу.
“Я йду викладати в школу німецьку мову, хоча я співзасновниця доволі-таки великої фірми. Тобто, я лишаю основну роботу. А ще, паралельно до цього, в мене є хобі – йога. Я маю власну студію і паралельно до занять з дітьми проводжу безкоштовні тренування з їх мамами, зазвичай 2-3 рази на тиждень. Роблю це для того, щоб відволікти їх, щоб вони відчули себе в своєму тілі і зрозуміли, що життя продовжується”, – каже жінка.
До слова, родина Шиман дбає не лише про маленьких українців, які втікаючи від війни опинилися в Німеччині. Вони взяли під опіку й одну з дитячих клінік Львова.
“Для підтримки цієї лікарні мій чоловік знаходить фінансування і щомісяця виділяє близько 5 000 євро. Ми хотіли відвідати цю клініку, але це поки в планах. Чоловік хоче, аби ми їхали з репортерами, аби робити просвітницьку діяльність. Адже чим більше ми залучатимемо маси, тим більше людей пропонуватимуть свою допомогу. Зараз Україні це необхідно, адже на початку всі говорили про це і хотіли допомогти. Зараз всі звикли і не приділяють цій темі уваги”, – розповіла дівчина.
