В усі часи життя було здебільшого жорстоким, а люди здебільшого цинічними. Прекрасні шляхетні лицарі набагато частіше зустрічаються в казках та легендах, ніж у реальному житті. А проте, шляхетні диваки, хоч і зрідка, але трапляються. І нашому місту страшенно пощастило, що один такий дивак мешкав колись у ньому.
У першій третині 19-го століття Києвом управляло відразу кілька людей. Розібратися в тій бюрократичній плутанині не дуже легко, але радіопрограма «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM» вирішила спробувати.
Головною персоною в місті, поза сумнівами, був генерал-губернатор. Він займався вирішенням глобальних питань, а справами більш земними, як-от міським добробутом, відали війт та цивільний губернатор. Історія пам’ятає імена далеко не всіх київських генерал-губернаторів, і тим більше далеко не всіх цивільних губернаторів. Проте ім’я Івана Івановича Фундуклея знав і пам’ятав кожен порядний киянин. Посада цивільного губернатора була цілковито чиновною та нудною. Фактично це був головний міський завгосп, таких людей зазвичай не дуже люблять, проте Іван Фундуклей довів, що й чиновник може бути надзвичайною людиною. Кияни щиро любили цього доброго та дивакуватого пана. Це й справді була неймовірна людина, водночас і дивовижно багата, і дивовижно безкорислива.
Іван Фундуклей, грек за походженням, народився 13-го листопада 1804-го року. Його батько хоч і походив з простих людей, примудрився заробити такий статок, що його навіть удостоїли звання комерційного радника. Проте, світське життя та дружба з вельможами не дуже вабили старого Фундуклея. Він завжди повторював, що «не должно забывать чем человека рожден и чем был».
Тож і свого сина старий виховував суворо. Коли молодшому Фундуклею виповнилося років 10, його віддали в чиновну службу. Хлопчик жив лише з того, що сам заробляв. Так що гульнути в компанії золотої молоді спадкоємцю мільйонного капіталу так ніколи й не пощастило. Коли батько помер, молодий Фундуклей не протринькав, як дехто сподівався, а істотно збільшив свій спадок. У нашому місті Іван Іванович Фундуклей опинився невипадково, бачити його на цій посаді надзвичайно хотів тодішній генерал-губернатор Бібіков. І за його особистим клопотанням, 12 квітня 1839 року Іван Фундуклей став київським цивільним губернатором. Ясна річ, що однорукого потвору, так називали кияни Бібікова, цікавили насамперед фундуклеївські мільйони. Близької дружби між ними ніколи не було.
Фундуклей, як казали сучасники, «не заискивал Бибикове, ни разу не унизился, как губернатор, даже отстаивал твердо свои права против капризов генерал-губернатора».
При цьому працював Фундуклей настільки віддано та ефективно, що за весь час свого перебування в Києві, Бібіков жодного разу не зайшов до губернського правління. Щедрість Фундуклея перевершила всі сподівання грізного генерал-губернатора Бібікова. Наприклад, для того, щоб начальник канцелярії не брав хабарів, Фундуклей з власної кишені виплачував йому 12 тисяч рублів щороку. Власним коштом цей добродій також відремонтував і казенний губернаторський дім та обставив вишуканими меблями. Узагалі ж нечуваною щедрістю Фундуклея користувався мало не весь Київ.
Проте, як це часто буває, справжніх друзів у нього було мало й для більшості він був просто диваком. Ось що писав про нього київський письменник Микола Лісков: «Это был знаменитый в своем роде богач и добрый, кроткий человек. Он был одинокий, довольно скучный, тучного телосложения и страдал неизлечимыми и отвратительными лишаями. Его лечили многие медицинские знаменитости и не вылечили. Тогда потаенно был призван который–то из известных в свое время самоучек и стал лечить расчесавшегося вельможу травками и выпотиванием».
За цією методою хворий навіть мав у спеку ходити в теплому одязі та Фундуклей думав весь час про своє, і просто не помічав, яке враження справляв його костюм на городян.
Як не дивно, але саме цей дивакуватий та замкнений чоловік був прекрасним адміністратором. І для Києва він зробив чимало добра. Він упорядкував у місті збір податків, покращив умови в’язнів у тюрмах. А після нищівного потопу на Подолі допомагав усім постраждалим. До речі, сам Іван Фундуклей власним коштом, без довгої чиновної тяганини, вимостив бруківкою Андріївський узвіз. А ще, для потреб мешканців Хрещатика, він спорудив прекрасний мармуровий фонтан із питною водою. Вдячні кияни відразу ж назвали цей фонтан Іваном – на честь пана Фундуклея.
Живила цього дивакуватого чиновника не лише матеріальна їжа, а й духовна. У ті часи цікавитися історією та археологією було надзвичайно модно. У нас у Києві діяла так звана комісія по розбору стародавніх актів, до неї входив Іван Фундуклей. Він справді щиро цікавився київською минувшиною тож не лише давав гроші на видання книжок, а й сам написав «Обозрения Киева в отношениях древности» в 1847-му році. Ще однією чеснотою Івана Фундуклея була повна відсутність марнославства. Якщо він допомагав комусь, то робив це непомітно.
Ось що писав про це один із сучасників: «Он много делал добра, много помогал бедным, но как то так, чтобы это было незаметно. Бибиков давал 3 копейки с шумом, с эффектом, а Фундуклей, казалось никому не давал. Но я сам раз видел как к нему подошла бедная благородная вдова–старушка и показала ему требования уплатить 300 рублей долга. Фундуклей проходя мимо просунул ей в руку 2 тысячи рублей и никто не заметил кроме меня, а старушка приняла их без удивления, должно быть, не в первый раз».
Щоб вам легше було уявити, що то була за сума – 2 тисячі рублів, скажемо лише, що за рік служниця заробляла приблизно 36 рублів. Цікаво, що по грошову допомогу до Фундуклея приходили й заможні люди.
Так би мовити, позичав Івана Івановича й сам генерал-губернатор Дмитро Бібіков: «Обязанный давать высокоторжественные дни, обеды или балы, которые обходились в 500 рублей, Бибиков дня за два до праздника сам упросит Фундуклея дать вместо него обед или бал. И Фундуклей усердно нюхая табак отвечает: ”Хорошо С”. Дает прекрасный обед или бал, причем в уборной дама предоставлялись перчатки, башмаки, духи и прочее. Все смотрят на Ивана Ивановича как на гостя, забывают что он хозяин, а бал оживлен и весел. Таким образом Фундуклей дарил Бибикову несколько тисяч в год».
Найвідомішим та найпомітнішим вкладом на користь Києва було влаштування Фундуклеєм жіночої гімназії. Історія виникнення цього закладу надзвичайно цікава. У канцелярії у Фундуклея працював один чиновник. За хист та розум цього чиновника прозвали Сократом. Цей Сократ почав було будувати великий кам’яний будинок і вже майже його закінчив, як виявилося, що в нього в касі не вистачає цілих 20 тисяч рублів. Довелося Сократу зізнатися, що саме на ці гроші він і зводив дім, щоб потім його продати за більшу ціну.
Фундуклей визнав цей вчинок необережним, гроші в касу повернув, чиновника залишив на місці, а будинок узяв собі. Його й зараз можна побачити на розі вулиць Пушкінської та Богдана Хмельницького. Довгий час ця садиба в центрі міста стояла пусткою. А коли Києву знадобилося приміщення для жіночої гімназії, відкритої для всіх молоденьких киянок без виключення, Фундуклей просто подарував будинок місту. Саме в цій гімназії, між іншим, потім учились майбутня поетеса Анна Ахматова, майбутній історик Наталія Павловська-Василенко, майбутня відома співачка Ксенія Дзержинська та майбутня королева держави Сіам Катерина Десницька.
Після 13-ти років служби в Києві Івана Фундуклея перевели до Варшави. А в 1876-му році Іван Іванович залишив службу та переїхав до Москви. Там на Тверському бульварі жив тихо й непомітно. І так само тихо помер – 22 серпня 1880-го року. Поховали Івана Фундуклея в Донському монастирі. Кияни ще довго пам’ятали цього надзвичайного чоловіка. Пам’ятали та любили. І саме тому ще за життя – у 1869-му році – назвали одну з вулиць Києва Фундуклеївською (нині це вулиця Богдана Хмельницького). Подібної прижиттєвої вдячності міські чиновники удостоювались надзвичайно рідко.
Фото: соцмережі
