Хто з нас хоча би раз у житті, беручи до рук карти, не відчував азарту. Азарт супроводжує людство протягом усього його існування. Шахи, нарди, більярд, прості й складні, ті, у яких усе залежить тільки від випадку, і ті, у яких треба думати, будь-які ігри завжди знаходили палких шанувальників. Та з появою гральних карт решта ігор відійшла на задній план. Принаймні так було в Києві.

Недарма за прислів’ям 19 сторіччя: Варшава танцювала, Краків молився, Львів любив, Вільна полювала, а старий Київ грав у карти. Так, справді грав. Попри чисельні заборони та утиски. З радіопрограмою «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM» ми відправимось на прогулянку столицею підпільних азартних ігор імперії – Києвом.

Мода на гральні карти прийшла до росії з України, а саме від козаків. Запорожці здавна грали у своїх куренях у досить прості ігри на зразок дурника. Російським царям такого та іншого роду ігри були не до вподоби. Офіційно будь-яке картярство було заборонене. Лише за часів імператриці Єлизавети в середині 18 століття деякі картярські ігри дозволили. При чому гра була привілеєм людей шляхетних, грати можна було вдома й лише в певні так звані комерційні ігри.

Ось що було написано в наказі Єлизавети Петрівни: «Дозволяется употреблять игры в знатных дворянских домах. Только ж не на большие, а на самые малые суммы денег, не для выигрыша, но единственным для препровождении времени».

Оскільки офіційних ігорних будинків влаштовувати не дозволялося, а охочих до азарту людей завжди вистачало, то в містах почали виникати підпільні заклади, до яких вечорами стікалися різні темні персони. Про нелегальні казино за часів імператриці Єлизавети вірогідної інформації немає. А ось у часи іншого російського імператора – Миколи І – місць, де можна було за ніч позбутися статку, уже вистачало. Розташовувалися нелегальні ігорні заклади на Печерську, у місцевості, що називалась Ямками. Де саме були ті Ямки й чому так називалися, нині сказати важко. Але від них і решта підпільних ігорних будинків, де б вони не розташовувалися, теж отримали назву ямки.

Звичайна яма була простеньким закладом із непримітним інтер’єром, невишуканою їжею та напоями. Кожна яма мала свого досвідченого гравця, такого собі круп’є, який метав банки. Як правило, це був запеклий шулер, що мав власну банду, з якою гастролював великими та маленькими містами. Наскільки багато було в Києві таких картярських будинків, сказати неможливо. Їх обліку ніхто не вів. Очевидно було лише те, що під час Контрактових ярмарків, подібних ямок у нашому місті ставало в десятки разів більше, ніж у звичайний час. Для того, щоб заохотити до гри різних грошовитих простаків, шулер прикидався невідомим заможним паном. Господарі гральних притонів у ямках не приділяли особливої уваги комфортності закладу та й особливо не цікавилися іменами гостей.

Ось як описує атмосферу звичайної ями один очевидець: «вход был свободным, гостей не спрашивали об имени, происхождении, занятиях и прочем. Коль скоро он выкладывал на стол банковские билеты или высыпал золото, это служило достойной рекомендацией. Случалось, что хозяина спрашивали о неизвестной личности с толстым бумажником, ответ был краток – я его вовсе не знаю. Как так, ведь я и вчера с ним у вас играл? – Вы можете играть с ним вчера и третьего дня, все равно таки я его не знаю. Знаю что играет, расплачивается чистоганом, а до остального мне дела нет».

Особливими для завзятих гравців були дні Контрактових ярмарків у Києві. Казали, що в цей час до нашого міста з’їжджалися гравці мало не зі всієї Європи. Були серед них і шоумени найвищого ґатунку, і такі завзяті картярі, які готові були програтися до останньої копійки. Про таких азартних гравців ходили легенди. Деякі заможні пани могли за раз програвати цілі маєтки. Ось одна така легенда про якогось князя. Казали, що ставки в його грі вимірювалися тисячами. Сам князь був щасливцем і багато вигравав. Проте це не завадило йому програти все, чим він володів – кілька десятків багатих сіл. Тож і сам він помер жебраком десь на чужині.

Справді, так, як грали в Києві колись, тепер уже, мабуть, ніде й не грають. Про іншого азартного гравця теж розповідали справжні дива. Нібито десь в Італії він зірвав банку казино й прибув до Відня вже мільйонером. Але там примудрився спустити все до останньої монети. Тоді невдасі довелося пішки йти додому аж у Волинську губернію. А дорогою, щоб не померти з голоду – просити милостиню.

Справжнім порятунком для нього були контракти в Києві. На них він завжди поправляв своє матеріальне становище. Дома цей гравець домовлявся із багатим євреєм-візником, щоб той власним коштом довозив його до Києва. А там перші дні утримував, як магната. Коли ж розпочиналися ігри він незмінно відігравався і сповна повертав єврею борг. Ще один відомий у нас у Києві шулер був студентом університету. Цей хлопчина не мав жодного стосунку до кримінального середовища. Він походив з хорошої родини, однак це не завадило йому прославитися тим, що він з успіхом обігравав знаменитого піаніста Ференца Ліста, котрий виступав у нашому місті під час ярмарків.

Ось що писав про це сучасник: «Известно, что Лист, выручая за концерты громадные суммы, в тот же день проигрывал их в карты. В Киеве от него не мало поживился студент Катюжинский, в Немирове какой-то сиятельный шулер.»

Наприкінці 19 століття після закінчення Кримської війни, грати в карти почали більш відкрито. Заклади, у яких можна було грати, з’явилися по всьому місту, навіть у його центрі – на Хрещатику. У ресторанах та трактирах були офіційно дозволені пристойні так звані комерційні ігри. Спеціально для них встановлювали столики. Але картярі на правила та заборони не дуже зважали, грали в те, що хотіли. Змінилися зовні не лише заклади, а й професійні гравці, вони більше не ховалися під маскою невідомого заможного пана, а виглядали швидше як звичайні городяни.

Методи тодішніх шулерів мало чим відрізнялися від сучасних. Для початку вони сідали грати між собою, так, наче зустрілися вперше. Потім визначали для себе підхожого карася, тобто грошовитого простака й запрошували його до гри. Господар закладу, у якому промишляли шулери, мав свій відсоток від гри. А самі заклади, у яких збиралися гравці, називалися млинами. Найвідоміший млин у 80-х роках 19 століття стояв на Подолі, на теперішній вулиці Сагайдачного. Цей будинок, між іншим, живий і досі. Це дім купця Балабухи, у ньому тоді розташовувався ресторан Сокольники. Тут заборонені ігри відбувались відкрито.

Як писала газета «Київлянин»: «Уж слишком открыто, и настолько бесцеремонно, что надо удивляться близорукости надзирателя этой местности. До сих пор не составившего протокола, хотя основания к тому имеються ежедневно».

Те, що гра відбувалася під наглядом хазяїна трактиру чи ресторану, мало й свої позитивні сторони. Господарі не дозволяли шулерам обчищати простаків до нитки. Скандали їм були непотрібні, і вони з легкістю видавали шахраїв поліції.

Картярські ігри були звичним заняттям у різних київських клубах. Наприклад, у таких солідних закладах, як дворянські та купальські зібрання. Завдяки іграм, клуби могли істотно поповнювати свій бюджет. Брати гроші за гру вважалось непристойним, тож в хід пускали більш вишукані прийоми. У певні години, як правило вже глухої ночі, клуб оголошували закритим, а всі, хто бажав залишитися, мали сплатити штраф у кілька карбованців. Картярі в клубах суттєво відрізнялися від ресторанних. Увійти до клубу можна було лише за рекомендацією когось з дійсних членів закладу, тож публіка була здебільшого пристойною.

Свого часу саме завдяки картярським іграм намагалося поправити свої фінансові справи Київське літературно-артистичне товариство. Воно діяло наприкінці 19-початку 20 століття. А входили до нього такі знамениті діячі, як Лисенко, Старицький, Леся Українка, Купрін та філософ Микола Бердяєв. Оскільки товариству весь час не вистачало грошей, то воно вимушене було запровадити в себе картярські ігри. Щоправда, це пішло йому не на користь. Концерти та вернісажі в ньому почали відбуватися рідше, а ось скандали навпаки почастішали.

Фото: соцмережі